Заздрість і справедливість

Прийнято вважати, що поняття "сваволі" є протилежним поняттю "справедливість". І це правда. Але частина правди. Інша правда полягає у тому, що справедливість і сваволя суть тотожні поняття – у контексті певної інституційної організації суспільства. І традиція цієї "певної" організації потужно присутня в українському суспільстві. Цю другу правду в цивілізованому товаристві не прийнято відстоювати яко правду, більше того, про неї не заведено говорити вголос. Що, однак, не перешкоджає їй бути чинником суспільно значимих дій, як і не заважає двом правдам вживатися в одному суспільстві. Україна, як відомо, лежить на пограниччі цивілізаційних поділів, і тут амбівалентні підходи часто змішуються не те що в одній спільноті, але й в одній голові.

Для узгодження дефініцій – кілька теоретичних зауваг. Дослідники тематики справедливості пропонують, щоби не плутатися в поняттях, розрізняти дві парадигмиу визначенні поняття справедливості. В залежності від домінуючих у суспільній уяві про "правильний" соціальний контракт: горизонтальний (громадяни домовляються – умовно, звичайно, – між собою про чесні правила і підпорядковуються їм) чи вертикальний (громадяни домовляються про правила із владою і змушені їм підпорядкуватися – модель "осілого бандита" Маꥳр-Олсона); в суспільстві панує або модель справедливості як чесності, або справедливості як заздрості. Цю думку поясню нижче, наразі зауважу, що генеалогічно цей поділ суспільств походить із історичного вибору примату індивідуального чи колективного в звичаєвих цінностях спільноти. Географічно це відображено цивілізаційним поділом між заходом і сходом, північчю і півднем, політологічно – відомими концепціями Шпенглера, Гантінгтона чи Тойнбі.

З одного боку, свобода кожного, як відомо, обмежується свободою іншого. Це формула конкуренційного суспільства, що виросло з примату індивідуального, і у нас вона звучить переконливо, але на практику нашого життя ніяк не впливає. "Ніяк" – слово, може занадто категоричне: мало впливає. Бо ця формула означає, що пластикові пляшки не можна просто кидати в лісі – це обмежує свободу іншого, що хоче чистого відпочинку; це означає, що не можна крутити улюблений шансон (і не тільки) на повну гучність, бо це обмежує свободу іншого на інші смаки; це означає, що треба дотримуватися правил вуличного руху, бо інший рівно так само мусить обмежувати свою свободу згідно цих правил. Це означає, що закони треба виконувати не зі страху покарання, а з поваги до інших, поваги до себе. І з почуття справедливості. Та відчуття чесності інших, а також правил і законів, якими вони керуються.

Зі зворотнього боку: "Воля/сваволя кожного обмежується волею/сваволею сильнішого", – це формула монополітично-ієрархічного суспільства, що виросло з примату колективного. Розтлумачу цю формулу двома цитатами.

"Воля є перш за все можливістю жити, чи пожити [оце виділене мною "пожити" означає усвідомлену тимчасовість вольниці, означає пожити вволю, а потім заплатити покаранням за сваволю, корупцію і все інше – О.Д.], за своєю волею, не обмежуючись ніякими соціальними зв’язками, не тільки путами. Воля торжествує при відході із суспільства, на просторі степу, чи у владі над суспільством, в насильстві над людьми. Свобода особиста немислима без поваги до чужої свободи; воля – завжди для себе. Вона не протилежність тиранії, бо тиран є теж вільна істота.", – писав Георгій Федотов в 1945 році про Росію. Чи тільки про неї?

Друга цитата: "Інститут «тіні» (інь) давав можливість чиновникам надавати відповідно до отриманого рангу протекцію і захист своїм синам, молодшим братам, внукам і правнукам, що забезпечувало пом’якшення – цілком легальне! – карного покарання сину завдяки чину батька," – Китай епохи династії Хань. Десятки тисяч кілометрів, десятки століть різниці, але однаковий примат колективного.

Про дві етичні системи, що найбільш валентні кожному з двох виборів, вже писалося, але цим справа не обмежується.

Система, побудована на горизонтальному договорі рівних індивідів, базована на уявленні про суспільство як кооперативне підприємство, що створюється для максимізації загального виграшу (гра з ненульовою сумою, т.зв. "дилема в’язня" в теорії ігор). Іншими словами, правила (норми, закони, інститути) повинні бути такими, щоб збільшити суму індивідуальних вигод (тобто сукупну суспільну вигоду за філософією системи). Справедливість тут виступає як рівність можливостей перед грою, а чесність правил полягає у заохоченні конкуренції.

Система, сформована на вертикальному договорі, базується на уявленні про незмінність сукупного продукту (гра з нульовою сумою) і бачить своє завдання у справедливому розподілі отриманого. Правила тут дані ззовні, незалежно від індивіда, всілякі оцінки "кожному за вкладом" чи "кожному за потребою" апріорі несправедливі, тому найефективнішим є найпростіше рішення – поділити все порівну. Справедливість рівності. Винятки є, вони можуть прагнути збільшити загальний продукт – але виключно шляхом безоплатних власних зусиль (блаженне благочинство). Механізмом досягнення необхідної "рівності опісля" виступає заздрість. Головним психологічним джерелом схильності до заздрості в суспільстві є відсутність впевненості у власній значимості, поєднане з почуттям безсилля. Заздрість – зброя слабких, точніше, тих, хто переживає себе слабким і нікчемним, а когось – сильним і впливовим. Колективізм розчавлює особистість, вичавлює віру в те, що можна змінити існуючий п;орядок. Лишається заздрість. В таких умовах "рівність не може розглядатися як цінність, оскільки таємне бажання кожного полягає якраз у вищості над іншими. Прагнення до рівності тут пов’язане зі страхом суперництва як такого, це рівність, яка накладає заборону на суперництво, а не рівність, що вимагає чесної гри." Модельно чистим наслідком дії такого механізму є патримоніальне суспільство, в якому держава є фактично власністю єдиного володаря (патрона) з ексклюзивними правами видання законів і рівними у своєму безправ’ї його підданими. З цього стану немає прямого виходу у демократію: якщо володар починає демократизуватися, це сприймається як ослаблення стримуючої природну сваволю сили, і для відновлення порядку цю функцію беруть на себе нижчі ланки вертикалі влади, що, фактично, проголошують своє право на верховну сваволю. Якщо таких кілька, то йде або розкол держави, або знищення (варіант – підпорядкування) конкурентів. Коли не виявляється адекватних претендентів на володаря, коли механізм обмеження сваволі зверху спрацьовує – настає бунт, загальна вольниця.

Суспільству потрібна сила, яка формує порядок і тримає в покорі, натомість слабкі світу цього демонструють покірність, густо замішану на заздрості. Заздрості не до формально вищого, заздрості до формально рівного. Ієрархічно ж вищі (=сильніші) демонструють патерналізм, турботу до підданих, конвертуючи заздрість у вдячність. Натомість заздрість до формально рівного успішно використовується для суспільного самоконтролю. Обурення патримоніального підданого корупцію, наприклад, це не засудження цього явища як фактом несправедливості, а є проявом заздрості, що це ще хтось, а не він, підданий, має право дати хабар, що це хтось інший, а не він, чесний підданий, займає посаду з правом взяти хабар – бо на місці чиновника, звичайно, кожен нацарював би і втік.

І ще один важливий модельний наслідок. Це фетишизація формальної, процедурної сторони досягнення справедливості, тобто чіткого і послідовного дотримання сукупності всіх правил. При цьому губиться сенс цього дотримання – досягнення справедливого результату. Далеко не завжди цей результат можна за незалежними від цієї процедури критеріями перевірити на відповідність справедливості (як наприклад – поділ по-братськи: ділиш як вмієш порівну і собі забираєш меншу частину: незадоволений результатом – треба було рівніше ділити). Найпоширенішою є якраз недосконала процедурна справедливість: критерій оцінки результату на справедливість існує, а процедури, що однозначно б забезпечувала його досягнення – немає. Є лише процедура, що найвірогідніше забезпечить справедливий результат. Прикладом можуть бути судові процедури: прикро, але і при найдокладнішому їх дотриманні можливі судові помилки.

В таких випадках логічно би було, нехтуючи процедурою, досягти справедливості. Дж.Ролз, найвидатніший, мабуть, теоретик справедливості, пише: «Але, як далеко ми зайдемо у виправданні подібної тактики, – одне із найзаплутаніших і найскладніших питань. Все, що можна сказати, – це те, що сила вимог формальної справедливості явно залежить від реальної справедливості інститутів і можливості їх реформ». В патримоніальному суспільстві якраз з цим найбільші проблеми, саме тому тут діє в масовій свідомості буква закону, важливіша за його дух. І тут маємо парадокс. З одного боку, рейдерством буква закону грубо попирається, з іншого – відхід від буквальності закону на користь права тут же породжує підозру у корупції чи іншій приватній вигоді. Бо тільки це загальнозрозумілий мотив у патримоніальному суспільстві.

"Народе мій, замучений, розбитий, / Мов паралітик той на роздорожжу, / Людським презирством, ніби струпом, вкритий! / [...] Невже повік уділом буде твоїм / Укрита злість, облудлива покірність / Усякому, хто зрадою й розбоєм / Тебе скував і заприсяг на вірність?", писав Франко на початку минулого століття. На початку наступного змінилося надто мало.