Променистість тіні: Петро Гуменюк

Олена Субач

Голос тіні - в голостінні.

Вголос тіні - гості тінні.

Гострі тіні - негостинні.

В гостях в тіні - в голостінні.

Тіні тіні - нетлінні.

Тіні тіні - в промінні.

Юрко Прохасько

До 3 жовтня 2021 року у Палаці Лозинського Львівської національної галереї мистецтв триває ретроспективна виставка «Тінь охоронець» Петра Гуменюка. Вона збудована на пошуку взаємозв’язків, сфокусована на постаті однієї людини, яка, подібно до інших живих істот, когнітивно та емоційно взаємодіє із соціумом, комунікує та надихається, змінюється та створює із цих зв’язків власний світ.

Впливи та важливість оточення – друзів, вчителів, родини, подібні до швидкоплинних та мінливих тіней, що є частиною світу, але вони то з'являються, то зникають із поля зору. Але часом саме наявність тіні говорить про матеріальність предмету, бо те, чого не існує, не відкидає тіні. Варто додати, що Петро Гуменюк працює в театрі Леся Курбаса художником по світлу, і як ніхто інший знає все про велику силу тіні.

А що потрібно знати про Петра Гуменюка? Він є однією із хрестоматійних постатей львівського мистецького середовища 1970–2000-х рр. Народився у 1957 році, захопився малюванням ще до школи, і з того часу є йому відданим. Петро Гуменюк починав з традиційної ікони. Пізніше він захопився модерністичним європейським живописом. Ікона перестала бути для нього символом, і стала картиною.

Петро Гуменюк створив власну міфологічну концепцію, засновану на єдності сакрального і профанного, вічного і минущого, гротеску і благоговіння перед сущим. Він включив християнську семантосферу в повсякденне і звичне життя. Картини Гуменюка сповнені суперечливими емоціями. Він транслює характерні для альтернативного мистецтва 80-х незахищеність та некомфортність, що відображають стан художника та стан країни.

Його мистецтво співіснує між буквальним та метафоричним. Тіла зображуваних персонажів – крихкі, тендітні та ранимі, емоційно навантажені. Майже завжди вони знаходяться у тісних просторах чи то криївок, чи то майстерень, чи то тюремних камер. Персонажі сповнені особистих значень та будуються на іконографічних референтах. Наприклад в своїх «застільних» сюжетах, Петро обрізає картину столом, ховаючи ноги персонажів, тому що вважає ноги «низькою» частиною тіла.

"Тайна вечеря". 62 х 96. 1995.

"Брама 28". 80 х 100.1994.

Дитинство

Неможливо розповідати про Петра Гуменюка, не згадуючи про його брата-близнюка Андрія, усе в їх житті пов’язано від народження, і з дитинства вони портретували один одного, ніби змальовуючи свою власну тінь. В одному із номерів «Пост-поступу» братів називають Галицькими Діоскурами, тобто порівнюють із міфологічними героями, один із котрих після смерті іншого попросив Зевса дати йому померти разом із братом. Тоді Громовержець запропонував йому вибір — або вічно перебувати самому на Олімпі, або разом з братом проводити один день на Олімпі, а другий — у підземному царстві). Обрано було останнє. Відтоді Діоскури один день були безсмертними, а другий — смертними.

"Близнюки". 110 х 135. 2004.

Юрко Прохасько влучно зауважив:

"Близнюк близький тією близькістю, яка не обрана вибором, а дана даністю.

Близнюк близнюкові - не просто брат. Але й не тінь і не alter ego.

Бути близнюком - особливий, дуже особливий стан і статус: неможливості відстані".

Петро Гуменюк та його брат-близнюк Андрій народилися у родині воїна Української Повстанської Армії Олеся-Дмитра Гуменюка. В’язня ГУЛАГу, учасника Норильського повстання в’язнів 1953 року. Їх мати, Іванка, також пройшла табори. Саме в табірній переписці вони і познайомились з батьком.

Андрій Гуменюк (брат художника) розповідає так:

«Тато був такий нарваний гуцул – все життя воював, у 20 років його посадили, в 34 вийшов. Тобто весь той період, коли людина формується, він відсидів. Мама відсиділа в таборах 7 років.

Після смерті Сталіна стало можливим листування. А з татом сидів мамин колега з семінарії (вона вчителювала за німців), і показав татові мамине фото, а вона ж красуня... І все, з тих пір тато почав писати мамі листи і малювати в них різне.

Потім мама звільнилася, далі звільнився тато... Коли тата відпустили, то з ним було ще шестеро чоловік… приїхали до Львова без копійки в кишені. Тато каже: «В мене тут дівка є», і всі зібралися йти в гості. Але ж із зони, страшні, зарослі, в куфайках, як так підеш – сором, а вони воїни! Тому першим ділом пішли до фризерні підстригтись. У результаті їм не вистачило грошей.

Далі, як розповідала тета…, приходить хлоп і каже: «Я від Олеся Гуменюка, … розумієте, сталась така проблєма, нам не хватає пару рублів, поможіть, будь ласка». Ну, добре. Через півгодини приходить сім хлопців – поголені, підстрижені!

Мама спочатку не була впевнена в татові… він з тими хлопцями день у мами побув, і поїхав. Але повернувся дуже скоро – через два місяці – все, сказав, тепер я приїхав женитись.»

Дитинство брати Гуменюки провели у селі Лісневичах з татом та бабцею. Петро з ніжністю та ностальгією потім часто буде повертатись до цієї теми в своїх роботах. Село залишилось в пам'яті райським місцем. У 90-х Неборак навіть називатиме Гуменюка «неоселянином», що мешкає в місті.

"Дитинство в Лісневичах". 70 х 89. 2012.

"Онук". 140 х 150.

Ще одна з розповідей Андрія про брата: «Річ у тім, що я його усе життя доганяю. У мистецькому плані. Ми з дитинства малюємо, тобто у нас не було такого питання, ким стати, це було очевидно і без сумнівів.

Ще коли ми жили в Лісневичах, тато також малював. Коли батьки повернулися з таборів, тато малював килимки, а на них зображував різні сценки. У нас з Петром над ліжком висів татків килимок. На ньому був зображений хлопчик, який грав на сопілочці, а навколо нього зайчики; і от все наше дитинство ми з тим килимком жили.

Ліжка наші, щоправда, стояли по-різному відносно зображення на килимку. Петрове ліжко розташовувалося так, що він одразу бачив цілу картину, тому він і сягнув більшого в мистецтві, перший стартонув як художник. А моє ліжечко збоку стояло, картина повністю оку не відкривалась, тому я весь час і відстаю».

Без назви, диптих. 2009.

Місто

Переїзд до міста брати Гуменюки сприйняли тяжко, підготовка до школи, нові правила поведінки у соціумі легко не давались. Андрій розповідає: «Перше житло мама дістала у Львові зовсім не одразу після повернення. Воно було біля собору Юра, на Шептицького 11, її коліжанка із табору сказала: «Іванка, давай до мене, я хвора на рак, припишу тебе і лишиться тобі та хата». Так в нас з'явилось житло у Львові. 11 квадратних метрів. То був такий балкон, вікон не було, тільки над дверима маленьке вікно, і ще п'єц. Взяла мама тоді туди наших сестер – Іру та Марусю, і нас забрала із села, щоб йшли до школи».

Ангелом-охоронцем Петра став хресний батько братів — Євген Васильович Дзиндра — «вплив його на нас був надзвичайним». Відомий скульптор, він як і мати Петра був родом з села Демні, давнього осередку різьби по каменю. Він дарував братам фарби, олівці, папір, запрошував працювати до своєї майстерні.

Портрет Євгена Дзиндри. 2012.

Ще одним з ангелів-охоронців Петра Гуменюка стала Віра Іларіонівна Свєнцицька. «Монумент довоєнному українському Львову», дослідниця котра займалась українським релігійним мистецтвом, а найперше іконописом. Саме вона взяла Петра на роботу в Національний музей: спочатку лаборантом в реставраційні майстерні, а потім реставратором ікон, стала його вчителем. Це відбулось досить пізно — вже після служби Петра в армії та після навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва.

В той же час Петро зустрічає і інших людей, що матимуть на нього вплив — він вчиться в андеґраундних художників 1960-х — Івана Остафійчука, Володимира Лободи, Данила Довбушинського, захоплюється «бойчукістською» школою. Іконописна традиція східного християнства надалі стане одним з джерел, що сформують творчий метод художника, але ще пізніше на трактування іконопису накладуть свій відбиток «Паризька школа» та німецький експресіонізм.

"Марія".

1. "Похорони на Вірменській". 2. Із циклу "Місто".

Художниця Антоніна Денисюк (колишня дружина Петра) розповідає: «Мені здається, що всі інші теми на картинах Петра походять від ікон. В іконах часто можна зустріти таких незрозумілих персонажів, які підглядають, або ховаються в хащах з таємною метою. Походження їх також невідоме — ніби чорт, а ніби і ні. Ніби людина, але сумнівно. Вплив ікон на Петра, безумовно, дуже сильний, особливо так званий нижній ряд. Петро добре розбирається в іконостасах. І живопис цей відчуває надзвичайно, іконописний, власне, живопис».

"Поцілунок"

1. "Яструб". 85 х 85. 1998. 2. "Гануся з котом". 80 х 60. 1998.

Майстерні Львова

У 1980-х на Петро Гуменюк потрапляє в андеґраундне мистецьке середовище Львова. Воно змішує його іконописну традицію з експериментальним формотворенням і досвідом європейського модернізму.

Як напише Юрко Бойко: «Наприкінці 80-х – початку 90-х років у Львові сформувалося богемне культурне середовище, яке значною мірою стало фундаментом і каталізатором мистецького життя в Галичині. Художники (“Шлях”), літератори (літературні угруповання Бу-Ба-Бу і ЛуГоСад), музиканти (гурти “Плач Єремії” і "Мертвий півень”), журналісти (“Пост-Поступ”), об'єднані близьким світоглядом, що базувався на ідеях неприйняття конформізму та псевдокультури офіціозу, пов’язані товариськими стосунками, створили цілий пласт культури того періоду, ставиш стрижнем руху вісімдесятників».

Влодко Кауфман називає цей період «львівсько-монмартрівським». Влодко згадує:

«Мене завжди вражало, що Петро наполегливий і агресивний, коли малює. Весь час починав, малював, потім кидав, знов малював. У нас в хаті на Привокзальній, яку ми знімали з Наталкою, він на білій стіні намалював помідором образ. Квашеним помідором! Все, що було під руками, він перетворював на матеріал.

Колись ми поїхали відпочивати з Маркіяном [Іващишиним] в Рахів на Лису гору. Там був готельний комплекс, за радянського часу для високопосадовців, закрита база... Ми там жили два тижні. І Петро всі картинки, які висіли в номерах готельних, всі знімав, ...замальовував, казав: “ тут якась скверна, треба перемалювати, вони будуть думати, що воно так і було”… З нього просто перло, буяло.

Ми ходили до Миколи Андрущука, 2-3 чарки, і всю другу половину забави малювали. Приходили в кнайпу — малювали. Все починалося з напівзабави, але в голові був книжковий образ художників, які малювали по кафешками. А ще, звичайно, фраза “художнік должен бить голодним”. Це була демонстрація, епатаж у великій мірі. Нам здавалося, що ми підкорюємо світ... Алкоголю була неймовірна кількість. «Пиячки»(цикл робіт, прим.) — це не на голому місці… Це був міксований процес, і малювання, і п'янки».

Закриті художні осередки у Львові опирались радянській системі, коньюктурі, Союзу художників. Були «школи» Романа Сельського та Марґіти Райх-Сельської, Карла Звіринського, «езотеричний клуб» Олександра Аксініна, був цілий архіпелаг творчих майстерень: Андрія Сагайдаковського , Мирослава Ягоди, Влодка Кауфмана, Юрка Коха, Ігоря Подольчака, коло Юрка Бойка. Важливим місцем була і майстерня Петра Гуменюка.

Петро знаходився у епіцентрі подій, друзів та історій. Але саме тоді Петро перестає зображувати ціле тіло. Натомість він пише фраґменти рук, ніг, обличчя в розбитому дзеркалі. Інколи він просто «кадрує» зображення. Манера його письма стає більш вільною та «хуліганською». Сюжети — сповнені безвиході. Назви творів того періоду — «Утопленик», «Підвішаний», «Тризна».

1. "Курю в п'єц". 105 х 74. 2004.
2. "Утопленик". 110 х 70. 2005.
3. " Перед дзеркалом". 88 х 90. 2000.

Малюючи для виставки «Тінь охоронець» карту майстерень та тусовок, Антоніна Денисюк розповідає:

«Не знаючи середовища, або знаючи тільки кількох людей звідти, можна було вирішити, що коло герметичне, але насправді воно було як живе море, люди мігрували та перетинались. Тоді був такий час, що існувало тільки сьогодні, без завтра.

Львівська тропа, Архіпелаг майстерень, майстерні-осередки… Як тільки не називали ми ці гостинні крапки розташовані на відстані 20 хвилин одна від одної… Спочатку йшла майстерня Братковського (Сяхо), потім майстерня Сагайдаковського, потім - Лінинського, потім вже майстерня Петра (там жив і Кауфман, близько 10 років), далі – Ягода, і далі був Боря Бергер, куди також обов’язково заходили, далі – моя (Антоніни Денисюк), ще далі коло починало розширюватись. Петро Гуменюк завжди був у цьому присутній, він знаходився на перетині всіх шляхів, можливо, іноді він навіть шкодував про це.

Іноді можна було подивлятись скільки людей одночасно знаходилось в майстерні: на той час всі потребували один одного – майстерні виконували роль клубів для спілкування. Таке було середовище, одні притягали інших, будувались нові зв’язки, стосунки, дружби, впливи».

Вважливою частиною виставки є портрети людей тих осередків. Вони розкривають андеґраундні світи Львова — світи піддаш та пивниць де вирувало богемне життя, створюють іконографію того часу. Тут є портрети всіх, хто творив той час. Портрети тих, хто так чітко усвідомлював перервану у 1930-х рр тяглість мистецьких процесів і своєю роботою намагався перекинути хоч найтонший місток. Як казав Кауфман: «Ми відчували внутрішню необхідність закидувати цю прірву, аби тільки вона не сквозила так сильно крізь серце».