За Австрії у Львові щонеділі в Єзуїтському парку (тепер парку Франка) відбувалися фестини – народні гуляння з безліччю розваг та атракціонів. Парк тоді зачиняли з усіх боків, на вході стояли столики, за якими сиділи члени комітету і за невелику оплату видавали вхідні квитки.
Розмаїтих урвісів і батярів той режим не стосувався, бо вони долали будь-які бар'єри. Вже здалини було чути звуки військової оркестри, яка манила публіку з усього міста. Австрійські військові оркестри мали сталу репутацію і рівних їм не було в Європі.
Коли оркестра проходила вулицями міста, супроводжували її цілі зграї роззяв, вигукуючи «банда грає!», долучалися й перехожі, і таким чином утворювалася ціла процесія. А найбільшою атракцією цієї процесії (звісно, окрім оркестри) був легендарний сьвірк дурний Ясьо, який крокував по-військовому, високо піднімаючи ноги. Високий, плечистий, виглядав серед того оточення, як Гуллівер серед Ліліпутів.
Тривалий час це була найтиповіша і найхарактерніша постать львівської вулиці. Ніхто аж до його смерті не знав, що насправді звали його Ян Ліс, що народився він у 1852 році, на схилах Калічої гори в бідній родині, мати його продавала борщ, а помер 19 грудня 1903 року.
Місце його проживання різні джерела подають по-різному. Окрім Калічої гори, є ще околиця Старого університету (тепер Драгоманова) і вулиця Голубина на Сигнівці.
Історик Францішек Яворський зазначив зі смутком, що недільна музика вже чимало років відбувається без дурного Яся, який протягом кількадесяти років був найтиповішою, найвідомішою і найориґінальнішою постаттю львівської вулиці. Його прізвище дізнався Львів лише з посмертних карток, які поширив по місту власник похоронного закладу пан Курковський.
«Разом з дурним Ясем зійшов у могили шмат історії Львова, останній вуличний могіканин, який протягом довгих років був відомим навіть найменшій дитині у Львові, а своїм розумовим каліцтвом бавив невибагливі юрби батярів, – писав Ф. Яворський. – Бо ж і каліцтво те спокійним було, тихе, ненав'язливе, а прикрашене зазвичай каскадами веселого сміху і безтурботної радості. Над тим бідним, неосудним, щасливим у цій своїй несамовитості сьвірком ясніла немовби якась зірка безперервного задоволення зі світу, з себе, з людей. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.
Люди кажуть, що є щось святого в такім тихім божевіллі, коли сам Бог вкриває мороком душу і відриває її від турбот і клопотів. Якщо це правда, то Ясь був найщасливішою людиною ві Львові хоча б тому, що все життя був дитиною, навіть коли посивів і згорбився».
Сміявся Ясьо зі всіх і всього. Сміявся тоді, коли золоте сонце висвітлювало його лахмани, і тоді, коли мороз і завірюха дошкуляли, сміявся на похоронах так само, як тоді, коли з гроном босяків супроводжував військову оркестру поряд з капельмейстром.
Смерть персоніфікувалася у нього в образі пана Курковського, володаря чорних лискучих катафалків, різьблених трун, яскравих великих свічок, майстра погребових церемоній, в яких брали участь пишно вбрані прислужники. Ці похоронні процесії завше були оточені зграями роззяв і дітлахів. І, звичайно, без Яська обійтись не могло, якщо в похороні брала участь оркестра.
Ясьо любив казати, що Курковський «всіх добрих людей позабирав, лишилися на світі самі лайдаки». І це всіх веселило. Об’єктом Ясьових насмішок був не лише Курковсткий, а й Берйєр – власник фірми, яка виготовляла нагробки.
Невідомо, чи сам Ясь вигадав цю пісеньку, чи хтось для нього, але він її частенько співав:
Мні Курковський робе трумну,
А я йому гівно умру.
Мні Берєрек гріб мурує –
Най м'я в дупу поцілує.
Ясьо був червоний на писку, носив засмальцьовану маґерку (мадярська шапка з простого сукна з баранячою оторочкою) на голові, довгий обдертий плащ, зруділі від старості чоботи. Він був постійною декорацією багатьох львівських закладів, а коли покидав готель «Жорж», щоб танцювальним кроком і з гучним співом пройтися вулицею Галицькою і зайняти стійку біля головної трафіки в Ринку, то супроводжував його завжди кортеж галасливих і набридливих босяків, яких бідолаха відганяв інколи потужним стусаном або не менше потужним змахом кулака.
Ходив нахилений допереду, з руками, повпиханими в рукави, смалив недопалки цигар, які виманював від молодих денді під «Жоржем» або під цукернями. Засобів на існування не мав жодних. Хтось деколи щось дасть, чимось пригостить.
Спав інколи у якомусь закутку готелю «Жорж», де часто навіть запрошували його до столу для розривки знаменитих гостей. Від них навчився палити дорогі австрійські цигара, що називалися «куба», і зневажати гроші, яких ніколи не хотів прийняти, повторюючи:
– Ясьо пан, Ясьо «куба» палить!
В останні роки його життя ним заопікувався магістрат. Адже то була львівська цікавинка! Ясь дістав безкоштовне харчування та вбрання. А на зиму для нього відчиняла гостинні двері божевільня.
«Gazeta Lwowska» 11 травня 1901 року сповістила: «Дурний Ясьо, який розвеселяв львів’ян своїми життєрадісними жартами на тему смерті, отримає на Зелені свята новий гарнітур, який йому вирішили справити місцеві купці. Отже, незабаром лахмани того бідолахи зміняться на зелений гарнітур, нові чоботи і зелений капелюх. Питання тільки, чи дивак захоче попрощатися з дотеперішнім своїм вбранням, до якого, як каже, вже звик».
Згадував про нього відомий адвокат Степан Шухевич (1877 – 1945) у своїх споминах: «Львів мав у свойому нутрі багато умовохорих, т. зв. «вар’ятів», але в тім часі загально знаними і такими, що викликували у всіх львов’яків симпатію, були два «вар’яти»: «дурний Ясьо» і «пан Пшибильскі», знані, може, більше, чим, приміром, сам президент королівського престольного города.
Дурний Ясьо мав бути сином якоїсь вдови. Ніхто з нас, учнів, навіть не знав, де він мешкав. Він мав у Львові сталу маршруту, якою щодня ішов перед полуднем, а опісля тими самими вулицями вертав. Це були вулиці Баторія, дальше Галицькою і Краківською. Від кінця Краківської завертав. Чи зима, чи літо. Був це крепкий мужчина, середнього віку, більш чим високого росту, завсіди убраний у легенький сірий літній плащик, і дивувало нас чимало те, що він навіть у тріскучі морози не мерз. Руки мав завсіди заложені під грудьми в рукави. Йшов похилений. Мав свої пристанки, при котрих задержувався і стояв там доволі довго, але не сідав. Любив дуже курити, тож люди давали йому цигаретки. Коли йшов, вигукував не раз, але дуже рідко:
– То ці файне небоже!
Нікому нічого лихого не робив. Наші учні дуже його любили, часами дехто зі своїх скупих фондів купував папіроску, щоб дати дурному Ясьові, а він, коли її дістав, гукнув собі: «То ці файне, небоже!». Інших слів ніхто від нього не чув».
Тут С. Шухевич помиляється, бо Ясь якраз був надто говіркий і навіть сягнув неабиякої популярності своїми філософськими сентенціями на тему життя і смерті, яка досягне і багатіїв цього світу, і бідняків. На цю тему він снував незліченні роздуми, які часто зовсім випадково творили дотепну комбінацію слів і виразів.
Ясьо був завше веселий і такий балакун, що справляв велику потіху львів’янам і був цікавинкою для приїжджих. Ставав зазвичай під якоюсь кам'яницею в центрі міста і, переступаючи з ноги на ногу та потираючи руки, проповідував перед зібраними круг нього роззявами різні мораліте: «Так, небоже, як ти гаці не випереш, то не будеш мав чистих в неділю».
Часто любив виголошувати цілі діалоги з самим собою. Круг нього збирався тлум перекупок, батярів, а то й випадкових перехожих – фірман, що кинув воза, служниця з кошиком, поліцай... Усім було весело слухати Яська.
Богемна компанія, яка любила засідати в каварні Шнайдера на чолі з поетом Яном Каспровичем, часто вирушала на батярські терени між Городоцьку і Жовківську, щоб послухати батярських пісеньок. Але також з задоволенням слухали найсвіжіші політичні коментарі дурного Яся. Сучасний письменник Маріуш Урбанек вважав Яся «напів шахраєм, а напів вар'ятом, який, користаючи зі своєї гарантованої глупотою свободи, кепкував без респекту з найзаможніших у Львові, навіть з самого намісника Галіції, графа Бадені. Оплату за свої кпини отримував цигарками».
Не міг оминути Яся і Ян Парандовський у біографічній повісті «Сонячний годинник»: «Дурний Ясьо здалека біг, щоб привітатися з моєю мамою. Нахилявся і шептав їй до вуха:
– Аби пані добродійка не купувала нині в моєї мами борщу, бо уночі щур втопився в баняку.
– Добре. Дякую тобі, Ясю, – казала спокійно моя мати. – Маєш ту «шістку» на цигарки.
– Зараз, пані добродійко, видам решту.
І витягав з кишені позеленілого цента. Мати брала його без спротиву і ховала до окремої перегородки в пуляресі, де – хоч в тому не зізнавалася — повинен був виконувати таємничу роль «інклюза» (легендарна монета, яка завше повертається до свого власника і притягує інші гроші, – Ю. В.), корисного особливо при грі в лабет і преферансі, бо «ловив» фонд. Тим часом добряга йшов на свій пост біля готелю «George'a», щоб далі виймати цигарки з рота панам, а пань остерігати, щоб повернулися за парасолькою, бо буде дощ.
– Бідачисько, – зітхала мати. – З тим щуром було так справді, але вже десять років тому, і мати Яся вже не живе. Але таки допік їй, бо розбовкував про щура і люди перестали купувати в неї борщ. Стояла завжди на Ринку, біля квітів. Тебе ще не було на світі».
Як бачимо, думка, що він гребував грошима, тут не справдилася.
Ясьо був сталим персонажем львівської преси. «Gazeta Narodowa» 20 серпня 1884 року писала, що «Львів володіє двома класичними вуличними фігурами, які зранку до вечора своїм оптимістичним гумором бавлять натовпи перехожих ,особливо роззяв». Йшлося про дурного Яся і пана Пшибильского.
«Хто ж не знає дурного Яся, який регулярно вирушає уранці з околиці Голубиної вулиці (на Сигнівці) через Галицьку до Ринку?
Ясьо, щоправда, відзначається певним антисемітським запалом, але весь його антисемітизм обмежується на скиданні циліндра якому-небудь жидкові, який йому не сподобався. Викликає це більше радості в юрбі роззяв, ніж завдає неприємності жертві цього вчинку».
Тут газета висловлює навіть підозру, що Ясьо не такий уже й дурний і, можливо, симулює, «бо нерідко доводиться чути з його вуст такі влучні критичні погляди на суспільні взаємини, такі зауваги, які свідчать про геть не притуплене чуття виразної обсервації речей, що це викликає захоплення. А золотий гумор, з яким виголошує свої погляди, також щось варт. Тому простолюд слухає його з роззявленим ротом і передає сентенції Яся з вуст до вуст, наче класичні афоризми, аналізує, розбирає їх і відкриває в них часто зернини здорового сенсу, і навіть глибокі і влучні спостереження».
– Чому ти перев'язав писок хусткою? – запитали в Яся.
– Бо мене очі болять.
– Як то? Болять очі, а зав’язав писок?
– Бо якби зав’язав очі, то ніц би не видів.
Ясьо помер у 51 рік на сухоти. 21-го грудня 1903 року пополудні відбувся похорон на Янівському в присутності кількасот осіб, переважно перекупок, бо ж його мама була перекупкою, батяри теж творили похоронну процесію. Наскільки ця подія була небуденна, свідчить, що про неї 22 грудня написала «Gazeta Lwowska» .
По смерті Ясьо став легендою, тож не дивно, що часопис «Liberum Veto» (1904, №2) опублікував про нього таку придабашку:
«Відомо всім, що дурний Ясь, божище Львова, помер кілька тижнів тому на ваду серця. Не всім, однак, відомо, що сталося далі.
Ясь, позбувшись земної поволоки, рушив просто до раю. Перед входом святий Петро затраснув йому браму і сказав:
– Всі місця зайняті. Таких дурнів ми ту не потребуємо.
Ясь відповів:
– Як же то, святий Петре, та ж сказано є «благословенні убогі на духу».
– Так, – охолонув його святий, – але ти занадто пискував. Іди до дідька.
Тоді сумний Ясь подався до пекла. Але й тут зазнав невдачі. Вельзевул заволав:
– Таких дурнів ми ту не приймаємо! – і траснув дверима, аж іскри бухнули.
Ясь тоді вирішив повернутися на землю. Відтоді покутує дух його по цілій Галіції».
А отже – можливо, в когось і вселяється. Тому будьте уважні, коли спілкуєтеся зі сьвірком. Всередині нього може сидіти дурний Ясь. Хоча є в мене підозра, в кого він вселився два роки тому, але про це тссс...
21.07.2021