Кім Вільфорт: трагічний герой данської слави на Євро-92

Данія трималась. Вся сила атаки була у німців, які взяли данські ворота в облогу. Воротар Петер Шмейхель, ця незламна скеля, демонстрував епічні подвиги, щоби зберегти ворота, але, звичайно, нічия був тільки питанням часу. Дивовижно: Данія – команда, яка спочатку навіть не пройшла відбірковий турнір на Євро-92, була на грані перемоги у ньому. Ведучи з рахунком 1:0 після неймовірного бронебійного удару Йона Єнсена, данці робили все можливе, щоби втримати рахунок, – але виглядало, що могли в будь-який момент зламатися.

Йшла 78-ма хвилина, м'яч скинули атакуючому півзахисникові Кіму Вільфорту біля штрафного майданчика німців. Час зупинився. Всі погляди були прикуті до Вільфорта, коли він обробив м'яч, розвернувся й опинився віч-на-віч з Бодо Іллґнером, що стояв в німецьких воротах. Отримавши шанс зафіксувати найвище футбольне досягнення Данії, Вільфорт був приречений стати героєм чудової історії для всіх, хто бачив його гол на стадіоні Уллеві в Гетеборзі – але ця слава мала за трагічне тло його особисте життя.

В юності Вільфорт здобув популярність завдяки приголомшливому бомбардирському рекорду, коли після молодіжної команди «Сковлунд» грав у данській вищій лізі у «Фремі» – клубу з передмістя Копенгагена Вальбі, звідки був родом. Чотири сезони на початку 1980-х з «Фремом» принесли Вільфорту і визнання, і запрошення у французький Лілль улітку 1985 року.

Кар'єра у збірній, що почалася з дебюту 1983 року в олімпійському відбірковому турнірі, була для Вільфорта значно пліднішою, ніж переїзд до Франції. У збірній Данії за десять років він проведе 77 матчів, натомість його перебування у французькому клубі обмежилось одним сезоном. Вільфорт повернувся в Данію в «Брондбю» – клуб, для якого став синонімом.

Він зіграв за цей копенгагенський футбольний велет 12 сезонів, пройшовши шлях від нападника до атакуючого півзахисника, ставши справжньою легендою клубу і його найкращим бомбардиром – і відігравши значну роль у завоюванні десяти головних титулів. Вільфорт став постійним гравцем і національної збірної, зігравши кілька разів під час невдалих виступів Данії на Євро-88.

На час наступного чемпіонату Європи він став найкращим данським гравцем року в 1991-му, допомігши «Брондбю» вийти у півфінал Кубка УЄФА. В цілому з цієї успішної команди до складу збірної на Євро-92 увійшли десять гравців, утворивши злютоване ядро національної дружини.

Міжнародні турніри Євро-84 і Чемпіонату світу 1986 року, де «данський динаміт» (неофіційна тогочасна назва збірної) Зеппа Піонтека був однією з найпривабливіших і найбільш хвалених команд, показали болільникам таланти Мікаеля Лаудрупа і Пребена Елк'яера. На Євро-88 прийшло розчарування – однак все почало валитися ще раніше, коли олімпійський відбірковий турнір закінчився для Данії через участь в одному з матчів незареєстрованого гравця.

Багато гравців з цієї олімпійської команди в майбутньому увійдуть у повноцінну національну збірну. Одним із них був Вільфорт – поряд із Шмейхелем, Ларсом Ольсеном, Кентом Нільсеном та Йоном Єнсеном. З цієї олімпійської команди походить і тренер, який привів Данію на Євро1992 року, – Ріхард Меллер-Нільсен, асистент популярного й успішного Піонтека.

Нільсен програвав своєму попередникові в багатьох речах – а особливо в стилі гри, який він проповідував. Його більш прагматичний підхід став джерелом розбіжностей із братами Лаудруп, зокрема з Мікаелем. Відбірковий турнір на Євро-92 був турбулентним. Реміс в першому матчі у Північній Ірландії та програш вдома югославам спонукали Мікаеля Лаудрупа у віці 26 років піти зі збірної; пішов з команди і його брат Браян. Обидва відчували, що не можуть грати в режимі Нільсена – вони вважали його тактику безглуздою.

Однак після втрати двох найкращих гравців доля команди покращилася. Данія виграла решту п'ять матчів, у тому числі на виїзді в Югославії. І все ж цього було недостатньо. Попередні провали не дозволили данцям наздогнати югославів – і ще одне турнірне літо пролітало повз них.

Все змінилося з уведенням санкцій ООН проти Югославії, через які УЄФА не допустила цю збірну до фіналу. До початку турніру залишалося всього десять днів, коли Данію запросили зайняти місце югославів. Історія про те, що для участі данську команду довелося відкликати з пляжів, доволі апокрифічна – адже значна частина команди в той час грала у міжнародних товариських матчах і почула цю новину, готуючись до зустрічі з командою СНД. Насправді ж про заміну Югославії Данією багато говорили вже певний час.

Однак брак підготовки був, звичайно, реальністю – і для багатьох спостерігачів данці, по суті, приїхали, щоби забезпечити чисельність. Ніхто не очікував, що Данія зможе конкурувати.

Допомогло те, що ядро команди прийшло з «Брондбю», а також те, що це була дуже талановита команда. Вона лиш трохи поступилася Югославії – команді достатньо талановитій, щоби її вважали однією з кращих у Європі на той час. Данія була цілком спроможною – в іншій групі вона могла б пройти відбірковий турнір автоматично.

Браян Лаудруп повернувся у збірну – в команді не було тільки Мікаеля, який таки не приїхав на фінал 1992 року в Швецію. Можливо, того літа у Данії були не найкращі гравці, але була сильна команда з чудовим духом. І вони внаслідок запізнілого потрапляння у фінал насолоджувалися дуже невимушеною атмосферою, практично не відчуваючи психологічного тиску.

Для 29-річного Вільфорта це літо визначало його кар'єру. У той час, як його колеги могли прийняти запрошення на участь у турнірі і насолоджуватися цим, у Вільфорта руйнувалося особисте життя. Його семирічна дочка Лін в лікарні проходила курс лікування від лейкемії. Вільфорт зміг приєднатися до команди у Швеції пізніше, коли його запевнили, що дочка добре реагує на лікування.

Вільфорт приєднався до команди, яка провела свої перші групові ігри не надто вражаюче. Після нульової нічиєї з Англією пришла мінімальна поразка від Швеції. Це означало, що будь-яка надія на півфінал зводилася до необхідності обіграти команду Франції, яка була одним із фаворитів турніру. Але з французами данці мусіли грати без Вільфорта.

Зігравши у перших двох матчах, футболіст повернувся в Копенгаген до ліжка своєї дочки – її стан під час турніру погіршився. В той час він, мабуть, найменше думав про футбольну славу – стан Лін погіршився настільки, що сім'я Вільфортів почала втрачати надію.

Очікувалося, що без Вільфорта Данія програє і скоро повернеться додому, тому команда грала без нервозності, натомість французи були під пресом очікуваної від них перемоги. Але всупереч всім сподіванням, драматично пізній (на 78-й хвилині) гол Ларса Ельструпа приніс виграш з рахунком 2:1 на користь Данії – і несподівано аутсайдери потрапили у півфінал.

Для Вільфорта це могло стати дилемою. Однак він твердо вирішив не повертатися до Швеції, а залишиться з дружиною і донькою. Та все ж сім'я переконала його зіграти в півфіналі й повернутися до них через кілька днів –з перемогою або поразкою. Хоча сподівань, що Данія переможе Нідерланди – чинних чемпіонів Європи, не було. Ми можемо лише припускати, яким болісно тяжким було це рішення, але воно мало істотний вплив на турнір і долю Данії.

Враховуючи, що команда перемогла Францію без Вільфорта (його замінник, Генрік Ларсен, забив перший гол у матчі з французами), у тренера, мабуть, були сумніви, чи він узагалі повернеться в команду. Однак йшлося про основного гравця попередніх кількох років – і в результаті Нільсен обрав і Вільфорта, і Ларсена на півфінальний матч проти голландців. Це було натхненне рішення. "Одна з найкращих ігор, яку я коли-небудь грав", – так оцінив матч Вільфорт, незважаючи на психологічну травму, якої він, очевидно, зазнав.

Хоча в заголовки новин потрапив Ларсен зі своїми двома голами (5 і 33 хв.), що двічі виводили Данію вперед, внесок Вільфорта був не менш важливим. У своєму амплуа атакуючого півзахисника він – як один із небагатьох налаштованих на атаку гравців у команді – забезпечував життєво важливий вихід, коли товариші перебували під тиском; а його безмежна енергія і наполегливе дотримання тактичного плану, за умови перебування в центрі поля у меншості, вражали.

Вільфорт, Ларсен і Єнсен надійно захищали свою оборону проти Франка Райкаарда, Рууда Ґулліта і – часто в глибині поля – Денніса Берґкампа. І тільки випадковий гол за кілька хвилин до кінця дозволив голландцям перевести матч у додатковий час із рахунком 2:2.

Справа дійшла до пенальті, Данія трималася до останнього. Вільфорт впевнено реалізував четвертий пенальті (у голландців Ван Бастен не забив другого) – і команда, якої ніхто не сподівався взагалі побачити на турнірі, пройшла весь шлях до фіналу. "Ти ніколи не можеш бути певним, що заб'єш, – казав потім Вільфорт. – Але ти мусиш вірити, що зможеш, і блокувати всі інші думки, поки йдеш бити пенальті". Вільфорт мусів блокувати більше демонів, ніж інші.

Відразу після цього успіху він повернувся в Данію, знову не плануючи грати у фіналі. Саме Лін, його хвора донька, вблагала Вільфорта повернутися до Швеції і презентувати свою країну в її найважливіший момент. Він довірився надзвичайній мужності своєї дочки і приєднався до команди напередодні матчу.

Потім настав приголомшливий удар Єнсена (18 хв.) й голкіперський героїзм Шмейхеля – і Данія встояла, стримуючи хвилю, що загрожувала її ось-ось захлиснути. Залишалося 11 хвилин – і момент Вільфорта настав. Він прийняв пас головою за межами німецького штрафного майданчика, обвів захисників і вийшов на ударну позицію. Його удар лівою пролетів повз Іллґнера і, відбившись від дальньої від воротаря штанги, влетів у сітку воріт. Данія досягла, здавалося б, неможливого.

Багато гравців самі визнавали, що якби Німеччина забила, команда ніяк не змогла би перегрупуватися, щоби виграти матч. Гол Вільфорта надав сенс усій обороні і всім феноменальним сейвам. Данська казка здійснилась. У команді героїв Вільфорт височів серед інших.

Як характеризував Вільфорта його колишній тренер Мортен Олсен, у нього був "неприборканий менталітет переможця", і він"завжди вірив, що все вдасться, незалежно від того, наскільки похмуро все виглядало". Ця настанова, безумовно, ніколи не була більш очевидною, ніж у розпал його тріумфу і трагедії влітку 1992 року.

Для Вільфорта радість перемоги була недовгою. Поза полем дива, яке могло би зрівнятися з футбольним, не сталося. Всього через кілька тижнів після того, як її батько став данською легендою в матчі, в якому він зіграв для неї, Лін Вільфорт програла свою битву з лейкемією.