Соломія Чубай – музикантка, громадська діячка, благодійниця та авторка численних культурних проєктів, зокрема «П’ятикнижжя», «Колискові для Олекси» та «Колискові для Олекси 2», «Чубай. Україна. Любов. Poety», «POETY. Діалог поколінь».
Тепер Соломія працює над «POETY. Діалог поколінь» – літературно-музичним проєктом, що має на меті розширити кут зору на класичну українську літературу.
– Як прийшла ідея робити проєкт «POETY» – і перші, і другі?
– Перша ідея прийшла, коли я поїхала на зйомки фільму про тата в Рівне, в село. Я почула там історію про нього: він створив свій літературний гурток в 15 років. І всі люди, які говорили про нього, говорили як про людину, яка хотіла, щоб українська поезія отримала високий світовий рівень – вся українська. Мене це дуже захопило і захотілось втілити його мрію в життя. Я розумію, що кожен гурт, який співає на поезію україномовного поета – він це робить по-своєму. А мені захотілось чомусь з симфонічним оркестром. І мені завжди уявлявся Нью-Йорк, або Лондон, де я би хотіла презентувати цей проєкт.
І плюс, я, будучи в середовищі поетів та літературознавців, зрозуміла, що воно дуже закрите насправді, воно не є широко масове і публічне. А я живу в різних світах – через аутизм сина живу ще в іншому світі, або в світі тих людей, які тільки телевізор дивляться. І хотілось ці світи поєднати – саме в музиці, саме в подачі контенту. І мені в якийсь момент здалось, що тато був би не проти, якби це було саме так. Тож коли в Богдани Брилинської виникла ідея перекласти тексти англійською, коли вона мені подзвонила і сказала, що попередній альбом в Ірак поїхав, потім в Німеччину, в Штати само собою, потім ще кудись – я зрозуміла, що таким чином воно працює.
Плюс, я хотіла отримати від нього якусь таку підтримку – що я теж можу. Напевно на «Чубай.Україна.Любов.POETY» я повірила, що можу співати, і сталась якась така дуже велика впевненість в собі, особливо коли за тобою сидить симфонічний оркестр, круті музиканти поряд з тобою, і ви робите класний продукт, який розійшовся (всі наклади розійшлись). От це кльово!
– Хто були улюбленими поетами тата?
– Грицько Чубай любив дуже Тичину. І недавно мама згадала, що тато їй розказував – коли він був школярем, то був на вечорі Тичини, це був 60 якийсь там рік. Любив і поважав Вінграновського – це з українських. До Стуса ставився… не знаю, не можу збагнути, чесно кажучи. Кого він ще поважав – Миколу Холодного, наскільки я знаю, – це дуже крутий поет, який помер. В нас була маса книжок, тато дуже багато читав. Я не буду говорити про цих класичних закордонних поетів, бо про них всі говорять в спогадах. А з українських – це точно Тичина, і це точно Вінграновський. Зерова він любив – в нас ще є запис, як він начитував Зерова.
– Ти вже робиш не перший проєкт про тата. Як відрізняється образ тата з проєкту в проєкт, і як ти відрізняєшся?
– Я думаю, що цей попередній проєкт «Чубай.Україна.Любов.POETY» – більше зболений і роковий, такий з криком. І основною ниткою була поема «Вертеп» в альбомі, це найдовша рок-поема, і вона вийшла дуже крута. І я люблю її переслуховувати власне з лайв-концерту. А зараз мені захотілось більше такої ніжності, більше джазу навіть, бо тато дуже любив джаз – він включав музику і читав вірші, і власне – джаз. Ігор Гнидин був в попередньому проєкті, Том із Сашком – фанкові, тепер ще додався блюзовий та джазовий Андрій Кохан – у мене якось склалась картинка такої музики, яку міг би слухати тато. Хоча він слухав більше фрі-джаз, складніший джаз, те, що я чула на записах. Мені захотілось, щоб ця поезія ювілярів була така максимально світла і добра. Наприклад, в мене була дуже проблематична Леся Українка, тому що вона постійно хоче померти, і вона весь час хоче ту скелю розбити, і Франка постійно мучать ці кобіти, і він то любить, то не любить, то ненавидить, і в нього в емоціях таке твориться! Мені здається, що цей альбом має бути такий світлий, і весь час, коли я його слухаю, мені хочеться літати.
– А як тато відрізняється? Він змінився в уявленнях твоїх?
– Дуже! Чому я в цьому проєкті говорю про пам’ятники, бо він для мене був пам’ятником і іконою. Це геніальний поет, якого ти просто маєш шанувати і любити, бо він геніальний поет. Мені, як донці, завжди хотілось його знати, як людину. І десь напевно ще був вплив «П’ятикнижжя», і ще книжку дитячу його я видала зі «Скоромовка не для вовка», потім «Арт-бук Марія», були проєкти «Антонич-Чубай ХХ вік», я постійно збирала якісь кошти на його книжки... І, власне, це була для мене ікона, п'єдестал. А потім, коли я почала знімати фільм, 3 роки тому, збирати матеріал для фільму, в мене трапилось в якийсь момент дуже велике розчарування ним. Я зрозуміла, що він просто людина. Тут не питання в тому, що він щось погане зробив. Розчарування було в тому, що він так швидко дозволив собі померти, розчарування в тому, що він мене лишив. І я пам’ятаю, що це емоційно так мене вдарило в якийсь момент. Як він міг.
Він не супергерой, вони помирають від кулі, вони ламаються, вони роблять помилки, вони напиваються, вони скандалять, вони ревнують, вони зраджують, вони переживають зради. Він просто людина, яка має свої болі, яка робить дурниці. Якось Винничук розказував, що тато якоюсь жуйкою заклеїв комусь замкову шпарину. І ця історія з Кульпарківською, що тато пережив емоційний зрив. Він мені видавався настільки сильним, настільки розумним, настільки розсудливим, мені чомусь хотілось бачити образ зрілого Чубая. Але йому було 22, 23, 24, і в 33 він вже помер. І треба було напевно прийняти його, як просто людину. Тепер я його люблю, бо він був, бо він мій тато, і я розумію що він робив – в контексті української літератури, української поезії, хто він був, як особистість.
– Хто був його вчителями, на кого він спирався, як на авторитета?
– Мені так здається, що їх в нього не було. Ми пробували дізнатись, хто для нього був авторитет – я їх не знайшла. В татовому селі правда розказували, що там був викладач, з упівців, і німецької його навчив, і мені здається, що дуже багато з ним говорив. Була велика бібліотека в Козині. Протягом підготовки фільму «Чубай. Говорити знову», який вийшов минулого місяця, я зрозуміла, що Чубай створював постійно оточення сам, тобто він брав людей, з якими можна максимально багато ділитись і брати, ділитись і брати. І я думаю, що в оточенні Чубая були такі люди, інформацію від яких він ковтав, і теж дуже багато давав. Всі говорять, що Чубай був нашим вчителем. Але щоб стати вчителем треба теж навчитись. А він мав змалку цю мудрість. Він же ж що робив – коли він був учнем старших класів, він створив свою радіопрограму. Тато брав учнів, талановитих дітей, і з ними брав інтерв’ю, ходив з таким бобінним магнітофоном, і так черпав від них, і дуже поважав їх, і розмовляв на різні теми. Також кажуть, що в селі він постійно до когось ходив, і щось розпитував, він постійно питався, питався і читав. Коли він був малим, його загубили в Києві батьки – не знали де він, а бабця сказала: «Ми його зараз знайдемо в якійсь з книгарень на Хрещатику». І бабця заходить, а всередині сидить маленький Грицько, якому 5 років, весь обкладений книжками, сидить і читає.
– Яку б ти хотіла пам’ять для нього – музей, включення в шкільну програму?
– Це може бути включення в шкільну програму. Я дуже хотіла викупити татову хату, і зробити там музей, але там тепер поселились цигани, – я поспілкувалась з ними і вони мене сприйняли як загрозу, і щось їм довести було дуже важко. Але я намагалась, я три роки їздила, і намагалась все-таки там зробити музей і викупити цей дім. Не знаю чи це буде музей Грицька Чубая, можливо, цілого покоління. Тому що про людей цього покоління ніхто не говорив в контексті людей, в контексті того, як вони переживали переслідування КГБ, плітки, ці скривджені долі, коли в сім’ю втручається система, де людей відправляють, знищують морально, підкуповують, де тебе оточують стукачі, де стіни мають вуха. І як вони в цьому контексті створювали свій фантастичний світ, як вони діставали музику, яку вони слухали, як вони діставали літературу, яку вони читали, як вони збирались попри те, реготали, народжували дітей, любили – ось це цікаво. Такий, можливо, музей, навіть не знаю – хочеться щось таке дуже сучасне зробити.
– Якщо завершиться історія з батьком і його пам’яттю, – що далі?
– Я хочу, щоб вона завершилась, я дуже втомилась. Це вже скільки років – десь з моїх 33 років – тато помер в 33, а я в 33 почала ним дуже активно займатись. Я чомусь так вирішила, що мені треба це робити. Я хочу завершити, тому що я завжди маю враховувати контекст мами і Тараса, це непросто, і я маю враховувати контекст його друзів – багато речей, на які я маю покладатись, питати дозволу. І знову ж таки – в мене бачення тата і його історії одне, а в мами інше, в Тараса ще інше. І це непросто. Насправді цим фільмом, є ще книжка, – хотілось би не те, що попрощатись, а вже йти самостійно. Хоча я вже йду самостійно, я вже навчилась писати своє ім’я – це було дуже важко. І говорити: «Напишіть моє ім’я», навіть в моїх проектах. Багато хто думав, що «П’ятикнижжя», чи інші проєкти робив Тарас, більшість віддавали Тарасові. І ніхто не знав, що за цим стою я одна, а вони вже виходять на сцену – мама з Тарасом. Але зараз мені не треба нічого доказувати, не треба шукати татової любові, бо я в якийсь момент зрозуміла, що він мене любить. Він лишив для мене ці два роки, де він навчив мене читати, і я читала «Лиса Микиту» на пам’ять. І я розуміла, що більшість віршів, і більшість глибоких речей, які я знала, і навіть те, що я малюю – я зараз усвідомлюю, що це теж пов’язано з татом – він мені не показував якісь малюнки з зайчиками, а показував круті репродукції геніальних художників і митців. Це моя пам’ять до двох років, до двох з половиною. І напевно я вже просто буду щаслива, коли я буду Соломія Чубай і буду говорити від себе тому, що мені є багато чого сказати, ділитись, і не бути теж за «Колисковими для Олекси». Хочеться просто бути жінкою, яка пройшла цей досвід, цей шлях, і говорити від імені Соломії Чубай, але маючи прекрасні крила – там тато, тут мама, і Олекса коло мене. Ну таке.
– Якою ти хотіла б бачити оцінку Тараса?
– Я не очікую вже нічого від Тараса. Я колись дуже очікувала, мені було важливо що він скаже, що він подумає. Він іноді намагається бути авторитетом, радити мені не співати, чи ще щось там не робити, не говорити, намагається бути старшим братом, не знаю, що він там собі думає. Але зараз мені вже все одно. Був якийсь момент, що, можливо, хотілось в його очах побачити захоплення тим, що я роблю, але я зрозуміла, що це утопія, і треба просто заспокоїтись і робити те, що я роблю. І все.
– Ми говорили, що Грицько Чубай – геніальний поет свого покоління. Чи ти зараз бачиш таких геніальних поетів. Хто в тебе зараз є світилами? Тим більше, в проєкті «POETY. Діалог поколінь» є лінія з сучасними поетами.
– Є лінія з сучасними поетами, і для мене нічим не програють, скажімо, молоді поети, як Юля Мусаковська, чи Оксана Луцишина, Вікторія Амеліна, Мар’яна Савка. Мені Мар’яна Савка здається дуже світлою поетесою, і з Кленом дуже перегукується. Чи скажімо, є геніальний Ірванець, який мене здивував, коли я прочитала його ліричну поезію, і зробила пісню. Покальчука я знала особисто, я ходила на всі його вечори, а зараз я його краще почала розуміти, він мене теж вразив. Є та ж сама Кіяновська, така потойбічна. Є ще живий Андрухович – я вважаю його одним з найгеніальніших, як поетів, так і прозаїків. Найбільше, напевно, те, що я пощу і читаю, – це є Жадан, Іздрик і Богдана Матіяш, ну і Костик Москалець. Є ще Калитко. Дуже люблю Павла Вольвача, він дуже крутий поет, сучасник. Мене також вразив Дарій Лажневський, який в нас був в дискусії про Івана Франка. Знаєш, що ше кайфово – вони всі різні. Тато для мене якийсь такий, як пророк – те, як він вибудовує текст, і світ в тексті, і Вінграновський, наприклад, що я думаю – вау, чи Тичина. Як так можна писати. А вони будують інакше, і це теж круто. Все-таки він для мене на першому місці, він для мене один з найгеніальніших поетів, яких я взагалі коли-небудь читала.
– Для мене з Чубаєм асоціюється історія середовища, в якому дуже тісне життя, в якому є безліч історій, п’янок (я не знаю багато конкретних історій, але маю таке уявлення про той час). І, водночас, коли я думаю про сучасність, я не маю таких аналогій.
– Нема аналогій. Ще насправді оце покоління Іздрика і Жадана – Жадана навіть – вони ще застали це все. Хоча, можливо, така комунікація відбувається, просто воно не вистрілює чомусь. Ми ж не знаємо, як Ростик Кузик чи Лажневський тусують, ці молоді поети. Чи Юля Мусаковська. Хоча поетки намагаються якось між собою спілкуватись. Але у Львові такого немає, навіть в музичному середовищі цього немає. Не знаю, чому, якесь таке відчуження з одного боку, може, його дав сучасний світ. Ми можемо зайти на сторінку Галі Крук, і почитати її вірші, і написати в месенджер: «Привіт, як ти?», і отримати: «Я окей». Чи перетнутись десь за кордоном – я була в Вроцлаві і в Кракові, то я там наздоганяла то Галю Крук, то Жадана. Ми якось вже так перетинаємось, бо світ ширше відкрився. Остапа Сливинського забула згадати. Форум дає цю можливість, але було би класно робити такі квартирники, тісніші. Я думаю про цей формат, скажу тобі чесно. Мені сподобалось те, що ми робили після кожної нашої відео-дискусії: ми робили зустрічі в мене вдома. І це був якийсь такий кайф в спілкуванні, але кожен був особистістю, і отримував те, що він хоче, і давав те, що він хоче дати. І треба це робити частіше, воно дуже кльово.
– Вже записані всі дискусії. Можеш сказати по одній тезі, яка тебе вразила про поетів-ювілярів, про яких говорили?
– Чайка Дніпрова, яка пішла в спротив і не стала попівною, і творила інші речі в іншому контексті. Лесю Українку я майже не чула, але мене вразила її неймовірно віддана любов до чоловіків, яких вона кохала. В Клені вразила ця військова сила, і його потужність особистості. Для мене він став таким справжнім офіцером, напевно, вразила ця історія, що він писав свої вірші на камені в тюрмі, і йому забороняли писати українською, і він, будучи німцем писав українською. В Вінграновському, що він в віршах оспівував і жінку, і Україну, і таким чином він міг хоча би так обдурити цю систему, в якій він жив. В Тичині вразила його тендітність, він настільки був вразливою і ранимою людиною. Мені завжди хотілось його захищати, навіть коли на нього нападали через контекст, що він зламався, через радянську владу, мені здається, що в нього були такі особливості, можливо, він не був аутистом, але коли говорила з його двоюрідною внучкою, десь ми дві години говорили, вона була директором Музею Тичини – вона мені розказала історію, що коли до нього хтось мав подзвонити, він мусив переодягнутися з піжами. Він шанував таку щирість і людяність, – його порядність вразила.
–Дискусія про тата щось відкрила нове?
– Ні.
– Розкажи про твій досвід в «Дзизі» – про що це було, і що це тобі дало.
– Я була там арт-менеджеркою, потім стала прес-секретарем, а потім стала головою правління ГО «Вірменська 35» – директоркою, правою рукою Марека. Спочатку я прийшла на такий проєкт «Є» Джона Олега Сука – дуже крутезний проєкт, який мені дав поштовх бачити, що можна таке щось робити. В цьому проєкті була Руслана, «Океан Ельзи», «Плач Єремії», Кузьма Скрябін, була музика Олега – басиста з «Мертвого півня». Тоді це ще не був відео-арт, – Кауфман робив свої штуки, і ми видавали альбом з текстами. Це було в Заньковецької, дуже крутий потужний проект, аншлаговий, з відео-кліпами. Це був 2001, або 2003. І це було дуже круто, бо з нами працював режисер і оператор – Зайковський. Він зняв всі перші кліпи «Океану Ельзи», Руслани, Кузьми. І мій кліп там теж є, і моя пісня. Маркіян Іващишин сказав, що це одна з найкращих пісень в альбомі взагалі. Я пам’ятаю, що він її затер до дір – він постійно її крутив, чим денервував дуже працівників «Дзиґи». І потім мені Марек запропонував, чи я би не хотіла стати прес-секретарем «Дзиґи». Прес-секретар «Дзиґи» – це не тільки преса, це – все. Ти допомагаєш розвішувати виставку, розмитнювати картини, ти «Лялькою» повністю займаєшся – графіком концертів, промоцією закладу та концертів, в нас ще була «Львівська газета», і нею ти теж паралельно займаєшся, частково, щоб промувати події «Ляльки», «Дзиґи», це скликання преси на різні події. І що я ще робила – ще було радіо «Ініціатива», це було масштабне радіо, купа крутих ведучих, в тому числі Ромко Чайка. Там був такий топ ведучих андерграундних – я там займалась аудіороликами, промоцією; медіаплани всі, пошук спонсорів, робота зі спонсорами. Ну і основне – це створення фестивалю. Практично «Флюгери Львова» – це був мій перший фестиваль, який Марек мені повністю віддав – це був, звичайно, крутий досвід. Він приніс мені на листочку опис фестивалю, як він придумав, і я його повністю робила, він практично лишав все на мені – і навіть столи, і пилюку. Звісно, там була команда на «Дзизі», дуже крута і потужна, але ти менеджеруєш вже такий топ великий. Потім були фестивалі «Підкамінь», «Шешори», звісно «Jazz-bez», як без нього. Ну і Форум видавців, де в «Дзиз»і відбувалась маса подій – той самий Гребєнщиков, який приїхав в «Ляльку», чи Пауло Коельйо. Величезні фестивалі, відкриття за участі українських зірок – в Яремче ми робили День міста три роки поспіль, всі зірки пройшли через це. Побутові райдери. Тобто, напевно, робила все. Як то кажуть – 100 баксів на місяць і всі тебе трахають, як це в Андруховича.
– А про що було це середовище і взагалі цей етап?
– Тепер я так дивлюсь на це все, і це було надзвичайно складно, тому що ти працюєш до третьої-четвертої ночі, зранку ти приходиш, Марек міг в четвертій ранку подзвонити, що треба когось поселити, чи хтось в «Ляльці» забув свій контрабас. Або міжнародні фестивалі, типу «Джаз-без» – о 6-ій ранку ти маєш бути в консуляті і робити візи комусь із музикантів. Ці перші варштати джазові музичні. Варштати – це коли люди їдуть на навчання закордон. Марек відправляв, але я цим займалась. Це різне середовище. Від божевільних таких дуже андеграундних митців до дуже відомих зірок – як в поезії, так і в музиці, різні перформери. Політики – в «Дзизі» було дуже багато політики. І помаранчеву революцію ми робили в нас в офісі, Майдан вже був частково без мене, але помаранчева революція – я пам’ятаю її всю, акції «Україна без Кучми», це все робилось в мене на очах, і я була до цього дотична також.
– Яка основна ідея Марека?
– Бути вільним в мистецтві. Він дуже не любив матеріальні речі – він ніколи не мав своєї хати, не мав своєї машини, він ніколи нічого свого не мав. Він мав пса і «Дзиґу», і сина Остапа. Він завжди вдягався однаково, мав три сорочки, один светр і, по-моєму, один плащ. Він був дуже нематеріальна людина, відповідно він не дуже і платив людям, але він якось пропагував мистецтво, що воно має бути вільне, без пафосу і справжнє. Він міг слухати таку фрікову музику – особливо «Jazz-bez» це показував добре. Він любив людей, які роблять справжні речі. Марек – це цілий світ, він і був «Дзиґа». Він сидів на одному місці в «Дзизі» і довкола нього просто щось відбувалось. Він мене копав в дупу постійно, тому що я приходила до нього з величезними депресіями і казав: «Та ось, ти маєш, зроби «П’ятикнижжя» (чи «татову книжку»)». До речі, він мені приніс татів оригінал, який колись в нього забув Покальчук. «На, зроби це, роби то». З «Колисковими» він був дуже скептичний, а потім визнав. Дуже складно було – коли ти говориш про аутизм… хоча він приймав це, він зі мною дуже багато говорив. Він був за мене. Дуже був проти мого заміжжя. Мій чоловік колишній був бойко, він – гуцул, і він дуже тяжко до цього ставився. Ну я ж після свого заміжжя звільнилась з Дзиґи, і він це дуже важко пережив.
– Скільки тобі було років, коли ти працювала в «Дзизі»?
– Від 21 до 24-ох, але головою правління ГО «Вірменська 35» я була до цього року. «Дзиґа» мене не відпускала, але я вже не працювала там на зарплату, це вже були проектні речі. А так, то до 2005 року фактично на зарплаті, і ще в офісі.
– Чого тебе навчив Марек?
– Усього. Він мене навчив працювати в дуже кризових ситуаціях. Те, що я тепер розумію – він мені дав цю віру. Зараз оглядаючись на те, що я робила – це дуже масштабні і великі проєкти. І в політичній сфері, і мистецькі, і радіо, і галереї. Я пам’ятаю, що коли звільнилась, то він взяв трьох чи чотирьох людей на моє місце. І це мені додало впевненості. Він дуже ображався, коли я від нього йшла, в нас були непрості стосунки, як і з кожним в Марека. Але зараз я розумію, що він мене навчив всього, крім комерціалізації, заробляння грошей. Цьому я навчилась вже в «DikArt», коли я пішла туди директором. І Марек мені дуже довго не міг вибачити. В «DikArt» я пробула лише півроку, а він дуже довго ображався на мене.
– У тебе пісні дуже епічні виходять: якщо радісні, то це наче найбільше свято, якщо сумні, то це всесвітня печаль. Як ти їх пишеш?
– Перший раз чую таке формулювання. Гарна асоціація, мені подобається, я зараз заплачу. Я пишу так само, як тексти, які я обираю, з власного досвіду болю, або радості. Воно мене торкає, або не торкає. Якщо не торкає, то я цього не видаю. Є мої пісні, які мені подобаються менше, є які більше, але всі пишу нутрощами, емоціями. Коли ми творимо музику з хлопцями, то я намагаюсь їм дати ту емоцію. Це непростий процес, який вимагає повторень, поки я не відчую, що це саме ця емоція, яку би я хотіла в пісні передати. Я практично як диригент – диригую ними і музикою, і це круто, що вони є.
– Яка улюблена поезія Олекси?
– Він ненавидить вірші, він сказав, що ненавидить українську літературу, і українську мову. В нас нещодавно якраз була з ним дуже важка розмова. Але на фільм про тата він погодився піти, тому мені цікаво, що він скаже про фільм про свого дідуся. У шкільній програмі є проблема – його змушують вчити вірші напам’ять, те, що він не переносить взагалі. Немає вибору, що вчити і чи вчити. Йому кажуть, що поставлять одиницю. А в нього мозок не до цього – аспергер (синдром Аспергера – одна з форм аутизму), не аспергер, аутизм, чи не аутизм – є люди, які не можуть вчити щось на пам’ять. Я пробувала йому співати, пробувала ще щось робити – він не розуміє, він не може запам’ятати, він тому ненавидить це все. Я власне створила цей другий проєкт «POETY», тому що я би хотіла, щоб він полюбив те, що люблю я, і почав цінувати українську літературу. Поки що проєкт в розробці, побачимо чи він вплине на таких, як Олекса.
– Недавно вийшла дискусія з Іздриком, який говорить провокативну думку, що поезія може бути не потрібна в майбутньому, а потім сам її спростовує. Але якщо коротко – нащо поезія, нащо її читати?
– Я обожнюю поезію, вона мені подобається більше ніж проза. І вона мені говорить в короткому вірші більше про людину і про почуття, і зміст і сенс цього життя, ніж якась прозова книжка. Для чого потрібна поезія – таким, як я – відчувати досвід, відчувати щось інше, відчувати, що інша людина може відчувати. Це цитування: я була в Вроцлаві, і там Ія Ківа, яка з Донецька, а я зі Львова, ми просто цитатами улюблених поетів сипались. Як так можна було написати, – ці образи, які поети знаходять в віршах. Якщо ти знаходиш співрозмовника, який теж в цьому контексті, – це дуже круто. Плюс, у поезії можна зізнаватись в коханні, банально, але можна. Поезією можна висловити якісь політичні погляди, через які переслідувались поети і дисиденти, і українські поети. Поезія – це свобода думки, волі. Для мене це величезний всесвіт, він має бути. А з чого мемчики створюють? Подивіться – це теж поезія.
– В мене ще є питання про твою першу групу – «Без цукру». Що це було?
– Ця група була популярна в цей час, в 1999 році. Це колись до мене прийшов Роман Телеп, і він мене попробував, як вокалістку в групу. Наші пісні крутили на Радіо Ініціатива. Отакий досвід групи «Без цукру». Це була панк-група, це були його пісні, його бачення, і він мені намагався їх нав’язати. Це класний досвід, бо коли ти не знаєш, хто ти і що ти, ти відповідно попадаєш під вплив таких, як Роман Телеп.
– Чому ти не співала так довго? Це був 1999!
– Це був 1999, а потім наш басист гурту «Без цукру» створив групу «Далі...», де я вже співала свої тексти. Потім я познайомилась з своїм колишнім чоловіком, і взагалі перестала співати. Кузя, басист, ще якось намагався мене підтримувати, але потім він пішов в групу «Інкунабула», і я на нього образилась. І все – я продала своє піаніно, я перестала малювати. Я просто в якийсь момент щезла сама для себе, для світу. Я звільнилась з «Дзиґи», коли одружилась. Я ще щось робила, робила якісь проекти раз в три роки, раз в два роки, але щезла сама Соломія Чубай, я стала дуже сімейною жінкою – я готувала, робила консервації, прибирала.
– Яка твоя улюблена консервація?
– Перець маринований, гриби-опеньки, квашені огірки. Це моє улюблене було, робила джеми, пекла торти приймала гостей, родину, по 20-30 людей, робила прийоми, спілкувалась з друзями свого чоловіка. Насправді мені було дуже тоскно і нудно, і взагалі дуже погано. Але потім з’явився такий Володя Бедзвін, і ми з ним зробили гурт «Джалапіта» – це вже коли я пішла до психолога. Психолог мене ще так надихнула на те, що я можу малювати, я почала малювати, почала співати, а потім почала ходити на різні тренінги, почала любити себе, розлучилась. Напевно, проєкт «POETY» став для мене поштовхом – я побачила, які є люди, які є чоловіки. Не те, що я зраджувала своєму чоловіку – це ні, але я побачила, чого я хочу. І проєкт «POETY» – це напевно таке «Дякую тобі» за все з татом. І Олекса виріс, і я розумію, що я хочу співати, і малювати, і робити вагомі речі, я хочу свій благодійний фонд, хочу, щоб поезія була. Бо вона мене рятувала колись, і думаю, врятує ще.
– Може в тебе ще є щось таке, що ти хотіла б завжди розказати, а тебе про це ніколи не питають?
– Напевно хотілось би сказати, що кожен з нас – певний світ, який є ланкою в ланцюжку цього світу, і кожен з нас впливає одне на одного. Тепер до мене приходять діти з вертепом, яким по 18-20 років, і читають з «П’ятикнижжя» поему «Вертеп». Тобто, те, що я зробила в 2013 – в 2021 нарешті проросло. Треба розуміти, що треба творити, не нищити – оце мені хочеться сказати. І в принципі, так само, як в проекті «POETY», або «Колискові для Олекси» – як би нас не знищували, не зменшували тебе, «любове моя – ти рости починаєш спочатку» (М. Вінграновський).
Розмовляла Леся Берездецька.
Довідка:
POETY. Діалог поколінь – український проєкт про літературу, музику та любов.
Це проєкт, який має на меті показати поетів-класиків-ювілярів з нової точки зору, показати їх як живих особистостей, які так само, як і ми зараз, любили, дружили, спілкувались між собою, переживали певні події та виражали це у своїй творчості. І ми пам'ятаємо про це, пам'ятаємо та надихаємось.
Частиною проєкту є ряд відео-дискусій, в яких поети-сучасники різних поколінь говоритимуть про вплив поетів-ювілярів на їх творчість. Це свого роду комунікація, це Діалог Поколінь – бути натхненними та демонструвати це у творчості.
Не лише поети надихаються іншими поетами, а й музиканти. До участі в проєкті запросили відомих українських музикантів, найкращих джазменів та оркестрантів для того, аби разом із Соломією Чубай – ідейною натхненницею проєкту – створити неповторний музичний альбом POETY. Діалог поколінь, в якому звучатимуть пісні на слова поетів. Презентація музичного альбому відбудеться 8 жовтня у Львові, у Ennio Event Square (вул. Джерельна, 22). Реєстрація за посиланням https://cutt.ly/0Whclif.
Цей проєкт - про поезію та про музику, про спілкування та про тяглість літератури в час; про натхнення та бажання бути почутими; про те, що відізветься у серці кожного!
Проєкт реалізується #запідтримкиУКФ
Реалізує проєкт: ГО «Львівський культурний центр»
06.10.2021