Ким для мене є Іван Франко? Звісно, що не батьком-матір’ю, ні братом-сестрою, ні кумом, ані сватом.
Чи варто його читати, коли охоту пізнання Франкового світу відбила спочатку школа, а відтак – й університет?
Чи можна його любити, бо ж любов – це надто персональна, інтимна справа?
Чи дозволено “заземлити” класика, зібрання творів якого навіває тугу й печаль справжніх читачів і критиків?
Найперше, що вартує зробити, – це пам’ятати, ким і для кого він був Пророком у власній вітчизні.
Не тим зеленавим образком із 20-гривневої, щомиті знецінюваної владою купюри, скріпленої важкою працею українців в Україні й українців по всьому світу. А тим, кого маємо обов’язок пам’ятати, вивчати і шанувати.
Не Йому потрібний наш податок пам’яти, чи ж знаним і забутим каменярам нашого народу, а усім тим, котрі живуть, творять, мріють, народжують заради цілої української нації.
Адже Він – як і ми, усі тут приявні, і словом, і ділом жив, творив, мріяв, народжував – заради теперішнього і майбутнього.
Він, як і ми, вчився, боровся за власну долю, перемагав і програвав тій же долі.
Він, як і ми, був на дні, але йому, як і нам, вистачило сили і мужности піднятися і встати на власні ноги.
Він, як і ми нині, хотів кращого життя і освіти, цілком заслуженої, але украденої сусідами, посади.
Його, як багатьох теперішніх українців, свідомо і неприховано цькували, оббріхували, ба навіть намагалися фізично знищити, підставляли підніжки, потішалися з невдач, лихословили і ганили, коли з цього можна було отримати вигоду.
Але йому, як цілій тогочасній галицько-українській спільноті, не пасувало бути бідним, знедоленим, малограмотним, нецікавим і, головне, несміливим.
Його слово, його кожноденний чин Мойсея галицьких українців, немов єрихонські труби, руйнували сірість, убогість, маловірство, байдужість – все те, чого й у наш час в Україні, на Галичині, у нашому місті, у нашому селі не зменшилося, а збільшилося у сотні разів.
Він ніколи не був байдужим – ані до своєї хати, ані до своєї родини, ані до свого народу.
Він був сміливцем і звитяжцем, успішним автором і вченим, справжнім громадянином бездержавної на тоді нації, ставши її провісником.
Саме тому для мене Іван Франко – і батько-мати, і брат-сестра, і кум, і сват.
Іван Франко – блаженний громадянин української цивілізації, бо лише блаженним належить вічність.
Іван Франко – живе свідчення того, що внутрішні національні незгоди і сварки, партійні баталії, церковні роздори і корупційні схеми – можна здолати усім разом як спільноті громадян, збудувавши нову українську хату, перестати оглядатися на перехресних стежках на сильних цього недосконалого світу.
Після отого першого і найголовнішого – нашого пам’ятання про Франка – другого і другорядного Йому точно не треба. Треба лише забажати зрозуміти Його таким, яким він справді був, второпати добу, що у ній Він жив і творив як великий мистець, збагнути, а чого власне Йому і усім нам, теперішнім, досі не вистачає?
Насамкінець: Іван Франко не спокусився бути Лисом Микитою, а був самим собою, як і Захар Беркут. Чи багато знайдемо таких українських Захарів Беркутів у час плинного зла, в епоху українських Лисів Микит?
Кожен з нас нехай дасть собі відповідь, а тоді усі разом зрозуміємо “камо грядеши”, Україно?
Іван МОНОЛАТІЙ,
лавреат премій імені Василя Стефаника і Тараса Мельничука
(З виступу на врученні івано-франківської міської премії імені Івана Франка за 2021 рік, номінація «Література», за книжку «ПЕРЕМОЖЕНЕ ГОРЕ. Мнемонічні фігури (без)державної літератури», 27 серпня 2021 р.)
27.08.2021