Хроніки української драми

Сучасне обличчя української драми: від стагнації до провокації, або Драматургічні конкурси в Україні: що? де? коли?

Сцена з документальної драми «e.m.d.r.». Фото: Piotr Nykowski.

Чи слід влаштовувати конкурси сучасної драматургії? Чи рухають вони драматургічний і театральний процеси? «Так!» – одностайно відповідають практики театру. Очевидно, що форма конкурсу забезпечує розвиток та створює здорову конкуренцію у галузі. З одного боку, відбувається селекція драми, з другого – конкурс є гарною мотивацією для драматургів писати нові тексти. Проте, в українському театральному просторі, де театри довгий час ігнорували сучасну драматургію, ця система працює з величезними перебоями.  І лише тепер конкурси починають відігравати вже не декоративну, а системотворчу роль.

Протягом 2020 року в Україні відбулося три драматургічні конкурси: вперше –  Драматургічний конкурс Українського інституту в рамках програми «transmission.ua: drama коon the move». І вже традиційні: «Коронація слова» та «Тиждень актуальної п'єси». За загальним підсумком цих конкурсів, протягом двох років драматурги  написали близько 250 текстів. І це, напевно, найбільше за останні десять років. 

«Transmission.ua: drama on the move» 

Варто зауважити, що «Тиждень» і «Коронація слова» є  конкурсами для внутрішньої аудиторії зі своєю історією та репутацією. А от кейс від Українського Інституту розрахований на аудиторію зовнішню, тобто, не українську. За результатами експертного оцінювання за рейтинговою шкалою, торік було відібрано шість текстів-переможців: «Горизонт 200» Олени Апчел та Оксани Данчук, «Пеніта ля трагедія» Тетяни Киценко, «Що таке єврейська музика» Анастасії Косодій, «Вибухівка» Наталії Блок, «М’яч летів на східний берег» Ольги Мацюпи та «Свинина» Катерини Пенькової. А вже цьогоріч тексти буде перекладено німецькою мовою та видано окремою збіркою для подальшої реалізації у Німеччині. Програма  transmission.ua: drama on the move, а отже і Драматургічний конкурс Українського курсу як її невід'ємна складова,  розраховані на 3 роки та охоплять у загальному підсумку три країни: Німеччину, Польщу та Велику Британію. Варто зауважити, що це, по суті, єдиний конкурс ініційований та впроваджений державною установою, в рамках програми підтримуваної державними коштами.

Документальна драма «e.m.d.r.». Фото: Piotr Nykowski.

Отже, допомагаючи відбутися українським драматургам, Український інститут робить одразу дві перспективні справи. По-перше, дає змогу отримати визнання за кордоном. По-друге, «закордонне» визнання бумерангом може привернути увагу державних театрів до переможців. Адже, на жаль, як показує практика, режисери та художні керівники перш за все регіональних театрів, швидше звертають увагу на тих авторів, які отримали визнання за межами нашої країни.

Головним недоліком як конкурсу, так і програми Українського інституту загалом, є низька динаміка впровадження.  Дана специфіка є похідною від неадаптованості нормативно-правової бази українського законодавства до реалізації культурних проєктів у державному секторі.  Втім, повільно, але впевнено transmission.ua: drama on the move рухається за визначеними векторами і вже у квітні 2021 буде оголошено другий кол Драматургічного конкурсу Українського інституту. Цього разу тексти-переможці буде перекладено англійською мовою і включено до програми промоції у Сполученому Королівстві.

Тим часом варто зупинитися на першій трійці переможців Драматургічного конкурсу Українського інституту 2020. Всі три п’єси мають документальну основу і сценічну історію на батьківщині.

Сцена з вистави «Горизонт 200». Фото: Тетяна Джафарова.

«Горизонт 200»  (авторки Олена Апчел та Оксана Данчук). Виставу за цим текстом поставлено Оленою Апчел у Львівському театрі ім. Лесі Українки. В основу «Горизонт 200» лягли документальні історії та інтерв'ю записані в експедиціях на шахтах Донецького та Львівсько-Волинського вугільних басейнів.  Але «шахтарська проблематика» стає для авторок не самоціллю, а метафорою, що демаркує больові точки сьогодення держави в цілому.

Сцена з вистави «Що така єврейська музика». Фото: Mike Wazovsky.

П’єсу «Що така єврейська музика» Анастасії Косодій втілила безпосередньо авторка у PostPlayТеатрі. Цей текст у п’яти сценах був написаний на основі спогадів українських свідків Голокосту. Протягом місяця драматургиня, родина якої постраждала під час операції «Вісла» та, так званого обміну народами, збирала документальні історії про ці події по селах. Сам текст п’єси народжувався одразу на сцені, під час репетицій, як і належить постдраматичному театру. Режисерка й драматургиня в одній особі у співпраці з актрисою Аліною Костюковою, одразу приміряли, вичищали та удосконалювали текст драми в процесі роботи.

Сцена з опери «Пеніта ля трагедія». Фото: Анастасія Мантач.

«Пеніта ля трагедія» Тетяни Киценко – це історії чотирьох довічно ув’язнених жінок, героїні розповідають про те, що привело їх до злочину. Для написання тексту драматургиня інтерв’ювувала героїнь з Качанівської колонії і на основі цих бесід у партнерстві з Харківською правозахисною групою та Європейською мережею із захисту прав ув'язнених, композитор Золтан Алмаші  створив оперу, постановку якої втілив режисер Максим Голенко.

Ще, напевно, варто згадати текст, який не увійшов до шістки переможців, проте є дуже важливим для сьогодення. Документальна драма Павла Юрова «e.m.d.r.» (eyes movement donbass renegade) була написана на основі власного, пережитого автором досвіду перебування у полоні.  2014 року Павло був ув’язнений на 70 днів -військовиками т.зв. ДНР.  Його текст «e.m.d.r.» переосмислює тему прав людини і наголошує, що навіть у  ХХІ ст. у самісінькому центрі Європи, вони є крихкими та загроженими. Також Павло своїм текстом піднімає дуже важливу тему насадження провини, яка у фіналі трансформується у мотив віднайдення любові.

Документальна драма «e.m.d.r.». Фото:  Piotr Nykowski.

Звісно, українську драму і до цієї ініціативи перекладали. Передусім, переклади ініціював Театральний центр імені Леся Курбаса. Намагаючись максимально прояснити ситуацію, розібратися у системі відбору текстів та з’ясувати причини вибірки обмеженого переліку повторюваних імен, які друкуються з року в рік у тамтешніх збірках, під час підготовки даного матеріалу в Центр було надано запит щодо роботи видавничого відділу. На питання, яким чином відбувається селекція текстів, що їх формує до видання збірниками дана інституція, керівниця драматургічного відділу Надія Мірошниченко  відповіла, що тільки один із проєктів у галузі драматургії здобув державне фінансування. Це авторська збірка «Центрифуга» Ярослава Верещака. Всі інші  реалізовувались зусиллями кураторів, які працювали над пошуком можливостей видання книг (спонсорів, грантів, інституційних і видавничих партнерів в Україні й  закордоном тощо). Часом, запевняє Н.Мірошниченко, автори самовіддано докладали власні кошти для можливості видання збірок. Утім статутну діяльність співробітників Центру, що існує на державне фінансування та передбачає роботу з сучасними драматургічними текстами, теж можна цілком вважати державною підтримкою. Тому говорити про її цілковиту відсутність в даному випадку, на нашу думну, не зовсім коректно.

Сцена з вистави «Горизонт 200». Фото: Тетяна Джафарова.

Важливо також зафіксувати ті переклади та видрук української драми, що відбулися за кордоном протягом останніх п’яти років.

У 2014 році в Австрії переклали та видали п’єсу харків’янина Дмитра Тернового «Деталізація».  Вже через рік документальну драму Наталі Ворожбит «Щоденники Майдану» було видано у німецькому часописі «Theater der Zeit».  У 2015 році у Варшаві виходить збірка українських п’єс польською мовою (перекладачі та упорядники – А. Коженьовська-Бігун та А. Москвін). До збірки увійшли такі тексти: «На початку та наприкінці часів» П. Ар’є, «Вій» Н. Ворожбит, «Свиняча печінка» Сашка Брами, «Дванадцятий місячний день» О. Громової, «FEMEN’ізм» Д. Гуменного та «Коли повертається дощ» Н. Нежданої. Через три роки  у Варшаві вийшла накладом ще одна збірка сучасних українських авторів: «Wspolczesna dramaturgia ukrainska. Od A do JA» (упорядниця та перекладачка  -– А. Коженьовська-Бігун). Збірка охопила тексти «The Білохалатність»  Т. Киценко, «Час пілатесу» О. Мацюпи, «Слава героям» П. Ар’є, «Десь і навкруги» А. Яблонської, «Звуки та голоси» О. Громової, «Полярники» М. Вакули, «Крізь шкіру» Н. Блок та «Криниця» Д. Левицького.

Сцена з документальної драми «e.m.d.r.». Фото: Piotr Nykowski.

Починаючи від 2010 року українська драматургія у вигляді сценічних читань час від часу з’являється на сценах Німеччини, Великої Британії та Польщі. Але ці поодинокі випадки представлення та промоції українських драматургів за кордоном – радше виняток.

«Коронація слова»

Започаткований Тетяною та Юрієм Логушами на початку двохтисячних міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» у 2005 році відкрив номінацію «П'єси». Саме завдяки «Коронації» драматурги отримали першу та єдину можливість для маніфестації сучасної української драматургії аж до 2010 року.

Цей, найстаріший та найпрестижніший свого часу, конкурс нині, на жаль, починає потроху згасати. Саме тому хотілось би побажати його конкурсантам бути більш сміливими та не боятися експериментувати з формами. Попри те, що під час фінальної церемонії члени журі зауважили, що цьогорічні тексти та теми, які брали до розгляду драматурги в своїх п’єсах, справді новаторські на тлі традиційної конкурсної добірки, іноді складалося протилежне враження. Тексти, подані на конкурс, справляли враження недостатньої обізнаності авторів у тенденціях розвитку сучасної театральної системи. Адже коли драматург надсилає на фестиваль сучасної драматургії 5-ти актну драму у віршах про запорізьких козаків, виникає сумнів, чи відвідують автори театр взагалі? Нині, навіть державні театри, що дотримуються класичного канону в формуванні репертуарної політики, не дозволяють собі брати в роботу тексти подібного формату. Сучасна молодь активно вибирає театр як альтернативний спосіб змістовного дозвілля, слідкує за прем’єрами, полює за квитками «топових» сценічних майданчиків. А подібні тексти в їх уявній екстраполяції на реальний процес, сприймаються як злочинний анахронізм.

Сцена з вистави «Що така єврейська музика». Фото: Gal Ay

Переможиця «Коронації слова» Наталія Ігнатьєва отримала першу і третю премії.  Її п’єса «Звір» є злободенною рефлексією на тему війни на Донбасі та повернення ветерана АТО до «мирного» життя. Авторка  піднімає таку важливу тему, як  ПТСР  та спрямовану на ветерана злість тих, для кого він «сам вирішив йти на війну». Що важливо, дана тематика є актуальною не тільки для Запоріжжя – міста, де мешкає авторка. Ця проблема актуальна для всіх регіонів країни -– від Сходу до Заходу.

Тиждень актуальної п’єси

Театр і даліє шукає та прокладає можливі шляхи комунікації з сучасністю і вже без остраху вибирає для цього діалогу актуальну драматургію. Нова драма в постдокументальному театрі – один з таких способів. Власне, на неї орієнтований фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», заснований у 2011 році Марисею Нікітюк, Андрієм Маєм та Наталею Ворожбит. Нині очільником «Тижня» та незмінним його «мотором» віддано залишається Андрій Май. Фестиваль дуже довго тримав (і досі гідно тримає) на собі оборону драматургічного форпосту. Однак, слід зауважити, що професійному зростанню фестивалю не сприяє той факт, що всі його активності здійснюються силами волонтерів.  Конкурс-фестиваль, без сумніву, дозрів до масштабування. Вже очевидно, що стабільне фінансування та інституціональна підтримка сприяли б його вагомості та подальшому розвитку.

Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Фото: Ася Романова.

Саме «Тиждень» став відправною точкою та зоною зростання для багатьох драматургів, чиї імена нині вже вписані як у столичні ,так і регіональні афіші. І хоч імена Лєни Лягушонкової, Анастасії Косодій, Наталії Блок, Ольги Мацюпи, Ірини Гарець, Андрія Бондаренка на слуху в театральної спільноти, проте, ця авторська вибірка досі в рандомному порядку кочує в рамках «шорту», не даючи таким чином жодної можливості вливання в конкурс «нової» енергії. Очевидно, що подібна «консервація» сприяла тому, що  автори змогли «виписатися» та «міцно стати на ноги». Але цілком логічно виникає питання: можливо, «Тижню» варто запустити в драматургічне життя наступну  «десятку» нових імен?

Одним із завдань «Тижня» є прагнення залучити до театральних «тенет» нове та молоде покоління.  Організатори  конкурсу наголошують на тому, що не вся сучасна драматургія є новою драмою, проте вся «нова драма» є дзеркалом сучасності та існує на перетині художньої інтерпретації та соціального контексту. Отже, варто застановитися над тим, що таке «нова драма» і чому її так бояться державні театри.

Цікавість до «нової драми» виникла через потребу дослідження нових героїв, явищ і тем, адже вона досліджує нас, наші думки, мотивацію вчинків, реакції на сьогодення. І це цікаво. Вона не боїться експериментів ні з жанрами, ні формою, ні стилістикою. Руйнує стандартні шаблони і абсолютно органічно експериментує з поєднанням стилів, вимагаючи нового режисерського підходу до роботи. Вона не вміє існувати в жорстко встановлених канонах і увесь час виходить «за межі». І саме цей факт є найкращим проявом даного формату в театральному просторі. Адже все, що «за межею», є зоною зростання в мистецтві, тим полем для експериментів, яке з часом дає унікальні плоди.

Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Фото: Ася Романова.

«Новодрамівські» експерименти в рамках «Тижня» бувають дуже різними, проте всі вони провокують глядача/актора/режисера на те, щоб час від часу вилазити зі своєї мушлі та роззиратися довкола. Спосіб побудови сюжету, характер, композиція цих текстів часом не так важливі. Характери героїв  змальовані уривчасто, конфлікт не розвивається в класичному сенсі. Проте саме ці тексти  є рефлексією на табуйовані в театральній площині теми. Їхні автори концентрують увагу на тих прошарках суспільства, про які в театрі не заведено говорити. Можливо, саме тому більшість прибічників класичних традицій хворобливо реагують на «нову драму», все ще акцентуючи увагу на ненормативній лексиці або несприйнятті провокативних рішень вистав. Спектаклі, які з’являються на основі цих текстів, притягують та відштовхують несподіваним баченням життя. Тобто, вони напряму  контактують із дійсністю, а не розказують ефемерні історії минувшини.

«Драма.UA»

Заради справедливості слід згадати, що у 2010 році у Львові вперше відбувся фестиваль сучасної драматургії «Драма.UA», заснований Оксаною Дудко. По суті, цей фестиваль став піонером в реалізації ідеї та концепції фестивалю та сцени, що відразу знайшов відгук у драматургів та молодих режисерів. Активно пропрацювавши три роки, організатори видали збірку п’єс  молодих українських авторів, до якої увійшли 5 текстів: «Дівка на відданє» Віри Маковій, «Бал бетменів» Тетяни Киценко, «Хома Брут» Артура Млояна, «Партія» Євгенія Марковського та «Дерева спізнюються на автобус» Олеся Барліга. Від 2014 року фестиваль трансформувався у перший в Україні постійно діючий театр сучасної драми – Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA»

Сцена з опери «Пеніта ля трагедія». Фото: Анастасія Мантач.

Протягом останнього десятиріччя активізувався формат майстерень, який орієнтований на навчання майбутніх драматургів. Ця ініціатива, яку започаткували у Львові «Драма.UA», «Тиждень актуальної п’єси» у Києві та діяльність Володимира Гориславця у Харкові, сприяла тому, що з’явилося значно більше професійно написаних текстів. Власне, знання і практика, отримані під час майстерень, мали би допомагати не тільки підвищенню кваліфікації, а й «дорослішанню» та відчуттю здорової конкуренції серед авторів. 

Нехай там як, а  2020 рік став справді переломним для драматургічного середовища.

До 2020 року інформаційне драматургічне поле було вельми кволим. З видруком персональної збірки пощастило тільки Павлу Ар’є. Наталя Ворожбит, Максим Курочкін, Тетяна Киценко, Віра Маковій, Євген Марковський та Віталій Ченський, не зважаючи на стале «внутрішнє» та міжнародне визнання, досі не видавалися, хоча поволі стали запитуваними. Проте для процесу забезпечення сталості розвитку театральної галузі наявність друкованих збірок є важливим фактором, який дозволить текстам потрапити безпосередньо в театри. Особливо регіональні. 

Віднайти в мережі тексти сучасної драматургії до 2020 року, звісно, можна було. Але це, радше,  була гра в хованки, еквівалентна пошуку голки в стозі сіна.  Для того, щоб заявити про себе, молоді автори могли хіба що сподіватися на те, що їхній текст увійде в шорт-лист переможців «Тижня» і буде почутий режисерами в рамках драматургічних читань з подальшою надією на «дорослу» постановку. До постійних читань «Тижня» у 2019 році, як абсолютно автономний проєкт, додалися читання на малій сцені Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Дуже хочеться вірити, що ця традиція, започаткована під керівництвом Павла Ар’є приживеться у «лівобережців».

Сцена з опери «Пеніта ля трагедія». Фото: Анастасія Мантач.

Саме в 2020 році з’явилося два ресурси, які дають можливість усім охочим ознайомитися з щойно написаними текстами, а також попереднім авторським доробком сучасних драматургів.  Ініціаторкою створення першого сайту-бібліотеки сучасної драматургії UKR DRAMA HAB стала драматургиня Ірина Гарець. Нині на сайті налічується близько 70 авторів та понад 300 текстів. Ця ініціатива підтверджує, що іноді просто важливо зробити перший крок. Після гучного та резонансного в театральній спільноті відкриття ukr drama hub ініціативу Ірини Гарець підхопила вже державна організація – Національна спілка театральних діячів України. За підтримки УКФ спілка активно розробляє свій оновлений сайт, який також закликає драматургів розміщувати там свої твори.

Отже, театр чекає нових текстів. Чи можна сказати, що нова драма та сучасна драматургія зокрема, намагається стимулювати театр до  контекстуальних та візуальних змін? Чи здатна драматургія стимулювати реформи та змінювати парадигми? Які теми продукують сучасні автори? Що їх зачіпає та що їм болить? Через які теми вони запрошують до співрозмови з собою? На ці питання театр віднаходить відповіді завдяки зрозумілій для сучасності мові – не тільки вербальній, а й візуальній. Режисери знаходять адекватні форми для трансляції сучасного тексту – різні для кожної історії, для яких нема єдиного правила. І саме цей рух та провокація з боку українських драматургів, була би такою потрібною для театру і, можливо, вивела би його на новий мистецький виток.

Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». Фото: Ася Романова.