Якось так вийшло, що кінець липня – щаслива пора знаходити давні галицькі листи на бересті. 26 липня 1988 року археологічній експедиції, що під керівництвом Ігоря Свєшникова вивчала залишки колишньої столиці Звенигородського князівства, пощастило знайти в датованому 1110–1137 роками культурному шарі, три берестяних фрагменти з написами – і цим самим порушити монополію Новгорода на берестяні грамоти XII століття. А через рік, 28 липня 1989 року, археологи там же знайшли вже цілісний записаний на бересті лист-погрозу судового переслідування, датований 1110–1123 роками. Пізніше цього ж року знайшли і третю бересту, але там була, крім малюнка, лиш одна літера а.
Береста – зовнішня біла шарувата частина кори берези, кору розшаровували, залишаючи тільки одну верству. На ній і писали, текст продряпувався (видавлювався) писалом (загостреним металевим чи кістяним стрижнем) або писався чорнилом. Зі згадок у давньоруських документах про існування таких берестяних грамот було відомо давно, але вперше її знайшли лише в 1951 році: 70 років тому, теж 26 липня, новгородка Ніна Акулова, що вагітною прийшла на розкоп очолюваної А. Арциховским Новгородської археологічної експедиції підробити, помітила на брудному звитку берести літери і покликала начальницю ділянки Гайду Авдусіну, а та – керівника експедиції; але про відкриття внаслідок радянської цензури науки повідомили лише через два роки. З того часу знайдено 1214 берестяних грамот, але лише десять із них з XI–XII століть: 6 з Новгорода, три – зі Звенигорода, а одна – зі Старої Русси під Новгородом (ця грамота знаменита першим записом матюків: ѧковєбратєєбилєжѧ 'будь як всі' та єбєхота і аєсова 'хтиволюбець'). Концентрацію берестових знахідок на Півночі пояснюють специфікою тамтешніх ґрунтів, що сприяє консервації деревини.
Берести є унікальним джерелом мовної інформації, адже їх писали не офіційною книжною, а народною мовою. Більшість із них – це ділові розпорядження, купчі, довірені й охоронні грамоти, але є і приватні листи, і дитячі вправи, і навіть любовні послання.
(клікнути для збільшення)
А в Україні перший берестяний лист знайшли два учні СПТУ №14 з селища Івано-Франкове Олег Колодка та Ігор Шило. Виглядає, що цей отриманий лист адресат порвав на шматки і викинув на подвір'я. Знахідка складалася з трьох суміжних (без початку і кінця) уривків розмірами 20×120, 20×85 та 18×32 мм з літерами 7–10 мм.
На першому фрагменті чіткий і вправний напис кирилицею «[...]ънъ а мъне не», другому – «[...]добесем[...]», на третьому збереглася лише одна літера «ч».
Літери а, е і с написані з характерними тогочасними відсічки (короткими горизонтальними рисками) у верхній їхній частині, замість літери ѣ у трьох місцях вжито е (Василь Німчук, аналізуючи цей текст, зазначав: «Можна припускати, що в мові адресанта під наголосом вимовлявся дифтонг іе чи еі, однак він не зумів його адекватно передати на письмі».)
Враховуючи більш характерне для цього реґіону прочитання дифтонга як «і», напис реконструйовується як «а мні не [в на]добі сім» – 'а мені тут не в потребі цій'.
(клікнути для збільшення)
Друга береста виявилася значно інформативнішою. Її знайшов тодішній учитель львівської середньої школи №4 Мирослав Ших на території вже іншої садиби, але з тим же датуванням культурного шару. Розміром 65×300 мм, вона є повністю збереженим листом.
Наукова співробітниця Звенигородської експедиції в 1982–94 роках Віра Гупало так згадує цей день:
"Це був звичайний день – один з багатьох подібних до себе експедиційних буднів. Вже, як мить, пробігли півтора місяця роботи на північно-східному пригороді колишнього княжого міста. У попередні польові сезони поступово розкривались нові квадрати в межах досліджуваної ділянки, наближаючись до русла р. Білка. На 1989 р. покладалися особливі надії, пов’язані з проєктом будівництва (згідно з постановою Ради Міністрів УРСР) павільйону над розкритою частиною кварталу цього пригорода. Тому усю увагу зосереджено на розчистці дерев’яних конструкцій аж до материка з наступним маркуванням балок та прийняттям подальших заходів для консервації деревини.
Після кількаденних дощів, коли рештки зрубів потопали у воді й годі було ввійти до розкопу, нарешті випогодилося. 28 липня все було як завжди: над розкопом здіймався гомін веселого різноголосся школярів та студентів. В експедиції працювали учні й вчителі СШ №4 м. Львова та історики-практиканти Київського педінституту. Для усіх це був незабутній досвід, оскільки саме цей дослідницький сезон виявився дуже багатий на різноманітні знахідки. Останнє кожного окриляло надією знайти якусь надзвичайну річ. Хоча, правду кажучи, кожна знахідка на розкопі була унікальною, особливо вироби з дерева майже тисячолітньої давності!
…І це трапилося! Відкриття! Спочатку якось буденно! Непомітно! Неусвідомлено! Серед значної кількості предметів, на які була багатою невеличка господарська споруда №32, у ще вогкому торфовому ґрунті лежав маленький сувій березової кори. Зауважив його Славік – молодий вчитель львівської СШ №4 Мирослав Степанович Ших. Сидячи навпочіпки, він легко ножем очищав налиплі грудки масної землі. Десь на підсвідомому рівні він зрозумів, що слід змити ґрунт водою. І лише опісля, побачивши якісь витиснені борозни, що проглядалися з самого краєчку, покликав Сашка Овчіннікова – лаборанта експедиції, емоційного, ерудованого та дуже талановитого юнака. І тут почалося!!! Заметушився увесь розкоп! На бересті з внутрішнього боку проглядалися букви – письмена! Це ж грамота! Перша! Потім було все решта – ретельне й делікатне очищення, перше забезпечення від знищення, розгортання сувою і перші гарячкові спроби прочитання послання, що дійшло крізь віки. Емоції були… – слова їх не можуть передати, які б красномовні вирази не підібрати.
Лише згодом прийшло розуміння того, чим було це відкриття. Звенигород дав нам перший цілісний текст повного листа, написаний живою мовою на місцевому південно- (чи південно-західному) руському діалекті, яким послуговувались у Галицькій Русі. Ця «берестяна грамота» розвінчала міф про окремішність Новгородської берестяної епістолярної спадщини й продемонструвала мовні відмінності в окремих регіонах Русі. Потім були й інші знахідки, що містили написи, прокреслені рисунки. Усі разом узяті, вони задекларували високий рівень грамотності різних соціальних верств княжого Звенигорода."
На бересті був текст з п'яти чітко написаних рядків кириличних літер з такими ж відсічками, як і в попередній знахідці.
ѿговѣновоє:конѣжьньцюдає:s҃:десѧ
кѹнолодиєноуюповѣдалоговѣноиданасоу
до:апопъѱл҃ъ:адаєлоуцѣолиньводаситоѧу
конѧзѧпоємаотрокоприжьприєдю
авоболєтивонидь:
Так само бачимо, що замість літери ѣ вжито е (але наголошене ѣ послідовно передається літерою ѣ: говѣновоє, нѣжьньцю, повѣдало, говѣно, лѹцѣ).
Замість ъ — вжито о (коуно замість кунъ, повідало зам. повѣдалъ, соудо зам. соудъ, конѧзѧ зам. кънѧзѧ, отроко зам. отрокъ). В. Німчук припустив, що у діалекті писця «при приголосних на місці занепалого [ъ] чувся призвук [о]», ъ збережене тільки у фразі попъ ѱл҃ъ, що, як вказує Залізняк, може бути графічним кліше, яке відображає певну юридичну формулу.
Натомість замість нейотованого е в кінці складу в тексті послідовно вживається ь (вонидь =въниде, прижь = приже): «на місці занепалого [ь] чувся призвук [е]».
Замість звука [j] в кінці складу вживається є: дає = дай, поєма = поима, приєдю = прийдю (А. Залізняк та В. Німчук вказують на помилкове закінчення -ю замість -у в останньому слові, натомість І. Свєшников вказує, що приєдю й досі широко вживається на Рівненському Поліссі, Буковині й Середній Наддніпрянщині)
Й А. Залізняк, й І. Свєшников давнє суцільне написання коунолодиеноую розбивають на слова як коуно лодиеноую, але тоді, зазначає Німчук, нема узгодження між іменником і постпозитивним прикметником, бо перший має форму родового відмінка множини (кун), а другий — знахідного однини. Тому він пропонує іншу побудову тексту: коуно лодиєно ую — тобто «кун лодієн ую [вую, вуйкові]». Так само, вважає В. Німчук, ида це не форма аориста — и да 'і дав' (як розбивав на слова І. Свєшников), а живомовна форма називного відмінка однини активного дієприкметника чоловічого роду ида від дієслова першої дієвідміни – як в сучасному прислівнику якомога, де збереглася застигла старожитня форма іншої лексеми.
Залізняк також відзначає, що знахідний відмінок слова отрок співпадає з називним.
Враховуючи ці особливості, фонетику листа можна в осучасненому правописі записати так:
от Говінової
ко Ніжньцю
дай 60 кун лодиїн ую
повідав Говін ида на суд
а поп писав
а дай Луці
оли нь водаси то я у князя поіма отрок приже прийдю
а в боле ти вніде
Ігор Свєшников зазначає, що в околицях Кременця на Волині слово прижь збереглось на означення прискореної дії.
Німчук його тлумачить як не дописану дієслівну форму прижьноу, тобто «прижену (швидко прибуду)» або що приже — старослов’янський прислівник пріждє з живомовною заміною жд на ж і з переходом ѣ в і, у формі прижє він часто виступає в Євсевієвому євангелії 1283 р.
Залізняк же прочитує прижь як при же, тобто «разом з», «я і отрок при [мені] ж»
Фразу ида на суд А. Гиппіус запропонував трактувати метафорично: на суд Божий (що часто зустрічалося в давньоруських текстах), тобто: перед смертю.
Але вірогіднішим виглядає тлумачення О. Толочка, який вказав на статтю 79 «Руської правди», де записано, що покарання за вкрадений човен – 60 кун з поверненням човна (за вартістю 1 куна прирівнювалась приблизно до 2 грамів срібла). На це, правда, А. Залізняк, А. Гіппіус та В. Янін в 12-му томі "Новгородських грамот" заперечили, що "навіть при найсміливішій оцінці рівня самостійності жінки в домонгольської Русі навряд чи можливо уявити ситуацію, в якій дружина [вдова] настільки заправляє фінансовими справами чоловіка, що сама загрожує з'явитися до боржника з судовим виконавцем", а "вважати ж, що піп записав позовну заяву Говена, значить допускати малоймовірний для початку XII в. рівень бюрократизації судової процедури". І продовжують: "Може здатися, що алегоричне розуміння слів ида на суд вносить в трактування документу небажану двозначність, оскільки далі в тексті мова йде про реальну судову процедуру з участю княжого отрока. Проте в даному випадку має місце не двозначність, а навмисна семантична двоплановість, відповідна поділу в формулярі середньовічного акту двох типів погроз порушникам постанови – Божою карою (sanctio spiritualis) і переслідуванням світської влади (sanctio temporalis). В контексті духовному Божий суд мислиться як модель світського суду – як місце, де заповідач-кредитор зможе порахуватися з упертими боржниками. У світлі цієї подвійної паралелі виглядає ймовірним, що формула ида на суд вжита в грамоті не просто як метафора відходу з життя, але і як свого роду sanctio spiritualis: нагадування про Божий суд, на який відправився Говін, заявивши про борг Ніженця, вже, мабуть, несло в собі погрозу, припускаючи, що в разі несплати Ніженець буде засуджений цим судом".
Ці автори також звертають увагу на зауваження Й. Схакена, що відносить лист до розряду комунікативно неоднорідних документів, допускаючи, що після слів а дає лоуцѣ автором мови є вже не вдова Говіна, а сам Лука, який і загрожує Ніженцеві у разі відмови заплатити за човен з'явитися до нього з князівським отроком. Це трактування спирається на форму поєма, яка, при віднесенні її до авторки (жінки), виявиться єдиним в ранніх берестяних грамотах випадком неузгодження в роді короткого активного дієприкметника зі своїм аґенсом. Якщо ж мова належить Луці, то ця аномалія зникає.
Фраза въ боле ти въниде буквально означає 'вийде (винесе) тобі в більше': стаття 74 згаданої «Руської правди» вказує, що коли для виконання вироку суду треба залучати княжого отрока, то покараному це обійдеться в додаткові 88 кун.
І ще один момент, на який звертає увагу І. Свєшников: з листа випливає, що і Ніженець, і Говінова були підпорядковані одному князеві (отрок чужого князя не міг бути для Ніженця судовиконавцем). Відомо, що з 1085 р. і до самої смерті у 1124 р. Звенигород належав перемиському (з 1092 року) князю Володареві Ростиславовичу, який заповів його синові Володимиркові. З 1124 р. Володимирко вже князював у Звенигороді, і Говіновій не треба би було присилати Луку з погрозою, що приїде княжий отрок. Це дає можливість уточнити хронологію листа: між 1110 роком (початкова дата побудови середнього будівельного горизонту, в якому знайдено бересту) а 1124 роком. Ці міркування дають підставу припустити, що згаданий Говіновою князь – це Володар Ростиславович з Перемишля. Можна продовжити ці міркування і згадати, що 1122 року Володар потрапив у полон до польського князя Болеслава III Кривоустого, а після викупу братом Васильком за 20 тисяч гривень (1,2 млн кун) знову пішов на Польщу мститися, тому можемо звузити верхню межу часового діапазону написання листа Говінової до 1122 року.
Володар Ростиславич – син тмутороканського князя Ростислава Володимировича (сина новгородського князя (1034–1052) Володимира Ярославича) та Ланки (Ілони) з династії Арпадів.
По смерті батька в 1067 році разом з братами став ізгоєм. В 1082 році разом з іншим ізгоєм Давидом Ігоровичем зробив спробу захопити батьківський уділ в Тмуторокані. Проте з підтримкою Візантії в Тмуторокані утвердився Олег Святославич. Після недовгого ув'язнення Олег відпустив Володаря та Давида. Натомість його брат Рюрик утвердився, за підтримки місцевого населення, 1084 року в Перемишлі. Близько 1086 року Володар та його молодший брат Василько приєдналися до Рюрика й осіли, відповідно, в Звенигороді та Теребовлі, поклавши початок галицькій державності.
Отже, лист Говіної можна зрозуміти так:
Від Говінової до Ніженця:
«Дай 60 кун лодійних вуєві,— повідав Говін, йдучи на Суд. А піп записав.
А дай [їх] Луці. Коли не віддаси, то я, в князя беручи отрока, з ним прийду.
І на більше тобі вийде.
Джерела:
Свєшников І. К. Звенигородські грамоти на бересті // Дзвін, 1990, № 6.
Німчук В. В. Берестяні грамоти в Україні // Мовознавство, 1992, № 6.
Свєшніков І. Відлуння? Ні. Живий голос (укр.) // Галицька брама. — 1994. — № 1. — С. 6—7.
Зализняк А. А. Грамоты Звенигорода 1 и 2 // Древненовгородский диалект. — М.: Языки славянской культуры, 2004.
Толочко А. П. «Правда руская» и звенигородская берестяная грамота № 2 // Palaeoslavica. — 2008. — Т. XVI/1. — С. 276—278.
Мельник Р. І. Берестяні грамоти XII століття (укр.) // Архіви України. — 2011. — № 5. — С. 191—195
J. Schaeken. Don’t shoot the messenger: part two. Pragmaphilological notes on birchbark letters nos. 497 and 771 from Novgorod and no. 2 from Zvenyhorod // Dutch Contributions to the Fifteenth International Congress of Slavists, Minsk: Linguistics (series SSGL). Amsterdam; New York: Rodopi, 2013. P. 155–156.
Ольга Скороход. Поза Галичиною українських берестяних грамот ще не знайдено // Збруч (13.08.2014)
Янин В. Л., Зализняк А. А., Гиппиус А. А. Новгородские грамоты на бересте. Т. XII: (Из раскопок 2001–2014 гг.). М., 2015. 288 с.
30.07.2021