Часто чую скарги, як далеко від Львова до Харкова: жах, ціла Україна, пів Європи, ну, не від Сяну до Дону, але принаймні від Полтви до Харкова… Цілих двайцять шість гóдин на полиці брудній.
У мене враження цілком інші. По перше, там багато добрих колєґів, друзів, яких можна на шостому десятку вважати уже родичами, не кровними, але значно ближчими. По друге, там більше визначеності: харків’яни, а насамперед слобожанці значно визначеніші і твердіші у своїх переконаннях і значно менше «хрунисті». Аніж львів’яни, не кажучи про галичан. По третє, навіть якщо який зі слобожанців вживає якісь не зрозумілі галичанам словечка, то це ще зовсім не означає, що він русифікований. Хіба вони – там, за пів Європи, не мають права мати свою питому лексику? Для вислову і позначення своїх, можливо, цілком особливих понять? А взагалі, видається, що на них совєтська власть взагалі менше звертала уваги (якщо не брати до уваги мешканців «Слова»), вважаючи питомо рядянськими. Харков’янє – і всє тут.
Отож, дивним для мене було здивування, коли зібралися тісним гуртом у Львові і почули новинý: А Місько змився до Харкова… Неначе він і перед тим нікуди не змивався. А найбільше у свої мрії, музику, плани й інші вигадливі арабески.
Мені з першої зустрічі, вірніше з перших секунд-хвилин першої нашої зустрічі (вже й не пам’ятаю докладно, коли це було у хаосі нашого посліднього життя) запам’яталася сама його постава, а насамперед впала в око виразна антропологія, шляхетність рис його обличчя. Цей образ дуже гармоніював із вишуканим мовленням. Вірніше, воно було не «вишуканим», а цілком природнім, проте з виразно особистим тембром й інтонованістю питомого мешканця заходу України. Якась така специфічна «округлена» м’яка наспівна вимова й інтонації з ніжними дієзами і бемолями фонем. Як кому, а для мене то була промовиста візитівка його особистості. Не знаю, як воно діяло на дівчат, а особливо жінок, проте його можна було слухати – чи то його спів, чи просто балачку за столом, або й без стола – годинами, слухаючи дотепні колінця оповіді, присмаченої підтекстами вишуканої іронії, якоїсь особливої особистої до цього світу власне «нутряної» іронії, а головно самоіронії (у мене особисто це позитивний тест на зрілість світобачення і адекватність самооцінки), слухати і дослухатися, кайфуючи від ритмомелодики врівноваженого плину його мовлення, що текло широким річищем з колінцями-рукавами, які частенько заводили до застояних місць нашої, як я люблю казати, «недо-сконалої жизні». Проте на ці приховані трясовини розмова ніколи не заходила, – внутрішній вроджений такт Михайла не допускав йому опускатися до примітивного ґдирання. Натомість він надавав перевагу дії, вчинку, часто рішучому і цілком несподіваному й неочікуваному. Це й було його справжнім життям.
Так само, як його справжньою піснею був вислів своєї позиції на численних протестних акціях.
Отож, коли чую нарікання на тривалу подорож «від нас до них», тобто від Полтви до Харкова, то внутрішньо усміхаюся. Ніколи упродовж довгих років і численних поїздок у Харків не мав такого відчуття. Через те, що коли сідаєш до поїзда у Львові і підсвідомо знаєш, що подорож триватиме більше доби (ми жартували, що це через те, що їдемо проти годинникової стрілки, – от зі Львова до Перемишля завжди швидше: на захід тільки 90 хвилин, натомість на схід чомусь аж півтори години…) А якщо серйозно, то, виходячи на вокзалі у Харкові, ти ще, властиво, не виїхав зі свого Львова, тим більш, що і запахи ті самісінькі: fumus patriae!).
А головне, напевно, у тому, що, перебрівши відвиклими ходити ногами кусочок харківського майдану, опиняєшся у Свято-Дмитрівському храмі. Ото власне звідси для мене вже й починається правдивий Харків. Щоразу, як приїжджаю до того міста, потрапляю до дружньої, братської атмосфери місцевої парафії, зустрічаюся із владикою Ігорем Ісіченком, який живе і діє в епіцентрі Харківської громади – церковної і світської – філологічної, мистецької. Отож виходить, що проїжджаю пів України, якщо не пів Європи, а потрапляю з церкви до церкви, із громади і до громади.
Учора не був у Харкові. Бачив сумний репортаж про кончину Михайла. Владика у телефонній розмові засвідчив, що Михайло, який стверджував про його таємне хрещення і визнавав себе греко-католиком, мав з місцевою християнською громадою контакти ще до виходу Церкви з підпілля.
Відійшовши від телевізора, я глянув на шаленство осінніх барв за вікном… Заспокоївся і подумав, що такий інтер’єр теж пасує невгомонному духові Міська, пасує до його мистецьких пошуків, до пошуку «ліхтарняних братів»…
І подумав, що він насправді не вмер у Парижі, – він, Місько Барбара, виїхавши зі Львова і не доїхавши остаточно до Харкова, вибрав собі останній прихисток у храмі, у людській пам’яті, на межі між містами і ріками, між музикою і акторськими перформенсами, поміж землею і небесами…
14.10.2021