Візантійська проблема

Є в теорії зв’язку парадокс, що називається "проблемою двох візантійських генералів" (початково це були два гангстери, що суті не міняє).

Дві візантійські дивізії під командуванням генералів "А" і "Б" стоять на протилежних сторонах ущелини, в якій знаходиться ворог. Генерали переможуть тільки тоді, якщо атакуватимуть одночасно – в іншому разі дивізія, яка атакуватиме першою, загине. Генерал "А" посилає гінця до генерала "Б" із депешею: "Атакуємо опівночі". Генерал "Б" відповідає згодою, після чого замислюється: "Якщо "А" не отримає повідомлення, або вдасть, що не отримав, то я загину, коли атакуватиму опівночі". Відтак він шле гінця з проханням письмового підтвердження про отримання своєї відповіді". Генерал "А" без проблем підписує підтвердження, відсилає гінця назад і думає: "Якщо "Б" не отримає підтвердження, або вдасть, що не отримав, то я загину, коли атакуватиму опівночі". І посилає гінця за письмовим підтвердженням отримання свого підтвердження. І так по колу.

Для американських науковців парадокс є умоглядною моделлю, яка ілюструє проблему синхронізації стану двох систем через ненадійний канал зв’язку. Для нас, українців, описана ситуація є занадто реалістичною, парадокс спокійно можна було б переназвати як "проблема українських гетьманів".

В описаному формулюванні в теорії зв’язку проблема розв’язку не має. Треба збільшувати число "генералів" до якнайменше чотирьох і формувати "коаліцію більшості" або вводити поняття толеранції до невизначеності.

В суспільному аспекті проблема має два шляхи розв’язку.

Перший – це запровадити єдиновладдя: якщо генерал "Б" після наказу "А" не атакує, то йде під трибунал. Стовідсоткових гарантій перемоги, щоправда, немає, але ймовірність зростає.

Другий розв’язок довший, але надійніший, – ростити і плекати довіру між генералами.

Перший шлях – шлях формування ієрархічного суспільства. Другий – егалітарного, тобто суспільства політичної рівності, яке базується на інституційній довірі.

Українське суспільство організоване переважно за ієрархічним принципом, базовим політичним принципом його (суспільства) спонтанної самоорганізації є нерівність статусів окремих індивідів і груп і, що важливо, ця нерівність усвідомлюється як морально виправдана, оскільки у ній закладена різна важливість цих індивідів/груп у досягненні вищої цілі всього суспільства.

Чую обурення читачів, що почуваються одночасно егалітарними й українськими громадянами. І розумію обурення. Але те, що в суспільстві домінує ієрархічна свідомість, не виключає того, що в ньому існують егалітарні (може правильніше сказати, – егалітаристичні) індивіди. Навіть групи таких індивідів. Які за ознакою ідейної інакшості навіть можуть оформитися у партію (щоправда, не в Україні; тут партії формуються за іншими ознаками).

Суспільна ієрархія теж буває різною. Історично організовуються два типи структуризації морально виправданої нерівності: станової та патримоніальної.

В першому з цих типів градацій нерівності більше, вона розподілена за станами, що мають різний статус; але в межах одного стану індивіди формально рівні, в всякому разі нерівність морально засуджується (англійська Велика хартія вольностей, 1215 рік: "Жодна вільна людина не буде арештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або вигнана, або якось обездолена, і ми не підемо чи пошлемо проти неї, тільки як за законним рішенням рівних їй і за законом країни").

Стани свій початок беруть від відособлення в суспільстві групи людей, які володіють військовим ремеслом і виконують місію захисту суспільства від ворогів, – звідси моральне виправдання їх вищості (вітчизняним прикладом може служити героїчний ореол навколо козацтва, західноєвропейським – лицарський епос), відповідно вищим ідеалом такого суспільства є свобода, вільне братство воїнів, які добровільно присягнули на вірність достойному лідеру. Момент присяги, як і момент рівності, є важливим, оскільки вона є двостороннім договором: разом із обов’язками отримуються і права. Факт отримання прав і добровільність присяги сакралізує поняття договору через моральну категорію честі. Слово честі стає гарантією, і довіра до слова полегшує функціонування соціуму.

Звичайно, в реальному житті все відбувається значно складніше, за честь віддавали життя, а за права піднімали повстання (до підписання тої ж Великої хартії вольностей (Magna Carta) короля змусили повсталі барони та міщани; натомість, московські бояри на вимогу своїх прав отримали від Івана Грозного опричників і геніально лапідарне: "А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же...").

Еволюція станового суспільства йде через розмивання міжстанових меж, але зі збереженням внутрішньостанової рівності та узаконенням (письмовою фіксацією) прав. Йде не надто швидко (принцип Речі Посполитої "Neminem captivabimus nisi iure victum" – "Нікого не ув’язнимо без судового вироку" був прийнятий як гарантія для шляхти 1433 року, і тільки 1791 року був розширений на міщанство), але неухильно.

В результаті отримуємо суспільство політично рівних громадян, західний ідеал сучасності – егалітарне суспільство громадян із рівними можливостями. Рівні можливості не є привілеєм – вирівнювання шансів перед грою є інструментом посилення гостроти конкуренції, стимулом досягнення вищого результату (т.зв. гра з ненулевою сумою, в результаті якої виграти може кожен учасник, переможець, щоправда, виграє найбільше). Інституційна довіра в такому механізмі виступає мастилом, що уможливлює його функціонування; довіра, зауважмо, не як абсолютна віра, а як висока оцінка ймовірності того, що інший не зрадить соціально обумовлених очікувань про його задекларовані (в т.ч. неявно) наміри. Іншими словами: якщо бачимо вивіску "суд", то це суд, а не аукціон з продажу інтерпретацій закону (як не згадати майже вісімсотрічної давності імператив з Magna Carta: "Нікому не будемо продавати права і справедливості"), якщо купуємо масло, то впевнені, що купуємо тваринні жири, а не рослинні, якщо сказано, що Україна буде в НАТО, то вона там буде, якщо, якщо, якщо...

Натомість ідеалом патримоніального суспільства є майже тотальна рівність, нерівність морально засуджується. За єдиним винятком, але цей виняток, хай навіть єдиний, кардинально вирізняє патримоніалізм від егалітаризму. Бо патримоніалізм є владою однієї особи, і нерівність цієї особи морально виправдана засадничо, бо ця особа є "власником" держави. А що суспільство не є ідеалом, то в ньому теж існують інші нерівності. Але всі вони (чин чиновників, чин службовців тощо) – йдуть від волі цієї згаданої особи і тому доступні для сумнівів ("а чи достойний достойник свого стану"), критики ("багатий не за чином") та заздрощів ("а чим він кращий за мене"). Вища мета суспільства формулюється у термінах добробуту, "добрий цар" веде народ до процвітання.

Свобода у такому суспільстві зводиться до волі (тобто відсутності обмежень у будь-чому), замість принципу "кожен має право на свободу, обмежену свободою іншого", діє принцип "кожен має право на сваволю, обмежену більшою сваволею можновладця". Відповідно, сваволю можновладця може обмежити тільки ще більший можновладець. А рівність у такому суспільстві зводиться до рівності у безправ’ї перед владою. Це рівність абсолютна, вивищення одного може відбутися тільки за рахунок іншого (гра з нульовою сумою – виграш переможця формується з програшів переможених), що порушує справедливість, але породжує заздрість. Рівність заздрості вимагає рівного розподілу після гри, незалежно від її результату. Про вплив такого підходу на стимули можна промовчати.

Еволюція патримоніального суспільства у бік егалітарного неможлива, зменшення нерівності першої особи означає зменшення його прав на обмеження сваволі нижчого. Це веде до анархії, право на верховну сваволю спонтанно проголошує нижча ієрархія владної вертикалі. Оскільки посідачів нижчої ланки кілька, то суспільство розпадається на кілька груп, або один із посідачів нижчої ланки стає єдиним власником верховної сваволі. Патримоніальний порядок відновлюється.

Таким чином, для поновлення справедливості щодо нижчої влади ("запхати її сваволю у справедливі рамки") патримоніальний шукач правди ("правди" в сенсі антоніму до "кривди") реально може звертатися тільки до вищої влади. Суди тут ні при чому, оскільки джерелом закону є патрон (суверенітет влади "осілого бандита", а не народу).

В Україні ХХІ століття у чистому вигляді жодної з цих схем, звичайно, не має. Натомість їх прототипи (точніше, історично обумовлена чудернацька суміш прототипів) міцно засіли у суспільній свідомості. Домінування в такій суміші понять патримоніального суспільства породжує цілком конкретні очікування від "патрона". Той, хто є, з одного боку, ефективнішим обмежувачем сваволь локальних можновладців та вирівнювачем завжди незаслужених "вискочок", а з іншого – забезпечить найлегший шлях до добробуту (хай і не найбільшого, але не обтяженого працею і ризиком) і стає у суспільній свідомості "патроном", влада якого морально виправдана: "суворий, але справедливий".

Можна не погоджуватися з такою формою організації суспільства, можна дискутувати з її принципами, але вибір на користь тої чи іншої концепції здійснюється через інтуїтивно-ціннісний механізм. А базові суспільні цінності – річ історично обумовлена, історію ж другий раз не проживеш, можна написати її іншою, можна потрактувати інакше, але не можна прожити.

Можемо, правда, творити нову історію – але між "можемо" і "зможемо" віддаль занадто велика.