Театр, що мислить (історію)

Театр, що мислить (історію): про потенціал мистецької розмови в час війни

Весна 2025 року в Києві стала моментом особливої театральної зустрічі. Фестиваль-лабораторія «Театр і політика. Лабораторія культурних трансформацій», ініційований платформою Cultura Moderna, об’єднав режисерів, драматургів, кураторів і теоретиків з України та країн Європи, аби спільно подумати над тим, як театр реагує на соціальні катастрофи, національні травми та колективні злами. У фокусі — драматургічні тексти, спроби говорити про досвід війни, соціальної кризи, незгоди.

Як говорити про війну мовою театру? Які форми для цього можливі? Чи може вистава бути простором конфронтації, а не залагодження? І що означає політичність мистецтва — у контексті України та Центрально-Східної Європи?

Серед учасників лабораторії — польський театральний критик, журналіст і дослідник Вітольд Мрозек та драматургиня і дослідниця театру Ольга Смехович. Їхня присутність на події перетворилася на поле зустрічі: професійної та інтелектуальної. У текстах, поданих нижче, вони діляться своїми спостереженнями: про український театр як простір сміливості й опору, а також — про польський досвід осмислення суспільних трансформацій через театр останніх десятиліть.

Текст Ольги — це особистий відгук і роздуми про театр як простір колективного переживання та осмислення. Водночас — спроба передати тонку енергію українського глядача, якого війна не позбавила чутливості. Текст Вітольда — торкається тем його лекцій, прочитаних під час лабораторії, в яких він аналізує польський політичний театр після 1989 року: з його бунтом, мовчанням і естетикою спротиву.

Ольга Смехович: Урок незламності

«Ким були б греки без своїх міфів. Коли за мурами Афін тривала Пелопоннеська війна, з театральної сцени не лунали імена справжніх полководців, лише Агамемнонів, Гекторів й Аяксів… Метафорою міфу говорили про реальність. Ми не знаємо, хто першим усвідомив силу театру як медіуму для ведення дискусії з глядачами, для прищеплення їм поглядів і тем для роздумів. Чи був це драматург, чи політик. Проте від античних часів як творці, так і глядачі усвідомлюють, що театр — це не лише легковажна розвага.

Досвід українського театру — це урок незламності. Для такої публіки й з такими митцями хочеться робити театр. Ніколи не відчувала такої енергії від глядачів, як у Києві. Коли в багатохвилинних оваціях стоячи висловлювалась безмежна вдячність, бо завдяки героїзму акторів глядачі могли відірватися від варварської реальності, яка панує поза театром. Ніколи також не відчувала такого почуття спільноти. Можливо, саме за таких обставин театр виконує свою найважливішу функцію, про яку забула ситна й безпечна Західна Європа.

Під час воркшопів «Театр і політика: лабораторія культурних трансформацій», обговорюючи політичність театру, ми всі замислювались над потенціалом дискусії, яку може розпочати вистава. Особливо в Україні, особливо у час війни, коли деякі теми — пекучі, а з деякими ще доведеться довго почекати — мистецькі питання тісно переплітаються із суспільними. Як же використовувати театр так, щоб вистава не була лише формою ескапізму. Яку сміливість повинні проявити митці, яку відкритість — глядачі. Тексти, представлені під час перформативних читань, говорили про світоглядні суперечки, про трагічні ситуації, коли доводиться робити вибір, усвідомлюючи, що жоден із варіантів не є добрим. Про капіталізацію страждання, про реліквії, якими стають підроблені сувеніри геноциду, про людей, які купують такі артефакти. Кажуть, що про великі катастрофи можна розповідати лише через міф. Через вісім років після битви біля берегів Саламіну Есхіл поставив «Персів». Значна частина глядачів була свідками тих подій. Скільки часу має минути, щоб із театральної сцени могли пролунати назви такі, як Буча чи Ірпінь. Хто з митців наважиться першим, і які це матиме наслідки.

Усе є політичним, навіть якщо театральні митці не вміють будувати ракети. Думаю, усі учасники воркшопів мали глибоке переконання у важливості наших розмов. Важко також позбутися враження, що потрібна була повномасштабна війна, щоб ми почали зустрічатися й серйозно розмовляти одне з одним. Без посередництва політиків та їхніх інтересів. Щоб укріпитися в переконанні, що ми маємо спільну історію, спільного ворога і спільні цілі».

Вітольд Мрозек: Що сталося з Польщею після 1989-го?

«Це одне з ключових запитань, яке польський політичний театр ставив протягом останніх двадцяти років. Економічна та політична трансформація. Зростання багатства — і водночас бідності. Посилення Католицької церкви — і її критика. Історія успіху — і виключення цілих голосів. Лекція, прочитана мною в Києві, стосувалась цих векторів і відображення їх у польському театрі ХХІ століття — у роботах Яна Кляти, Моніки Стшемпки, Павла Демірського, Марціна Лібера, Вероніки Щавінської та інших».

Хто має право говорити?

Зустріч польського й українського театрального досвіду виявила не лише відмінності. Передусім — глибоку спільність. У запитанні про сміливість говорити. У недовірі до злагоджених наративів. У готовності працювати на розломах. Театр — не дзеркало реальності. Він — лезо, що її розтинає. І це не лише про Україну.

Ця розмова має тривати. У текстах. У перекладах. У нашій взаємній присутності — в залах, на репетиціях, у процесі думання.

Цей текст — запрошення до продовження діалогу. А ще — до перегляду лекцій, які лягли в основу дискусій Фестивалю-лабораторії «Театр і політика. Лабораторія культурних трансформацій» . Бо розмова — триває.

Ольга Смехович: «Історія та політика у новому польському театрі»  , «Політичність античного театру»

Вітольд Мрозек: «Після війни. після комунізму. Політика та історія у польському театрі», «Сліди Голокосту в уяві польського театру»

Фестиваль-лабораторія «Театр і політика. Лабораторія культурних трансформацій» дякує Національному академічному драматичному театру імені Івана Франка за партнерство, гостинність і підтримку в роботі. Саме завдяки цій співпраці вдалося створити простір для глибокої розмови про театр у часи історичних викликів.

Проєкт реалізований за підтримки ЄС за програмою House of Europe, Польський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie, Centrum Mieroszewskiego.

Фото: Олена Кіріченко-Поволоцька