В числі 104 нині комуністичного "Впереду" надрукований довжелезний лист нікого иншого, як В. Винниченка, того самого Винниченка, котрий торік, в кожному числі своєї "Доби", не инакше кваліфікував цей же самий "Вперед", як "Жовта Петлюрівська Помийниця".
Нас не цікавить, чиєю "Помийницею" став "Вперед" в теперішній момент, що "сам" Винниченко ризикнув вилити туди помиї; але нас цікавить самий лист, безперечно найбільш оріґінальна річ з усього, що виходило з під пера автора "Виродження Нації"; і ми дуже жалкуємо, що через неймовірну довжину не можемо навести його повністю в "назіданиє" нащадкам.
Офіційним мотивом появлення цього твору на українськім обрію є "дати хоч в загальних рисах справоздання з тих грошевих народніх сум, які були в моєму особистому розпорядженні по виступі з Директорії", а приводом — це "справоздання" дати сейчас, а не два роки тому чи десять після, є не більш не менш, як той нечуванний казус, що якийсь наївний Українець звернувся до пана Винниченка з проханням підпомогти якомусь "національно-культурному підприємству".
Як часто великі події залежать від нікчемних причин! Ну, щоб було, колиб зазначений наївний Українець (чи не мартовський?) знав натуру пана Винниченка так же добре, як знають її Українці не мартовські, і не ризикнув би звернутися до нього за допомогою. Страшно і подумати, що ми не мали б тоді цих коштовних "справоздань", а бувший Міністр, бувший Президент Уряду, бувший Голова Директорії і взагалі бувший, бувший і бувший... пан Винниченко в справі доручених йому "народніх грошей" і надалі дотримувався б поради відомої московської пісні:
Ну штож, каму дєло — хаділа!
Д'ну т'какоє каму дєло — хаділа!
А пристосовуючи до "народніх грошей".
Ну штож, кому дєло — палучил!
Д'ну т'какоє каму дєло — куди дєл!
На щастя українського народу такий "наївняк" знайшовся, поліз до пана Винниченка за "народніми грішми" і внаслідок Україна має перед собою, нарешті, "справоздання". бувшого... і т. д. Винниченка та ще й не просте, а подвійне: дефензивно-офензивне, або бухгальтерсько-юридичне.
Згідно з першою-бухгальтерско-дефензивною частиною справоздання в особистому роспорядженню п. Винниченка по виступі його з Директорії були такі суми:
1. 500.000 думських рублів, виданих йому з умовою "як мине всяка небезпека для всіх членів Директорії, ці гроші внести в ту орґанізацію, до якої він належить".
2. 500.000 думських рублів, виданих йому Ц.К. У.С.Д.Р.П. "на життя за кордоном і на ту діяльність, яку він вважатиме там потрібною".
Оттут вже з простої бухгальтерії починається "подвійна", яка зрозуміла лише фаховцям, а надто членам У.К.П.
"Коли минула особиста небезпека для всіх бувших моїх т.т. по Директорії, то я ці 500.000 думських передав у ту орґанізацію, до котрої належав — у Зак. Ґрупу У.К.П."
— Стійте! — скаже нефаховець подвійної бухгальтерії. Яке У.К.П.? Та ж коли Ви були в Директорії, У.К.П. навіть не істнувала; і ви, здається, були делєґовані У.С.Д. А до того, на скільки нам відомо, небезпека для членів Директорії з Вашим виступом не тільки не минула, а лише почалася; і як раз з допомогою цих самих грошей, за котрі Ви цькували на Директорію своїх аґентів. Як же так?
Але що сперечатися з нефаховцями, коли діло цілком ясне і не викликає жадного сумніву у досвідчених комуністичних бухгальтерів.
Просто п. Винниченко розчарувався в звичайних С.Д. і зробився спочатку "незалежний", потім послідовно У.К.П., потім К.П.У., а потім — позаяк зазначені підприємства дали чистий збуток, — рішив бути "сам собі пан" і заснував у двох з Микитою Шаповалом "Ліґу Вільних Комуністів", на який предмет вхитрився стягнути у російських с.-р. належну квоту.
Чому при цих метаморфозах, гідних Арсена Люпена, "народні" гроші прилипли до рук Калиновича і кумпанії, а не Шаповала і К-о, або чому вони не дочекалися того часу, коли п. Винниченко нарешті заснує з п. Зеленевським "Союз Українського Народу" і буде видавати часопись "Бєй інородцев" — цього і сам премудрий Едип не вияснить. Ясно лише одне, що та орґанізація, котра делєґувала п. Винниченка в Директорію і котра по духу і букві постанови мала одержати ці гроші, дістала лише на пам'ятку граціозну емблєму, складену з тих самих трьох пальців, котрими було написано й цей знаменитий лист.
Щож до тих 500.000, котрі партія У.С.Д. дала свому сочлену п. Винниченку "на роботу за кордоном, яку він знайде потрібною", то тут і для нефаховця ясно, що зазначена партія і мала на увазі в першу чергу іменно ту "роботу", котру Винниченко з таким успіхом і провадив — себ то боротьбу з цією самою партією і обливання помиями пославших п. Винниченка за кордон товаришів en gros і en detail, з поіменним перечисленням.
Бачите тут вся сіль в тому, що партія, даючи п. Винниченкові гроші як сопартійнику, зовсім не мала на увазі роботи соціяль-демократичної. Навпаки. колиб вона могла тоді припустити, що гроші підуть на "Нову Добу", або, навіть, що Винниченко з Калиновичем відкриють "веселу установу, де будуть улаштовувати "тараканьї бєга", то напевне дала б п. Винниченкові не пів міліона, а цілий міліон.
Але, тепер хоч плач, хоч не плач — нічого не зробиш. Булоб зразу давати більше.
Розрахувавшися таким чином "рукою власною" за допомогою одних трьох пальців з Директорією, а других трьох з У.С.Д. Партією, п. Винниченко дозволяє собі маленький lapsus.
Він пише: "Цей міліон думських рублів (частина його була в іноземній валюті) було вжито таким способом": — —
Не будемо спинятися на тому, яким саме способом були вжиті цей і инші міліони, бо це добре знає цілий Відень, а звернемо лише увагу на той знаменитий "прийом" подвійної бухгальтерії, при котрому частина думських несподівано опиняється в іноземній валюті.
Ми розуміємо, що іноземна валюта річ дуже мила, і приємно раптом знайти у себе в кешені замісць підлих думських — скажемо: доляри чи фунти, та й ґульдени не погано, але чого ця "частина" невідомого розміру (9/10 теж частина), яка досі строго іменувалася "думськими", несподівано появилася, соромливо прикриваючися лапками, і также несподівано зникла раз на завше, то "це діло треба розжувати".
Коли ми в дитинстві читали в задачнику Євтушевського такі шедеври: "Мєльнік імєл триста штук роґатого скота, із котораго двє треті свінєй" — то ми знали, що Євтушевський математик і до сінтаксісу йому діла мало, але коли відомий український літератор дозволяє собі подібний "штиль", то тут вже треба пошукати, де саме закопана собака і якої вона масти.
При ближчому розгляді виявляється, що вона закопана так мілко, що й сліпий побачить, а саме закопана в тому, що про "частину в іноземній — валюті" неможно було примінити "фіґуру умолчанія", — бо забагато осіб знали про істнування цієї частини. — З другого боку хвалитися валютою не хотілося, бо друга частина листа якраз присвячена розносу осіб, заосмотрившихся в валюту, і тому получився цей, на перший погляд, невинний lapsus, і між дружною стіною "роґатих" думських несподівано висунулися свинячі морди долярів і фунтів; і скромно знов сховалися назад за скобочки.
— Хитро, мудро і невеликим коштом! — як казав покійник Возний з Наталки Полтавки.
Але не встигли рогаті свині нишком сховатися за скобочки і не встиг недосвідчений читач, зітхнувши, зрезюмовати:
— Так у Вас, пане Винниченко, значить — окрім цього міліона думських рублів (pardon: частина в іноземній валюті) нічого більш не було?... — як пан Винниченко, спустивши трохи очі і повернувшися до співбесідника en trois quart самим незамітним способом, звичайно в скобочках, додає літерально слідуюче: "До цього додалося ще 500.000 думських рублів, що перейшли орґанізаційно з каси Віденської Ґрупи У.С. Д.Р.П. в касу Зак. Гр. У.К.П. коли члени У.С.Д.Р.П. стали членами У.К.П."
Хто не вірить своїм очам, мусить звернутися до "Впереду" ч. 104 ст. 2.; а як і тоді не повірить, то просто до редакції: Львів, Руська ч. 3, перший поверх праворуч. Коли ж і тоді не повірить, то вже й не знаю, що порадити. Хіба відправити молебень проти "навожденія сатани".
Так-с! Слова велика річ; i недурно в Біблії сказано: "В началі було Слово". Недурно народня мудрість каже: "слово знає".
От, бувало, смієшся в школі з о. законовчителя і цілої біблії; а тепер приходиться бачити, що був дурнем. Дійсно — Слово велика річ; і хто його знає — живи не журись.
Чи не пригадуєте ви собі, як колись відомий комуніст Ґек Фінн свиснув, чи просто кажучи — вкрав у дядька Поджера срібну ложку і з цієї причини дуже боявся небесного гніву; але його вирятував його близький приятель Том Сойер, котрий, хоч і не був комуністом, але мав всі дані, щоби ним згодом зробитися.
Дурню! — сказав він нещасному Ґеку. — На що ти думаєш, що вкрав ложку? Ти думай, що ти її позичив без зазначення терміну повороту і все буде добре. Так здібний хлопець одним словечком вивів свого приятеля на твердий шлях.
От так і тут. Були собі і комерція, і бухгальтерія, і фінансові, і політичні науки; сивобороді професори роками думали не видумали, а тут з'явився "молодой человєк" і всім втер носа. — Сказалося, що окрім всім відомих способів переказів і передачі грошей є ще спосіб "орґанізаційний". Ага!
Не маючи під рукою подрібної біоґрафії п. Винниченка, ми затруднюємося сказати, чи вживав він спосіб "орґанізаційний" з самого дитинства, чи це є вже продукт зрілого віку і політичного досвіду. Будучим його біоґрафам дуже цікаво були б довідатись, коли хлопчак Винниченко з вірними товаришами відвідував сусідський садок між першою а другою вночі і зачував обережні і легкі кроки вартового, то чи доводив він цьому негідному представникові капіталістичного ладу, що сусідські яблука попали до його кешені шляхом "орґанізаційним", чи волів скористуватися менш модерним, але більш певним шляхом через найближчий тин, хоча би й наражаючи на можливе ушкодження свій нескладний туалєт.
Ну, ми не біоґрафи і тому нас не так цікавить минувшина, як будучина.
Уявіть собі таку сценку в будучій Шаповальсько-Винниченковській Республиці ("Шаповальсько" зовсім не значить, що мешканці її будуть займатися виключно шаповальством, а значить лише, що в цій будучій федеративній з Росією республиці президентом має бути Микита Шаповал і ніхто инший).
Ревтрибунал (Буржуазних судів звичайно не буде): — Товаришу оскаржений Винниченко, ви обвинувачуєтеся в тому, що в вашій кешені опинився золотий годинник, приналежний товаришу Комітетову. Звольте з'ясувати, як він до вас попав.
— Бачте, товаришу Ревтрибунал, діло зовсім просте. Іду це я собі з товаришем Комітетовим і міркую, що мені з нього жадної користи немає. Аж гульк, бачу в нього з кешені золотий ланцюжок теліпається, а сам він в гору дивиться. Я, розуміється, за ланцюг тай ходу. Одбіг, дивлюсь на ланцюжку й годинник бовтається. Таким чином цей годинник організаційно перейшов в мою повну власність...
...Рахувати товариша оскарженого Винниченка по Трибуналу виправданим, а товаришу Комітетову, як що набуде другий годинник, порадити на далі пришпилювати його до камизелькі анґлійською шпилькою...—
Просто і ясно. Правда, буржуазний суд, подивившись в якусь товщилезну книгу, став би вичитувати якісь дурні статті і щось белькотати про грабунок і арештантські роти; але будемо сподіватися, що цей пережиток середньовічча вже ніколи не вернеться на нашу плянету.
Виправдавшися таким чином у свойому рідному Ревтрибуналі, п. Винниченко не від того, щоби остаточно виправдатися і перед громадською опінією; і ставши у відповідну позу, проголошує urbi et orbi:
— Ні в яких касах — банках, ні на яких рахунках, чи де инде, ні на моє імя, ні на підставне, нігде у мене, як ніколи не було (за виїмком вище наведенного міліона думських рублів "оберни Боже порося в карася!" знов думські. Сам.) так і тепер нема ніяких грошей!.."
Ну, що ж, каже чоловік значить так і є. Але після всього "вищеізложенаго", щоби остаточно переконатися, читачеві прийдеться провірити, чи не було десь в банках, касах і Wechselstube, як центральної і антантської ґруп, так і невтральних держав, якихсь "орґанізаційних" або подібних їм операцій.
Коли такий недовірчивий читач прибіжить, висунувши язика з подібної перевірки, то, попереджуючи його натуральне запитання, п. Винниченко продовжує святочним тоном:
— Живу я з гонорару з двадцятилітньої своєї літературної праці, що міститься в книжках, виданих видавництвом "Дзвін!"
Ах! "Дзвін"! — Це величезне видавництво, котре одержало міліонні субсидії від скарбу ще тоді, коли швайцарський франк коштував два карбованці. "Дзвін"! Те саме комуністичне видавництво, котре урочисто заявило, що воно повертає всі прибутки з коштів, одержаних від ганебного Уряду У.Н.Р. на комуністичні ціли. "Дзвін". — Це те саме видавництво, котре вже після зазначеної заяви оббивало пороги в Meissl und Schadn і зрештою 23. березня 1920 року одержало нову субсидію в 500.000 корон від... ганебного Уряду У.Н.Р.!
Дзвін! Той самий Дзвін, котрий під час перебування Уряду на Україні не послав голодному на книжку народу жадної брошюрки. Ризикувати не будемо! "Дєнєжкі вперьод — тоді і товар получай!.."
— Ах! Дзвін. — Ну так би й казали!
Якого ж чорта ми тоді бігали, провіряли рахунки?
Ви не розумієте в чому річ? Ну так ми вам скажемо на вушко.
Річ в тому, що "Дзвін" на три чверти є власність... п. Винниченка!!!
Звичайно, володіючи найбільшим українським видавництвом, який небудь пустун міг би для розваги тримати ще гроші по Wechselstube та ще на підставне імя, але бачте п. Винниченко є комуніст, a communisme oblige, як відомо, тримати всі вкупці для кращого поділу на число комунарів, котрих, як що не милимося, є аж чотирі голови.
Чи не нагадує вам ця урочиста заява urbi et orbi зловленого на гарячому бурсака, котрий присягається, що в світі не курив, в той час як зрадницький димок показується з пропаленої цигаркою кешені і тягнеться блакітним струмочком під самий ніс інспектора.
Ріжниця тут буде лише в тому, що переложений через коліно для воспріятія належної мзди бурсак буде верещати і репетувати:
— Ой не буду! Ой і другим закажу! — а п. Винниченко в кращому разі, не зверне жадної комуністичної уваги, а в гіршому засуне руки в кешені і знов заспіває московської:
— Ну што ж кому дєло...
Московської, так московської; але цікаво було б довідатися, якої заспівав би п. Винниченко, колиб його Лічарда і головноуправляючий всіма маєтками Ю. Сірий, замісць "Дзвона" заснував би нове видавництво "Калатайло" та "орґанізаційно" перейшов туди з усіма урядовими субсидіями.
Навряд чи московської, а скорійше нашої рідної:
— А щоб тобі, та бодай тобі...
По правді сказати — п. Винниченко добре би зробив, колиб на цьому закінчив свій шкандальний відчит; але воно, як видно, "молоде та гаряче"; і навчаючи других молитися Богу, завше потрапить самому собі набити добру гулю на лобі.
Бувший Голова... Президент... і. т. д. п. Винниченко ніяк не може помиритися з тим, що, як правильно зазначив у своїй статті Є. Чикаленко, його політична кар'єра скінчена і він взагалі як політик — бувша людина.
Як "Унтер Прішібєєв", котрий ніяк не міг збагнути, що він вже не "Унтер", а простий селянин, і все покрикував — "Рразайдісь, нє талпісь", так і п. Винниченко ніяк не може утнути, що він вже не "Унтер" а просто "ніжній чин" та ще й заплямований численними зрадами, а як тепер виявилося з його "листа", ще й "нечемним" поводженням з громадськими грішми.
Ми ні скільки не сумніваємся, що п. Винниченко, навіть після належної "порки", як і Унтер Пришібєєв буде продовжувати погукувати — "Рразайдісь" чи то на буржуїв, чи то на комуністів, в залежности від чергового бажання його власної лівої ноги; але останній його вигук настільки цікавий, що не можно його поминути.
Після скромного зазначення велнтенської праці, котру він "со чади" проробили на півтора міліона думських, п. Винниченко патетично скрикує: "ця сума рівнялася тільки одномісячній платні посла (укр.) посольства". Будучи завше строго юридичним, п. Винниченко навіть наводить справку:
Швайцарський посол, напр., одержував 15.000 шв. франків місячно, що по тодішньому курсу було більше міліона думських рублів...
Не знаємо, де міняв п. Винниченко думські свої і "швайцарського посла", що добився таких несподіваних наслідків, і не будемо входити в предположення, скільки ці квоти виносили би по курсу 1935 року, а простійше заглянемо в "тодішні" ґазети і побачимо, що по "тодішньому" курсу (лютий-квітень 1919 р.), коли п. Винниченко проробляв свої "орґанізаційні" фінансові операції, квота півтора міліона карбованців виносили не 15.000 шв. фр., а близько 750.000 шв. фр. (1 кар. = 2 кор., 1 шв. фр. = 4 кор.). От таку то суму "народніх грошей" ця кумпанія викинула на видання жалюгідного тижневого листка і півдесятка безграмотних брошюрок, вся мета котрих було виплачення велечезних гонорарів Піддубним, Мазуренкам і иншим паразитам політичного вибуху.
Але, позаяк гроші пішли в комуністичні кешені, то п. Винниченко не звертає жадної уваги на такі маленькі бухгалтерські помилки. Грізно гримає він на ледачих послів і радників і пропонує їм повернути народу заграбовані гроші; але тут ні для кого несподівано доходить до презабавного lapsus'y на манір відомої унтер-офіцерської удови.
"Правда — громить Винниченко — вони немов "законно" одержували ту платню, а по сути це анальоґічно з тим, як де які люди користуються підписом малограмотних, малолітніх або хорих."
— Ох! — негідні! То це ж просто шахрайство. А до речі, як же допустили малограмотного, малолітнього чи хорого підписувати такі важні державні акти? Хто це підписував?!?!
— Як, ви не знаєте хто підписував? В такім разі візміть відомий "Збірник Законів" пр. адв. І. Храпка, розгорніть його на першій ліпшій сторінці і ви побачите, що під усіма міліонними посольськими асигновками стоїть підпис:
— Володимир Кирилович Винниченко!!!...
Затим можете випити шклянку холодної води, покласти собі на голову пухір з льодом, а ввечері відправитись в Urbani-Keller чи в Nachtfalter — залежно від темпераменту і напитися там до нестями. Надіємося, що днів через два ви будете майже здорові.
Після цього можете сміло занятися розбором, в якій саме ролі виступав п. Винниченко в зазначеній комедії: — малограмотного, малолітнього чи хорого. Колиж ви, боронь Боже, несподівано прийдете до висновку, що він виступав в цілих трьох ролях: — малограмотного в державнім праві, малолітнього в політиці, хорого на mania grandiosa, то, будь ласка, держіть це в найбільшому секреті, бо це ж для нас чистійший шкандаль.
Стукнувши таким чином себе самого обухом по лобі, п. Винниченко, не задовольняючися бухгальтерськими лаврами, хоче придбати ще й юридичні. Являючи в одній своїй особі заразом не тільки грізного прокуратора, а і караючого суддю, він так кваліфікує одержання послами грошей: "Це є просто — безпечна крадіж, і колись такі ошуканці будуть нести відповідальність перед українським трудовим народом."
Юріспруденція так юріспруденція, і коли одержання грошей по асіґновці за підписом самого прокуратора є — крадіж з відповідальностю перед народом, як міра покарання, то по кодексу п. Винниченка його вчинок з грішми Директорії є очевидно не менш, як крадіж з взломом замків, а що до грошей У.С.Д.Р.П., то це щось вроді грабіжництва, за що належалися б йому не "гнів народній", а простісенькі арештантські роти "з позбавленням прав."
Але полишимо на боці послів, котрі добре заосмотрилися завдяки клопотам п. Винниченка і не люблять, щоби їх непокоїли. Не будемо також вглиблюватися в нетри гонолульської юріспруденції, а поглянемо на справу крізь призму старого буржуазного карного права, котре, на жаль, досі ще принято в значній частині світу.
Як нам не жаль, а по його кваліфікації всі "діла" п. Винниченка не є, навіть, романтичний грабіж, а просто дуже прозаічне "увласнення, розтрата довірених йому сум" і при зменьшуючих вину обставинах (малолітство, хорість, малограмотність) він може дістати хіба пів року вязниці, навіть, без позбавлення прав.
Ми звичайно далекі від того, щоби думати, що лист п. Винниченка є так званий прийом "на бассаман"; але з нього ясно одно, що й бухгальтером бути далеко не всякому дано.
1) Діяльності Б. Мартоса взагалі треба би посвятити багато уваги. Я вважаю, що його роль в українській революції належить до найсумніших її сторінок. Я вважаю Б. Мартоса головним виновником катастрофи державного будівництва України в 1919 р. та виновником переходу Галичан до Денікіна, не кажучи вже про його "фінансову політику" в краю і за кордоном. — Е. К.
[Воля, 20.08.1921]
13.09.1921