Якщо злочин – пригода, то покарання – її розв’язка. Покарання є тим, що вичерпує злочин як пригоду, закриває її в минулому. Покарання – це кінець історії (хоч і не той, що за Фукуямою). Якщо серед головних ознак пригоди – її непередбачуваність, то покарання є найпередбачуванішим фіналом кожної з таких пригод.
Чи любовний зв’язок – також пригода? І якщо так, то чи любовний зв’язок може бути злочином? Чи бути коханцем – це бути шукачем пригод і потенційним злочинцем? Чи любов узагалі може бути злочинною?
В моєму романі про коханців усі відповіді ствердні. Щодо кари, то її слід розуміти як відповідь Системи шукачам пригод. Тебе не влаштовує нормальна вреґульована дійсність? Намагаєшся втекти за межі передбачуваного, порушити їх, бунтувати? Тоді погодься з тим, що будеш покараний.
При цьому не у всіх історіях того роману злочин і справді має місце. Але кара все одно невідворотна – навіть якщо злочин вигаданий або приписуваний не тому, хто його насправді вчинив. Утім це ще не все: вона, по-перше, невідворотна (тут доречно спрацював би синонім – невблаганна), а по-друге, непропорційна, майже завжди стосована з показним надміром жорстокості, про що дуже переконливо писав Мішель Фуко в циклі «Ненормальні».
І раз уже пролунало це ризиковане слово (в оригіналі – Les Anormaux), то слід востаннє викликати з уяви той примарний цирк, із яким я прожив більш як три десятиріччя.
Цирк «Ваґабундо» в моєму писанні важливий – і до тієї міри, що дехто з перших читачів навіть висловлював здивування, чому я не вжив його в назві замість «Коханців Юстиції». У відповідь я переважно нагадував, що в мене під такою назвою вже є цикл із чотирьох віршів (1987 року) і що він виявився своєрідною матрицею, з якої розвинувся не один подальший текст. Зокрема, в ньому вперше виникають деякі мої персонажі, до яких я ще повертатимуся: «директор цирку йоґ і екстрасенс Ананда», акробатка Ле, фіґляр Вендетто, «гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн». А в останній частині – співачка й повітряна гімнастка в одній особі, Соломія.
З роману «Перверзія» (1995) ми дізнаємося, що прізвище (або псевдо) цієї Соломії – Предивна і що вона народила від Азріля дочку – героїню роману Аду Цитрину. Сама ж Соломія Предивна спектакулярно покінчила зі собою в тому ж цирку під час нібито ранкової репетиції.
У львівському розділі «Лексикону інтимних міст» (2010) цирк «Ваґабундо» з’являється ще раз, і цього разу про нього стає відомо трохи більше. Наприклад, що він – «напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всіляких унікумів», яке протягом кількох сотень років «не покидає меж Центральної Європи, іноді, щоправда, зникаючи на цілі декади».
Цього, безумовно, мало. Для повноти дефініції не слід забувати, що цирк «Ваґабундо» – не тільки мандрівна трупа і півтисячолітня леґенда ярмаркових площ у Центрально-Східній Європі, але й конспіративна структура, пересувна розвідувальна служба, пральня особливо брудних грошей, зразкова школа лихослів’я і магії, шарлатанське збіговисько, співтовариство артистичних династій понад часом і простором, розплідник талантів і мутантів, конґломерат краси, дешевий балаган і водночас дорогий бордель на колесах, циганський (а згодом ромський) табір, майстерня здивувань і приголомшень. Хтось навіть зважувався називати цирк «Ваґабундо» «тіньовим урядом неіснуючої центральноєвропейської конфедерації», а хтось – «чи не першою на землі достеменно задокументованою спільнотою інопланетних прибульців».
Зрозуміло, що така амбівалентна й багатозначна інституція мусила сторіччями накопичувати документальну спадщину, пов’язану зі своєю діяльністю, у власному архіві, ба навіть і не одному, а двох, із яких перший функціонував як офіційний і нині зовсім нам не цікавий, а другий – як таємний. Саме в ньому містилися магічні інструкції шодо чаклунства і гіпнотичних сеансів, таємні плани підземних сполучень у в’язницях, монастирях, фортецях і банках 111-ти найважливіших міст, десятки мап, саморобних і друкованих, із зазначенням криївок, де закопано найбільш розшукувані скарби, тисячі сторінок компромату на чільних можновладців і політиків усіх епох, а також багато іншої езотерики – як, наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами відомих духів опери, відьомські люстерка, в яких можна оглядати чужі сни, зібрані під шибеницями різних країн корені мандраґори тощо.
Цей таємний архів увесь міститься в одній валізі – за свідченнями Станіслава Лема, «добряче потертій і зі штучної шкіри». І хоча цирк от-от відійде назавжди, щоб уже ніколи не повертатися, та валіза лишиться зі мною.
У своїй ранній юності (мені не було й сімнадцяти) я цілком випадково успадкував її з усім її вмістом. На жаль, відпущений мені обсяг добігає межі, через що я не маю змоги переповісти в деталях ту пригоду, завдяки якій я став чи не найщасливішим письменником усіх часів і народів. Володарем тисяч підказок, імпульсів, зачаєних у зародку сюжетів, не розказаних досьогодні напівісторій, над якими я сподіваюся провести ще далеко не одну розслідувальну кампанію, не перестаючи дозбирувати і впорядковувати свою колекцію злочинців та коханців.
Автор портретної знимки Валентин Кузан.
08.10.2021