Львів породив та виплекав не тільки людей науки й культури, митців, письменників, артистів і журналістів. Оригінальною окрасою міста були також різноманітні диваки, без яких львівська вулиця не виглядала б такою веселою. Сьвірки з давніх часів були своєрідною привабою Львова, без них львівські вулиці сиротіли. Минали сторіччя, на зміну одним сьвіркам приходили інші, але завше їх було достатньо для того, аби Львів мав свою родзинку.
Шкляний живіт
Степан Шухевич як у воду дивився: «В життю наших хлопців немало важили деякі львівські оригінали, про яких також згадаю, бо, може, колись якомусь українському писателеві придасться до його творів».
Оригінали, або ж сьвірки, не пропали в імлі забуття, бо про них не раз згадували львів'яни у своїх спогадах.
Мабуть, найоригінальнішим сьвірком був товстий дивак, якому здавалося, що має шкляний живіт. Шкло може бути різне – грубе на два пальці, а може бути й тоненьке, як на ялинкових іграшках. Дивакові не пощастило мати грубе шкло, він у цьому був переконаний, тому маніякально оберігав свій живіт пильніше за зіницю ока.
Походив з єврейської родини і мав прізвище Диямант. Вечорами грав у третьосортній каварні на фортеп’яні, що і становило його життєвий заробіток. Округле, налите обличчя було цілком позбавлене заросту, а на товстих заслинених губах гуляла усмішка.
Коли з'являвся на вулиці, остерігався на когось наштовхнутися, тримався стін і ступав дуже обережно, бо ж пузо зі шкла – то неабияка морока. Постійний страх розбити своє дорогоцінне крихке надбання змушував вар’ята до черепашої повільності у рухах.
А ще він задля безпеки без перестанку махав перед животом палицею, розганяючи таким чином перед собою людей. Всі вже знали і пізнавали його та давали дорогу. Чоловік зі шкляним животом – неабияка рідкість для міста, то чому б його й не пошанувати. Але який міг бути пошанівок серед гімназистів, які понад усе полюбляли чинити збитки? Один такий збитошник з Академічної гімназії підбіг до того добродія збоку і вдарив по скляному животі паличкою, яку сам собі вистругав.
Бідолаха голосно скрикнув: «Дзень!» – і впав мертвий.
Відьма
Загалом саме гімназисти найбільше цікавилися вар'ятами, поділивши їх на щасливих і на нещасливих. До щасливих належали вже раніше описані дурний Ясьо і Пшибильський. «Коли учень ішов рано до школи і по дорозі стрінув Яся або Пшибильского, то з певністю, коли буде питаний, дістане «першу», а в кожнім разі того дня «двійки» не обірве. Чи воно так було, не знаю, бо чи я стрінув котрого з них, чи не стрінув, завсіди обривав «двійки» або «трійки». Мені навіть «дурний Ясьо» не міг нічого помогти», – згадував С. Шухевич.
На місці скверика біля Домініканського собору стояло кілька старезних кам’яниць, попри них перед восьмою годиною ранку проходили групи учнів. А з вікон однієї з тих кам'яниць визирала відьма з сивим волоссям і темним обличчям. Ніс мала довгий, закривлений, очі вибалушені, погляд грізний. На підборідді сивіли дрібні кущики бороди, сухі вуста весь час щось бурмотіли.
Учні були переконані, що коли відьма перейде рано дорогу, це гарантовано віщує «двійку». І як на зло, саме перед восьмою відьма частенько виходила зі свого помешкання і, зігнувшись вдвоє та спираючись на криву палицю, чимчикувала назустріч учням. Ті, звісно, відразу чкуряли в бічні вулички, вибігали на Руську і вже тудою пробивався до гімназії.
С. Шухевич в такій ситуації не завертав з дороги, вважаючи, що вона йому й так не пошкодить. «Завсіди при питанні я обривав «двійки», що навіть стріча з відьмою нічого тут не могла зробити. Але все ж таки зробила. Того дня було п’ять предметів: релігія, латина, грека, німецьке й українське. Прошу собі уявити, що в тім дні стрічі з відьмою я був питаний зі всіх п’ятьох предметів і зі всіх обірвав «двійку», себто одного дня обірвав аж п’ять двійок. Це був направду рекорд, яким, мабуть, ні один учень нашої гімназії не міг похвалитися».
Незважаючи на свої «двійки», Степан Шухевич став і письменником, і надзвичайно талановитим адвокатом, який брав участь у захисті українських націоналістів.
Ігнась-Зося-тебе-не-кохає
Вар'ят Ігнась-Зося-тебе-не-кохає не належав ані до щасливих, ані до нещасливих. Зате мав оригінальне вуличне прізвисько, яке відоме було всьому місту на початку ХХ сторіччя.
«Так пишеться його ім'я і так воно завше звучало, – згадував Ян Парандовський. – Якщо хтось сказав просто «Ігнась», то відразу співрозмовник запитував: «Що за Ігнась?». – «Ну та ж Ігнась-Зося-тебе-не-кохає».
Власне так його дражнили діти, а він кидався на них і белькотів з-під стрипіхатої бороди: «Неправда! Неправда! Ти ґалґане їден!»
То був сліпий віспуватий дідок, що цілими днями стояв під костелом Бернардинів і жахливо пиляв на скрипці. Час від часу батяри крали йому скрипку, і тоді Ігнась міняв місце – переходив на Куркову, Руську чи Ринок. Любив також стовбичити на розі Академічної біля годинникової крамниці Возняка, з якої лунало цокання і бомкання сотень дзиґарів та будиків, і тримав там варту від світанку до смерканку.
Якась добра душа набазґрала йому на картонці прохання: «Подайте Христа ради на скрипку». І коли врешті вдавалося назбирати гроші, Ігнась купував нову скрипку і знову добував з неї ті самі розпачливі звуки. Батяри крали скрипку, і вся історія прокручувалася спочатку.
Можна навіть було дістати від нього палицею, якщо хтось наблизився необережно.
«Якось він опинився в моєму засягу, – згадував Я. Парандовський, – і раз, висмикнувшись з-під нагляду, зачепив і я Ігнася:
– Ігнась! Зося-тебе-не-кохає!
– Неправда! – гаркнув старий і замахнувся в мій бік.
Раптом зиркнув униз і замовк. Я був дуже малий. Відскочив на кілька кроків і став на краю хідника. Ніхто попри нас не проходив. Дивилися ми – він, старий, я маленький, обидва здивовані. Ігнась перестав гримати, не кричав, але заплакав. Сльози капали з почервонілих очей, витирав їх рукавом подертого плаща, такого ж старезного, як і його борода. А потім приклав до рамена скрипку, на якій була тільки одна струна, і поламаним смичком витягував з неї придушений писк. Жоден інший плач не був би зворушливішим».
На жаль, про зрадливу Зосю нам не відомо нічого. Казали, ніби вона давно померла, але продовжувала жити в голові бідолахи.
Пані Презесова, або Горбата Рузя
Продавала по кав’ярнях польські газети, була дуже балакуча і товариська. Знали її всі львів'яни, а особливо завсідники каварень.
Коли сидить собі спокійно чоловік за столом і смакує флячки, запиваючи пивом, раптом повільно-повільно прочиняються вхідні двері і всовується маленька схилена постать старшої жінки, вбраної завше в той самий чорний майже чоловічий жакетик і в чорний чоловічий капелюх. Газети тримає під пахвою і в торбі. Чапає незграбними черевиками по підлозі і писклявим голосом гукає: «Кур'єрек Краковскі» або «Львовскі» і тицяє газету поверх тарілки під самий ніс. То як тут не сахнутися та не купити газету бодай на відчіпного?
Вся вона чорна, обличчя худе, хлопське і червоне, як буряк, зі шпичастим червоним носом, і руки червоні, мовби вічно перемерзлі. Просить купувати газети коротко, позираючи на людей зизом, мовби іронічно, а на обличчі її тоді блукає якийсь дивний саркастичний усміх.
Чому її прозвали Презесова, ніхто не знав. Презес означає «голова», наприклад... ради міністрів. Її любили представляти в кабаретових виставах, публіка тоді заливалася сміхом, а раз навіть актор Броновський, відігравши сценку в ревю «Баґателі», де копіював Презесову, на закінчення номера вивів її на сцену разом з газетами в торбі. Публіка зустріла її ревом захоплення.
Рузя була овіяна неймовірними чутками. Оповідали, що вона сама називала себе вдовою по презесі, а то вдовою по радникові і належала до високої товариської ієрархії.
Одні казали про неї, що вона заміжня, другі – що вдова, треті – що й досі залишається в цнотливому панєнському стані. Були такі, що вважали її багачкою і скупердяйкою, яка має кам'яницю на Городоцькій чи на Байках. Знову ж таки, одні вважали, що цьоця є абстиненткою і не бере до писка міцних напоїв, а інші – що щодня випиває свій літр чистого «bon-gout» – себто спирту.
На початку 1930-тих вона одного дня зникла, розчинилася в повітрі, мовби її ніколи й не було. Люди питали одне одного, чи не чути щось про Горбату Рузю, але ніхто нічого не знав. Де померла і де похована – залишилося таємницею. Але інколи комусь привиджувався її згорблений привид у чорному жакетику, який вигулькував з брами на корзо, а за мить зникав.
Лєхова
На Ринку – Ратуш і Просвіта,
Під нею кожної зими і літа
Сидить, мов Питія, прикраса Львова
Добродійка Лєхова, – писалося в гумористичному часописі «Зиз» (1925, ч. 6). Питія, як ви, може, здогадуєтеся, – це те саме, що змосковщена Піфія.
Отже, на розі Руської та Ринку попід книгарнею «Просвіти» в 20-х роках сиділа газетярка, яка, на відміну від Горбатої Рузі і Сліпої Міньці, голосно рекламувала українські газети «Вперед» і «Діло». Звалася вона Лєховою. За львівською традицією, жінок часто називали за іменами чоловіків: Міхалова чи Грицьова, а отже, чоловіком Лєхової був якийсь Лєх.
«Жила Лєхова на площі св. Юра в маленькому будиночку, якого їй відпустив задармо митрополит Шептицький. Ця газетярка була відома всім українцям Львова своєю ненавистю до поляків, з якими вона постійно сперечалася до такої міри, що вони мусили від неї тікати і її обминати. Вона мала дуже сварливу натуру, гострий язик і нікого не боялася. Навіть поліція її обминала і тікала», – засвідчив Кирило Мазур («Спогади», Париж, 1980).
А на ту пору з'явилася ві Львові українською мовою газета «Рідний Край», яку фінансували поляки, щоб якось порозумітися з українцями. Редакторами газети стали письменники Михайло Яцків і Сидір Твердохліб, яких відразу українці зарахували до колаборантів. А згодом навіть Твердохліба застрелили за те, що відважився йти на вибори до польського Сейму.
Лєхова їх добре з вигляду знала, як знала усіх значніших українських діячів. Одного разу вони спинилися біля неї і запитали, чи не має вона газети «Рідний Край».
Лєхова розлютилася і закричала:
– «Рідного СрАю» я не продАю! Ще буду ним руки паскудила! А з польськими курвами, шо ту шмату випускають, і говорити не хочу!
Твердохліб з Яцковим миттю скрутилися і, не озираючись, втекли, а звістка про цей небуденний подвиг газетярки швидко облетіла місто.
Згадав Лєхову і Лев Ганкевич: «А ось Лєхова, що всю свою молодість переслужила в усяких «панів», а коли прийшла старість і не могла знайти праці, заробляла на життя продажем газет. І треба було її бачити, як з розвіяним волоссям летіла з «Впередом», а потім з «Ділом» чи з «Новим Часом» по Ринку і кричала на все горло: «Українці, купуйте свої газети!» Навіть поліціянти її не зачіпали. А мала вона ще й свої кадри. З тих знесінських, замарстинівських, жовківських та личаківських підростків вона зорганізувала цілу сітку продавців українських газет і була їх коменданткою. Завдяки тому український часопис по виході з друкарні був скоро вже далеко на периферіях міста». (Д-р Лев Ганкевич: «Підземний Львів», «Наш Світ», ч. 9, 25 грудня 1960 р.).
08.09.2021