Львів породив та виплекав не тільки людей науки й культури, митців, письменників, артистів і журналістів. Оригінальною окрасою міста були також різноманітні диваки, без яких львівська вулиця не виглядала б такою веселою. Сьвірки з давніх часів були своєрідною привабою Львова, без них львівські вулиці сиротіли. Минали сторіччя, на зміну одним сьвіркам приходили інші, але завше їх було достатньо для того, аби Львів мав свою родзинку.
Пшибильський
20 серпня 1884 р. «Gazeta Narodowa» звернула увагу ще на одного сьвірка – капітана Пшибильського, який часто з'являвся на вулиці в позолочених чоботях зі шпорами, зазвичай в двох, а часом у трьох капелюхах, з намащеним волоссям і бородою, з люлькою в зубах, з якої звисала ознака його капітанського чину – невеличка портупея.
Він любив прогулюватися, відвідуючи різноманітні цукерні і каварні, де отримував цигарки, а нерідко хтось і «чорною» пригощав. А тоді Пшибильський, бажаючи задемонструвати, що вміє віддячити гідного фундатора, промовляв вельми вишуканою французькою, трактуючи каву як верх людяності.
Він вважав себе військовим високого рангу, і коли його минали інші військові, уклонявся їм, злегка підносячи руку до капелюха. Офіцери, посміхаючись, вдавали, що не помічають капітана в позолочених чоботях, а Пшибильський велично крокував далі, з презирством поглядаючи на перехожих.
Нерідко траплялися випадки, коли Пшибильський перетинався на вулиці з дурним Ясьом, а тоді, якщо були обидва в гуморі, чекала людей захоплююча сцена. Одне з таких випадкових рандеву й описала газета, наче історичну подію.
В оточенні величезного натовпу вели Ясьо з Пшибильським тривалий і дуже глибокий диспут, що переривався з одного боку: «га! га! ото тобі, небоже!» – а з другого характерним спльовуванням і фразою: «Alors, monsieur Жан!». Нарешті вони, видно, обоє втомилися дискутувати і обмежилися взаємним німим спогляданням одне одного.
«Якийсь малий шевчик, знуджений їхньою мовчанкою, штурхнув Яся, бажаючи спонукати його до продовження дискусії, але Ясьо з глибоким філософським спокоєм відказав:
– Дай мені спокій, я до нього не належу!..
В цій хвилі надійшов поліцейський і, взявши Пшибильського під руку, відвів трохи далі. Ясьо подався в інший бік, і за ним потягнула і юрба».
«Обидва диваки дуже потребували б дослідження, чи справді вони вар'яти, якими їх більшість вважає, а чи володіють здатністю симуляції», – завершила газета свій репортаж.
Адвокат Степан Шухевич у своїх споминах теж не оминув Пшибильського: «То був аристократ чистої крови, і пізнати це було з його поведінки, рухів та одягу. Був худорлявий і ненабагато старший за Яся. Носив постійно циліндра, обліпленого позліткою так, що він виблискував на сонці здалека, та різнобарвними пір’їнами. Обличчя мав поголене і напудроване. Довгі вуса насмаровані фіксатором і скручені у два тонесенькі, наче мишачі хвостики, шила, які прямо стирчали обабіч лиця. Такі вуса носили тоді мадяри. Нагортка або убрання були старі, але дуже елегантного крою. На грудях – медалі й хрести з бляхи або паперу. На одній нозі – чобіт з високою холявою. На зап'ятку чобота – велика острога, така, як це малюють на чоботах Дон-Кіхота. Чобіт був старанно обліплений позліткою. На другій нозі був гарно вичищений черевик. В лівій руці держав грубу палицю, з руків’я якої звисали стрічки і кутаси, за лікоть почеплена незмінна парасолька (чи дощ, чи погода), у правій – циґаро "Вірджінія", яке стало курив.
Пшибильський з'являвся переважно на Трибунальській та на Ринку. Там зупинявся перед вітринами і довго їх оглядав, усміхаючись сам до себе. Ішов помалу з певною грацією, ніколи ні до кого ані до себе не озивався жодним словом.
Перехожі йому симпатизували, і навіть була чутка, що він зовсім не божевільний, а лише так собі вдає. Розповідали, що він належав до якоїсь старої аристократичної родини та що збожеволів після того, як його покинула дівчина, яку покохав. А що дівчина колись мешкала саме на Трибунальській, то він тому там постійно з'являвся, зупинявся і зазирав у вікна, а потім зі смутком відходив. Але ця сумна любовна пригода трапилася досить давно і дівчина померла, але Пшибильський продовжував ходити на Трибунальську, де мабуть йому в уяві з'являлася кохана».
Ордени в нього на грудях були якоїсь фіктивної капітули, йому не подобалося, коли хтось намагався його уважніше розгледіти або помацати ордени. Відразу змахував тростиною і погрожував.
Історик Меєр Балабан, який загинув у німецькому концтаборі, писав, що Пшибильський мав свій постерунок на вулиці Широкій під ліхтарем і буцім був братом м'ясара, а колись – капітаном австрійського війська. «Високий, плечистий, з великим циліндром на голові, з кількома тростинами в руці і парасолькою, що була почеплена як шабля. Він стояв щодня на тому ж місці і мав свої промови, темою яких були жиди. Не раз з'являвся з чудернацьки помальованим обличчям і в позолочених чоботах, тоді кидалися до пана добродія всі пуцобути (чистярі чобіт, від "пуцувати" – чистити, "бути" – чоботи) з поблизьких вулиць, пропонуючи йому виґлянцувати холяви кошерним "Szwarcem". Але пан капітан з презирством дивився на "жидків, які прагнули його чоботи зажидити" і згорда опускав свою стоянку, вирушаючи на Високий Замок до цілком іншого товариства. Дорогою запалював собі справжнє "Virginia", одне або кілька спарених циґарів, завбільшки з лікоть, і пускав дим в ніс або в очі хлопчакам, які його оточували».
На свята Пшибильський заходив привітати деяких своїх знайомих. Лише на хвилинку. Кроки його на сходах господарі пізнавали, як і тишу, яка наставала відразу після того, як він опинявся перед дверима. Більшість людей відразу смикала дзвінок, але не «капітан» – він спочатку мусив причепуритися, підкрутити вуса, поправити капелюхи, а щойно тоді тягнув руку до шнурочка з дзвіночком.
Коли господар відчиняв двері, то чув:
– Bonsoir, Monsieur!
– Bonsoir, сapitaine! Bonsoir, Monsieur Пшибильський! Veuillez entrez, s'il vous plait.
У дверях стояв чоловік, що мав на голові циліндр з позлітками, які де-не-де повідлипали і весело повівали, обшмульгане пальто з піднятим оксамитним коміром, до пояса прив’язана на кольоровій мотузці тростина на кшталт шаблі, на руках білі рукавички. А на пальті на грудях з лівого боку – величезна золота зірка.
Невідомий автор в «Gazeta Lwowska» (05.12.1943), згадуючи дитинство, описав візит Пшибильського:
«Пан Пшибильський знімає циліндр, здуває сніг з денця, заходить до покою і, кланяючись з великою галантністю господині, каже:
– Bonsoir, Madams.
– Bonsoir, Monsieur, – відказує господиня.
Тоді Пшибильський звертається до хазяїна, і вони упівголоса розмовляють вже польською. Хазяїн виходить до сусіднього покою, за хвилину повертається з пуделком папіросів "Sułtany". Хто ж сьогодні згадає смак цього чудового, улюбленого чиновницьким світом австрійського монопольного виробу! Господар відкриває коробку, Пшибильський простягає руку, бере кілька штук, накладає циліндр, віддає честь по-військовому господареві, а потім господині, після чого, човгаючи підошвами, відступає плечима до дверей, аж поки не зникає за ними».
Пан Комендант
Цей сьвірк з'явився на вулицях Львова наприкінці 1920-го і бавив львів’ян до середини 1930-х. Його називали по різному: пан комендант, генерал, майор Маєр, Муссоліні...
Він став мовби другим Пшибильським. Вбраний у заношений однострій австрійських цісарських драгунів: темно-синю куртку з золотими ґудзиками, червоні штани і військові чоботи, на голові – офіцерська шапка, в руці – лозина, яка грала роль шпіцрути. Однострій міг інколи мінятися, на голові могла з'явитися чудернацька бронзова жокейка, котра не дуже пасувала до мундира. Але дві речі були незмінні – лозина і монокль. В такому образі він щодня прогулювався жвавим військовим кроком по Академічній чи Леґіонів, салютуючи офіцерам вищого рангу і прекрасним кралям, до офіцерів нижчого рангу по-колєжанськи усміхався. А на цивілів дивився з погордою.
Його головним і улюбленим заняттям було командування і відвідування кінотеатру.
Командував усюди і на будь-якому місці: на вулицях, на майданах, у кінотеатрах, уявляючи себе військовим високого рангу. Інша річ, що його особистість зазнавала при цьому різних змін, а лицарська душа перевтілювалася у військових знаменитостей – як живих, так і давно померлих. Але завжди в прусських, австрійських і принаймні угорських.
Одного разу він був начальником генерального штабу Конрадом фон Гетцендорфом (1852–1925) або його головним ад’ютантом, іншого разу виступав у ролі Гінденбурґа, а чи полковника графа Естерґазі.
Найбільше любив командувати військовими парадами або відділами, які проходили містом. Тоді Естерґазі-Гетцендорф опинявся у своїй улюбленій стихії. Він вибирав якесь зручне місце, ставав струнко і, добувши лозину з-за халяви, розпочинав командування. При цьому не звертав жодної уваги на справжні команди справжніх командирів, ані на натовп роззяв, які оточували його, зрештою, з належною пошаною.
Видавав накази по-німецькому гучним, рішучим голосом, як Наполеон на полі битви. Обличчя його пашіло, очі іскрилися непохитним переконанням, що все відбувається саме завдяки його владним наказам.
А ще він любив ледь не щодня учащати до кіна, і всюди мав вільний доступ, бо хто ж відважився б закрити двері перед носом такого сановника? На початку сеансу поводився цілком спокійно, згорда усміхаючись. Кралям роздавав компліменти, звільняв їм галантно місце. Але щойно на екрані з'являлося військо, байдуже яке: польське чи римське, Ганнібалове чи Наполеонове, шведське чи іспанське – «комендант» враз зривався з місця, виструнчувався і моментально переймав командування над загонами чи навіть над цілою битвою, яку зазвичай вигравав.
Ніхто йому не перешкоджав, хоча голос його лунав по найвіддаленіших закутках, але тоді ще панувала ера німих фільмів.
Комендант мав ще й власну армію. Складали її не тільки ті уявні незліченні полки, які завжди його супроводжували, але й одна справжня, жива людина – такий самий сьвірк. Приєднався він одного ранку до коменданта, і з тих пір став влаштовувати Естерґазі час від часу великі маневри на вулицях або під вікнами людей, яких обдаровував особливою симпатією. Тоді складалося враження, що десь неподалік відбувається величезна битва або принаймні мальовничі кайзер-маневри з довоєнної епохи.
Інколи пан комендант мав і скромніші забаганки, коли перевтілювався в поліцейського і регулював на вулиці рух авт або робив перехожим зауваги щодо правильного ходіння по вулицях.
З чого він жив і звідки взявся у Львові, жоден з тих, хто його згадував у своїх споминах, не оповів. Єдине їм було відоме, що походив з єврейської родини і ніколи в армії не служив. Перше було правдою, друге – ні.
Але про це можна було довідатися лише з однієї небуденної події, яка сталася 27 серпня 1932 р., коли коменданта затримав постовий.
Комендант не був аж такий безпечний, бо, виловивши в юрбі чергову свою жертву, несподівано виростав перед нею і салютував лозиною, наче кавалерійською шаблею. То був перший акт розробленої ним атаки. Після цього гаркав якусь фантастичну команду і на всю міць своєї горлянки рапортував про щойно здійснену воєнно-польову акцію. А все це на дивакуватому польсько-німецькому жаргоні з великою домішкою личаківського балаку. Єдиним успішним способом відбити атаку коменданта було вручити йому пару золотих. Дрібних він не брав, і спроби відкупитися монетою меншою за дві золотівки рідко вдавалися, бо сьвірк ані на мить не припиняв викрикувати свій дикий мельдунок. Тим часом два золотих були зовсім немалими грошима, за них можна було в кнайпі Юзя Новака на Галицькій площі згелемзати аж три порції пишних флячків.
Коли жертва намагалася його обминути, комендант крокував поруч, викручуючи ногами кренделі та вимахуючи «шаблею», а далі, схопивши бідолашного перехожого за лікоть, продовжував торохтіти команди, апелі, мільдунки доти, доки не отримував омріяні два золотих, або врешті заатакованому не вдавалося вирватися і зникнути у тлумі. Подібні трафунки завше з цікавістю спостерігали роззяви. Деколи ватага їх годинами ходила за комендантом, щоби натішитися тими веселими сценами.
Львівський музичний критик і публіцист Туньо (ясна річ, Войтуньо) Дідушицький згадував, що коли його, студента, заатакував комендант, він пробував пояснити, що не має дрібних, іно п’ятдесят золотих в одній банкноті. Однак ці слова водночас образили і обурили коменданта:
– Як? То молодий пан думає, що я геть вар’ят? Так, я вар’ят, але прецінь не аж такий, аби повірити в тих п’ятдесят золотих у студента перед першим числом! Нє, то неможливе!
Туньо зі смутком визнав його рацію, бо й справді не мав у кишені ані гроша. І ось комендант сам вручає хлопцеві два золотих на обід. Це було настільки несподівано й неймовірно, що ошелешений Туньо подякував і сховав гроші до кишені. Випадків, подібних до цього, було значно більше, і таким чином постать коменданта виростала до розмірів доброго опришка.
Але ці ескапади шаленця звернули увагу поліції, і він опинився перед судом. Саме завдяки цьому можемо дізнатися про нього дещо більше.
До суду комендант увійшов карбованим, військовим кроком і, стоячи в позиції «на позір!», вигукнув: «Habt Acht! До послуг пана надрадника!».
І тут нарешті журналісти довідалися, що звати його Якуб Маєр, батько його розвозить пошту в Нових Стрілиськах біля Бібрки, а мачуха тиждень тому померла. «Але мене вдома б'ють, – додав він, – бо я маю "військовий талант" і є імператорською таємницею».
– Де ви мешкаєте? – запитав суддя.
– На Джерельній 7. Там мешкає така товста дама від вільного кохання. Я плачу золотий за нічліг. Мій хазяїн зветься Рудольф. А пан цісар теж звався Рудольф. Я все знаю, бо я є імператорська таємниця.
– Ви звинувачені в тому, що чіпляєтеся до перехожих і простягаєте руку по милостиню. А це заборонене.
– Це неправда, пане надраднику! Я не жебрак! Я маю військовий талант, тому люди самі дають мені гроші. Прошу запитати про мене на вулиці. Пан генерал Попович мені завжди дає, і пан комендант від поліції, і всі радники, і президенти. Я нервовий, бо був поранений на італійському фронті в голову і дістав «dementia pregor», тобто «військову таємницю». Розумієте? Regiment habt Acht! Links schaut!
– Тихо! – закричав суддя. – Тут не вулиця! А суд!
Але комендант гаркнув ще голосніше:
– Розказ, пане надраднику!
Суддя знову крикнув: «Тихо!» – але сьвірк закричав уже на повний голос, піднявши правицю догори: «Розказ! На мене не можна кричати! Я імператорська таємниця! Зі мною не можна зробити те, що з іншими генералами! Як то робить Муссоліні та інші диктатори! Hab Acht! Rechst um!»
З подальшого допиту з'ясувалося, що Маєр з семи років дістав бзика, а однак у 1916 році його взяли до австрійського війська і вислали на фронт. Караний ніколи не був.
Суддя оголосив вирок: «Якуба Маєрa звільнити від провини і кари. Разом з тим дається доручення конвоювати його до Нових Стрілиськ». Маєр насадив шапку на голову і засалютував: «Habt Acht! Links um! Marsch!»
«І посмутніли бульвари левового міста... – писала "Cwila". – З характерних типів львівської вулиці залишалися ще сліпа Міньця зі своєю гармонікою і Пан Комендант. Цей останній зі всіх львівських сьвірків найактивніший і повний гумору. Щоденно, незалежно від погоди, виконував свою інспекційну службу на головних майданах і вулицях королівського міста Львова... А тепер хтось доніс поліції про жебракування, і Пан Комендант на прізвище фон Маєр, родом зі стрийського повіту, був видалений зі Львова. Зникне з львівської вулиці останній ґранатово-парадний мундир полковника австрійської армії».
Про те, що комендант походив таки зі Стрия, довідуємося з іншої публікації в «Gazecie Lwowskiej» (5 грудня 1929 р.). Очевидець описує цікавий випадок. Якось він опинився на двірці в Стрию і чекав на потяг до Львова, який запізнювався. Аби вбити час, зайшов до ресторації, де клекотіла шалена юрба людей, що вимагала чаю, кави з рогаликами, яєчні, ковбасок, содової води з малиновим сиропом. Гамір, метушня, черга біля буфету. Кілька кельнерів бігали як ошпарені, розносячи на тацях замовлені напої.
Раптом диво! «Серед кельнерів спритно увихається випростана постать нашого Естерґазі, який з неймовірною еквілібристикою розносить горнятка і тарілки. Публіка схвильована, нарікає на повільність кельнерів і погоджується, що тільки один, саме наш комендант, обслуговує її справно, чудово, знаменито і в одному моменті. Всі до нього гукають, а замовлений чай чи сосиски з хроном швидко виростають на столі перед носом голодного мандрівника.
Одна з пань звертається до коменданта: "Пане кельнер, прошу мале пиво, але раз-два!" Комендант стає як вритий. "Який кельнер, ласкава пані? Я полковник штабу граф фон Естерґазі!" Тепер дама остовпіла, як дружина Лота. Але хтось поінформував її на вухо, і вона вже промовила солодким голосом: "Пане графе, чи могла б я попросити шкляночку ясного пива?" Граф уклонився і приклав з блаженною усмішкою руку до свого лицарського серця.
За дві секунди стояла перед дамою шклянка пива.
Я запитав буфетника:
– Що робить у вас наш львівський комендант?
– Він родом зі Стрия. Приходить сюди часом і цілком безкорисно бере на себе функції кельнера. Обслуговує бездоганно, публіка задоволена і має радість, а я знаю, що мені принаймні ані гріш не пропаде. Він має свій гонор, хо-хо!»
28.07.2021