Чималий опус Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», опублікований на кремлівському сайті зокрема й українською мовою, не додав, у принципі, нічого нового ані до того, що ми давно вже знаємо про погляди тамтешнього дуче на Україну, ані до того, що вже майже двісті років торочить цілому світові (а українцям – насамперед) російська пропаганда. Українські історики зауважили, що сперечатися з тезами Путіна неможливо не тільки тому, що вони нісенітні, а й тому, що в статті ніде немає визначення “народу”, тож немає й предмету для суперечки. Бо й справді, якщо українці і росіяни (а також білоруси), за Путіним, – це “один народ”, то цей вигаданий “народ” мусив би мати якесь прийнятне для всіх його членів ім’я, адже народів без об’єднавчої самоназви просто не існує. Можна, звісно, припустити, що росіяни і українці – це аналог баварців і прусаків, але що тоді є для них спільною “Німеччиною”?
Російські (нережимні) історики висловилися подібно. Західні історики взагалі не стали коментувати путінських wypocin mozgu, трактуючи їх, вочевидь, на рівні сталінських праць із генетики та мовознавства. Активніше відгукнулися політологи, небезпідставно догледівши у путінському трактаті ідеологічне обґрунтування неминучої війни з “європейською” Україною, – якщо та й далі наполягатиме на своїй європейськості (себто, у термінах Путіна, “антиросійськості”). “Чому Україна й Росія вірогідно наближаються до війни”, – так назвав свою статтю в The National Interest Тарас Кузьо. “Чи Україна – це Путінів Тайвань?” – занепокоєно написав у The Hill Гарлан Ульман. “Імператор Путін мусить подорослішати. Його інфантильна зацикленість на Україні може закінчитися кровопролиттям”, – ствердив у блискучому психоаналітичному блозі в UnHerd Пітер Померанцев.
В Україні тим часом скандал спричинила не так Путінова “стаття”, як спроба соціологів емпірично справдити путінську тезу про українців і росіян як “один народ”, котру він ось уже багато років за кожної нагоди обсесійно повторює. Соціологічна група “Рейтинг” відгукнулася першою, включивши до свого липневого дослідження суспільно-політичних настроїв населення запитання, що звучало дослівно так: “Нещодавно президент Росії Путін заявив, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору». Чи згодні Ви з цим?” Понад половина опитаних (55%) із цією тезою не погодилися, проте аж 41% погодився і 4% не відповіли.
Для багатьох патріотів ці результати виявилися холодним душем, бо ж не збігалися з їхньою ідеалізованою візією “народу”, пробудженого буцімто до свідомого життя Незалежністю і консолідованого в останні роки дружним опором російській агресії. Інфантильній свідомості, як завжди, захотілося розтрощити дзеркало з непривабливим образом, або й скарати на горло підступних посланців-полстерів (“московських аґентів”), котрі принесли неприємні новини.
Кілька років тому я зіткнувся з подібною реакцією під час лекції, на якій серед іншого наводив дані про підтримку національної незалежності українськими громадянами на гіпотетичному референдумі. “Що це за провокаційне запитання?!” – накинулася на мене поважна патріотична пані, дарма що наведені дані були не такі вже й погані і своєю динамікою мусили б зігрівати насправді серце кожного щирого патріота (як, між іншим, і моє). Прихильність українців до незалежності зросла від передвоєнних шістдесяти відсотків до теперішніх стабільних восьмидесяти. Пані, однак, мала рацію в іншому: уявити подібне запитання у нормальній країні справді було б досить важко. Інша річ – наскільки “нормальною” можна вважати нашу країну – де понад половина громадян (по кількох роках війни, тисячах убитих і сотнях тисяч вигнаних із домівок) вважає й далі українців і росіян “братніми народами”, наполягає на збереженні відкритих кордонів і безвізового режиму, не кажучи вже про (не)бажаність розриву дипломатичних стосунків. Патріотичній душі неприємно це чути, тож вона інфантильно ховає голову у пісок, обзиваючи соціологів “провокаторами” й уявляючи собі довкола замість реальної України – “небесну”, чи, як злостиво каже професор Грицак, “літературну”. Душа щиро вірить, що про хворобу краще й не знати, температуру не міряти, пігулок не приймати – і тоді все само минеться-розсмокчеться, на зло клятим шахраям-вакцинаторам.
А тим часом уявлення про українців і росіян як “один” (чи “майже один”) народ не є ані путінським винаходом, ані, тим більше, винаходом підступних, перекуплених Кремлем соціологів. Це уявлення вже багато років, ба десятиліть, циркулює на різних рівнях і в різних модифікаціях і в Росії, і в Україні, тож було б дивно, коли б населення обох країн тою чи тою мірою того уявлення не засвоїло (інтерналізувало), свідомо чи підсвідомо. Центр Левади регулярно, ледь не щороку, запитує росіян про ставлення до цієї формули і отримує щодо неї більш-менш абсолютне схвалення, залежно від інтенсивності офіційної пропаганди. В Україні до початку війни таких опитувань не проводили – імовірно, через побоювання отримати результат, подібний до російського. (Досить того, що до 2014 року абсолютна більшість українських респондентів підтримувала ідею двох державних мов і готова була приєднатися до гіпотетичного союзу Росії, України та Білорусі).
Утім, 2009 року запитання про “один народ” таки промайнуло у двох не надто репрезентативних опитуваннях. Одне з них, проведене у Криму Центром Разумкова, виявило 56% прихильників цієї формули і 35% противників. Друге, проведене Фондом Демократичні ініціативи, охоплювало лише молодь до 30 років і дало “позитивніший” результат – 48% опитаних підтримувало цю формулу, 48% не підтримувало. Екстраполюючи ці результати на всю Україну, можемо припустити, що прихильників тези про “один народ” мусило б бути менше по всій країні, ніж у Криму, але, мабуть, трохи більше, ніж серед наймолодшого покоління. Тобто – десь між 48 і 56 відсотками.
Вперше запитання про “один народ” було повноцінно включене до загальнонаціонального опитування допіру 2016 року – відразу двома компаніями. Research & Branding Group отримала результат, близький до сьогоднішнього: 42% погодилися з запронованою тезою, 48% її відкинули.¹ Центр Разумкова отримав результат кардинально інший, хоча запитання звучало докладно так само: “Українці і росіяни – це один народ чи два різних народи?” Лише 26% погодилися, що це – “один народ”, 63% – заперечили (11% не відповіли). Пояснити ці істотні відмінності досить важко. З одного боку, можливо, зіграли роль відомі “про-регіонівські” симпатії R & B Group, а з другого – те, що Центр Разумкова формулював запитання українською і не проводив опитування на окупованих територіях (чи проводили там опитування полстери R&B – нам невідомо). В кожнім разі, подібність результатів R&B до сьогоднішніх, отриманих “Рейтингом”, залишається незрозумілою, як і разюча несхожість на них результатів разумковських.
Можливо, на сьогоднішній результат вплинула розмитість запитання групи “Рейтинг”, яке могло бути сприйняте багатьма не як теза про тотожність українців і росіян (“один народ”), а всього лише як визнання їхньої приналежності до “одного історичного і духовного простору” – почасти реального, хоч і сильно міфологізованого (а за совєтів ще й специфічно політизованого). Ця гіпотеза спонукає уважніше глянути на магічну формулу “один народ”, котра допускає насправді різноманітні тлумачення, бо ж невідомо, ані в якому сенсі вжито слово “один” (які маркери тої “одності” і чи вони справді істотніші від маркерів “різності”), ані в якому сенсі вжито слово “народ” (нація? плем’я? населення?), ані навіть не придумано якогось чіткого імені для того гіпотетичного “одного народу”.
Зрозуміло, що загальна нечіткість, багатозначність формули є зумисною, вона потрібна для “лохів”, для дурних українців і білорусів, які можуть вкладати в ту формулу довільне, зручне для них значення, сформоване найчастіше міфом про спільну “руську” спадщину, про (східно)слов’янське “братство”, православну “духовність” і спільний буцімто опір усіляким зайдам зі сходу і, головне, з заходу. Одне слово, українцям і білорусам пропонується певна цивілізаційна матриця, з якою їм належить себе ототожнювати нарівні із росіянами, бо ж саме в цьому і головно в цьому сенсі вони вважають себе “одним” із ними народом (дедалі менше, це правда, але все ще надміру, – як це й підтвердило недавнє опитування).
А тим часом для московських об’єднувачів (як і для більшості їхніх одноплемінників) жодної багатозначності у запропонованій пропаґандистській формулі немає. Вони чітко знають, що “один народ” – це російський народ, від якого ворожі сили відщепили дві гілки і штучно створили “українців” і “білорусів”, що “руська” спадщина – це російська спадщина, як і Київ, і православ’я, і “духовність”, і “братство”; вони знають, що лише російський народ є “справжнім” і що саме йому належить місія протидіяти зазіханням на буцімто спільну спадщину і повертати українців і білорусів у лоно “одного”, наразі прямо не пойменованого, проте відомо якого, “народу”.
Те, що для українців і білорусів має значення головно або й виключно історико-культурне, ретроспективне, “генеалогічно-археологічне”, для росіян сповнене актуального політичного сенсу: навернення блудних синів до “правильної” (“однієї”) спільноти й переведення всіх ненавернених у статус “анти-Росії”, з перспективою їх подальшого фізичного знищення, – саме до цього давно вже й відверто закликають путінські ідеологи, а тепер ось підленько й завуальовано, у своєму фірмовому стилі, обіцяє й сам Путін.
Прикметно, що православно-східнослов’янська цивілізаційна матриця, до якої апелює теза про “один народ” і яка все ще знаходить прихильний відгук у чималої кількості українців і білорусів, не має для них (на відміну від росіян) чіткого або й узагалі жодного політичного компоненту. Впровадження цього компоненту у відповідні опитування відразу все ставить на свої місця, тобто показує істотно інше розуміння формули “один народ” українцями й росіянами. Так, наприклад, у тому ж липневому опитуванні соціологічної групи “Рейтинг” було запитання про те, котра з двох сучасних держав є, на думку респондента, спадкоємицею Київської Русі. Лише 8% опитаних назвали Росію, 75% – Україну. Причому динаміка змін теж досить показова: 2008 року Росію вважали спадкоємицею Київської Русі 18%, Україну – 54% (ще 25% не могли визначитися). Відсутність терміну “Київська Русь” у величезному путінському опусі теж показова: для його концепції “одного народу” значно безпечніше говорити про “Древню Русю”, аніж про “Київську”. Бо навіть серед прихильників проросійських партій лише 21-23% називають Росію спадкоємицею Київської Русі, тимчасом як 47% визнають нею Україну. Ще цікавіше, що формулу “один народ” підтримує 12% прихильників “Свободи” і 10% прихильників “Європейської солідарності”, які навряд чи вважають українців різновидом росіян, – скоріш навпаки.
Слідом за групою “Рейтинг” своє опитування на тему “одного народу” провів Центр Разумкова, сформулювавши два досить розлогих запитання. Перше звучало так: “Нещодавно Президент Росії Володимир Путін опублікував статтю «Про історичну єдність росіян та українців», в якій, зокрема, написав, що жодної історичної основи для уявлень про окремий від російського український народ не було і не могло бути, а виокремлення українців і білорусів як окремих народів було результатом радянської національної політики. Чи згодні Ви з цим твердженням?” З’ясувалося, що за такої постановки питання із Путіним погоджується лише 12% опитаних українців, не погоджується 70%. Друге запитання було продовженням першого: “У згаданій статті Володимир Путін також написав, що територія сучасної України значною мірою створювалася за рахунок територій історичної Росії, внаслідок чого Росія фактично була пограбована. Чи згодні Ви з цим твердженням?” Тут згодних із Путіним виявилося ще менше – 7%, натомість незгодних – 76%.
Таким чином, впровадження актуального політичного компоненту до антикварної квазіцивілізаційної мантри про “один народ” відразу зводить нанівець її привабливість серед українців, хоча саме цей компонент найбільше приваблює росіян і, звісно, самого Путіна. В Україні квазіцивілізаційна православно-східнослов’янська матриця з цим компонентом не працює: попри сорок відсотків опитаних, які нібито погоджуються з тезою про “один народ”, аж 71% (проти 22) визнає Росію “державою-агресором”,² 60% (проти 21) стверджує, що саме Росія розпочала війну, і 74% (проти 15) цілком слушно вважає саме Росію головною загрозою для України.³ Не зрозумівши особливостей тої архаїчної матриці, неможливо збагнути шизофренічно прихильного ставлення українців до формули “один народ” і водночас – різкого падіння позитивних настанов щодо Росії (від 82% у 2013 до 22% у 2018), як і до гіпотетичного російсько-українсько-білоруського союзу (від 56% у 2012 до 20% у 2017), чи до православної церкви Московського патріархату (від 41% у 2013 до 17% у 2020), не кажучи вже про ставлення до колись популярного в Україні, а тепер глибоко зневаженого й зненавидженого російського президента.
Чому сорокавідсоткова прихильність до формули “один народ” (а на півдні і сході ще більша – відповідно, 56 і 65%) не ретранслюється у таку саму прихильність до завзято розпропагованої Кремлем концепції “русского мира”? Адже навіть у (буцімто) “проросійських” Харкові та Одесі свою приналежність до цього “мира” задекларувало лише 12% респондентів – і це, виявляється, найвищий показник в Україні! У Херсоні та Запоріжжі до “русского мира” зголосилося 6%, у Дніпрі – 3%, Миколаєві – нуль(!). Чому український народ, який начебто є “одним народом” із росіянами, не дозволив “Російській весні” поширитися за межі двох мілітарно окупованих областей – попри фактичний колапс українських армії, служби безпеки й поліції після втечі Віктора Януковича та державної зради його прибічників?
А водночас – чому та матриця не зникає зі свідомості й підсвідомості багатьох українців, чому існує немов поза актуальними політичними реаліями, котрі українцями досить тверезо усвідомлюються, проте жодним чином на ту архаїчну цивілізаційну матрицю не ретранслюються? Можливо, причина саме в її архаїчності, в тому, що сформувалася вона в пізнє середньовіччя, на донаціональній, квазірелігійній основі, і саме в такому міфоїдному вигляді була присвоєна новонародженою імперією, вмонтована в державно-церковну ідеологію (а згодом – у державно-комуністичну) і продовжує нині функціонувати вже без політичного компонента (для українців, але не для росіян) – як чиста архаїка, музеєфіковане минуле, де уявні “братні народи” досить слабо співвідносяться з реальними, майже не незнаними нам, білорусами та аж занадто добре знаними росіянами.
Змагатися з міфами досить складно, оскільки вони оперують на паралогічному рівні, зазвичай непіддатні арґументам формальної логіки, спростовувати міф – приблизно те саме, що переконувати правовірних у відсутності бога. Можливо, доречним було б розкладати той архаїчний міф (політично шкідливий і ціннісно ретроградний) не ззовні – логічними арґументами, а зсередини – повернувши йому втрачений політичний компонент, тільки вже не у москвоцентричній “об’єднавчій” формі, а навпаки, у формі кардинального протиставлення політичних культур – російської, успадкованої від Золотої Орди і Московського царства, та української, успадкованої від шляхетсько-республіканської Речі Посполитої, козацько-демократичної Гетьманщини та ліберально-конституційної Габсбурзької монархії.
Для Путіна і Кремля “один народ” – це спільнота “крові і ґрунту”, мови і віри, сліпого схиляння перед державною величчю і будь-якою (аби лиш “своєю”) авторитарною владою. Дискутувати з ними в цих категоріях нема сенсу. Україна належить до іншого світу, до іншої цивілізаційної матриці, де “один народ” – це спільнота вільних людей, з однаковими правами й однаковою відповідальністю, де жодна влада не є абсолютною, вічною й незалежною від громадян, де головними цінностями є свобода і гідність, а не манія світової величі і жага територіальних загарбань. У цьому сенсі ми є “одним народом” радше з поляками і литовцями і, взагалі, з європейцями, а не з московитами, не з китайцями і не з кадировськими чеченцями.
Перед нами складне завдання – усвідомлення тої подібності, і ще складніше – її практичне втілення. Українська національно-визвольна революція не була завершена у 1991-му, про що нам, власне, й нагадав у 2014-му Владімір Путін. І навряд чи її завершимо, поки розумово не визволимося з архаїчної й ретроградної цивілізаційної матриці, нав’язаної нам Москвою, і нарешті не зрозуміємо, з ким ми справді “один народ”, а з ким – як сумно, проте цього разу дотепно пожартував Володимир Зеленський, – лише Каїн та Авель.
____________________
¹ Research & Branding Group, непубліковані результати у розпорядженні автора.
² Cуспільно-політичні настрої населення (2021), Rating Sociological Group, p. 34.
³ Popular support for Ukraine’s Euro-Atlantic integration (2021), Kyiv: Razumkov Center, p. 12. Примітно, що ця точка зору переважає навіть на нібито «проросійському» сході: 54% респондентів вважають Росію головною загрозою проти 28%, які це заперечують.
25.08.2021