Чому пропагандисти силкуються копіювати художників? Як культура формує опірність пропаганді? Яке значення має мова? Тези з виступу Пітера Померанцева на публічній дискусії «Критичне мислення на захисті відкритого суспільства» під час «Книжкового арсеналу» в Києві.
Пітер Померанцев – британський журналіст, телевізійний продюсер та письменник. Спеціаліст із медій та пропаганди у сучасній Росії. Автор книжок «Нічого правдивого і все можливе», «Це не пропаганда». Син поета Ігоря Померанцева.
Світ енних маніпуляцій
На Заході у простір, у якому працює пропаганда, вилилася така величезна філософська боротьба: чи існує взагалі об’єктивне мислення? Зрозуміло, що йдеться про довготривалу течію, довготривалу боротьбу всередині філології, і філософії, і соціології довкола цього питання. І от ми бачимо, як пропагандисти – наприклад, російські, крайні праві – використовують ідеї, що немає об’єктивності, а є тільки емоції, є тільки факти, які нам подобаються.
З іншого боку, у сьогоднішньому житті важко собі уявити повернення до ідеї, що є якась об’єктивна правда, котра іде від такого богоподібного джерела інформації. Як я стараюся з цим боротися? У чому ризик? Чого ми хочемо добитися?
Я дивлюся на це так: коли ми боремося з пропагандою, то важливе не просто критичне мислення. А потрібні нам такі форми мислення і така ціль дискурсу, при яких можлива критична і об’єктивна розмова одного з іншим. Ціль пропаганди – вбити демократичну розмову, у якій грають роль аргументи, у якій грають роль докази, і просто занурити людей в світ повної суб’єктивності, де більше немає потенціалу для демократії, є лише світ енних маніпуляцій.
Я хочу взяти ці старі ідеали – просвітництво, критичне мислення, об’єктивність – і змістити їх від джерела (джерело завжди суб’єктивне, це правда) і приєднати їх до наших зусиль мати критичний дискурс один із одним.
Чим відрізняється конспірологія від скепсису? Буває, складно щось доказати. Та коли починається розмова з людиною, відразу відрізняєш: конспіролог не може вийти на критичну чи об’єктивну розмову. Він завжди вважає, що всюди брехня і всюди маніпуляція. Натомість людина скептична в стані працювати із аргументами, доказами і так далі.
Самого критичного мислення замало. Нам треба міркувати, як рухатися до розмови і суспільного дискурсу, при яких критичне мислення має значення. Це важче, ніж просто аналізувати.
Реальна боротьба – поета проти пропагандиста
Вся штука в свободі, у тому, як бути вільним у світі пропаганди.
Мета пропаганди – використовувати мову і різні ідеї, щоб зробити тебе невільним. Тобто, реально, тут питання свободи і несвободи. І в цьому сенсі це вічне питання. Чи ти живеш у концепціях, які тобі нав’язують?.. Звичайно, геніально це описав Віктор Клемперер (німецький письменник, філолог і журналіст, дослідник тоталітарного мислення і мови нацистської Німеччини, – Z) у своєму щоденнику нацистської Німеччини. Коли він дивиться, як нацистська мова нав’язує всім, навіть євреям, концепцію світу: арійці – неарійці, надлюдина – ненадлюдина. Люди починають повторювати це і живуть в цьому. Знову ж таки, необхідне вже не просто критичне мислення. Необхідний уже креативний процес – розкрити цю мову і запропонувати мову, у якій демократія стає можливою.
У цьому плані ціль є раціональною – агора, стара ідея з Афін. Організація при Університеті Джонса Гопкінса, у якій я працюю, називається «Агора». Вона займається саме тим, як треба розуміти сучасну агору.
Починається це, як мені здається, не з раціонального. Раціональне – це вже кінець, це ідеал. А починається із мистецтва. Художник, культура, хороші телепередачі, історії, книжки, музика – це те, що допомагає людині побачити себе збоку, побачити, що мова гнучка, і збагнути, що нав’язує мова і як вона ставить у позицію почати відповідати.
Через це пропагандисти і художники – це головна пара. «Художники» – мається на увазі, у загальному сенсі: усі, хто працює в культурі. Через це пропагандисти – такі, як Владислав Сурков і Йозеф Геббельс, – завжди стараються бути художниками. Вони знають, що треба спокусити художників.
Головною, найпершою боротьбою із пропагандою є культура. Культура нам дає емоційний, духовний діапазон, до якого прагнути, і щоб уявити собі агору. Реальна боротьба – це боротьба поета проти пропагандиста, і так було завжди. Пропагандисти це знають. Вони завжди намагаються підкупити, притягнути до себе художників і поетів. Там починається боротьба.
В кожному англійському слові – вся провина Британії
Я говорю з китайськими дисидентами. Навіть не з дисидентами – із людьми, які не погоджуються на тоталітарну картину, яку їм нав’язує китайська держава. Звичайно ж, Росія поводиться просто по-звірськи. Але тоталітарна пропаганда в Китаї… Реально, в Китаї працює велика машина, яка поєднує і пропаганду, і контроль, контроль комп’ютерний. Це головне і це нова епоха – аналізувати мову людей й в онлайн-режимі, ними маніпулювати і нав’язувати нову мову, мову китайського тоталітаризму.
Головна річ, яка поєднує людей, які якось борються з цією тоталітарною пропагандою, – це те, що вони в дитинстві читали багато художньої літератури. Я не кажу, що це дуже добре: поганого теж можна читати багато. Я маю на увазі те, що початок боротьби лежить саме там.
Ми всі працюємо через якісь ідентичності. Мова завжди має культурну [насиченість], якісь спогади.
Я не англієць – я тут виріс. Кожного разу, коли я відкриваю рота, то несу в собі всі драми і всю провину Британської імперії. Просто тому, що живу в цій мові. Нема моменту, коли ти можеш опинитися поза якоюсь культурною традицією.
Водночас, коли ми говоримо про ідентичність, ми говоримо про щось більш просте, щось більш пов’язане з психоаналітикою, ніж із культурою [на відміну від контексту мови]. Є закрита ідентичність, коли ти не справляєшся зі світом. Психоаналітики описують цей момент: коли ти в дитинстві розумієш, що ти помреш, що ти маленький, що твоя мама від тебе піде – ти створюєш жорстку ідентичність і викидаєш зі себе все, що вважаєш небезпечним для себе. Всіх євреїв, всіх, хто не подібний на тебе – якщо ми говоримо нацистську ідентичність, параноїдальну, агресивну, у якій діалог неможливий.
Є нормальна ідентичність, коли ти розумієш: «Так, я такий. Я чоловік, я говорю по-англійськи… Але я готовий переконувати іншу людину, не вважаючи, що інша людина – не людина, тому що вона не подібна на мене». Я розумію, що моя ідентичність рухається. Як українська ідентичність рухається за всі століття. Є речі, які залишаються, зберігаються, розкриваються, вбирають у себе нове. Це креативний процес, і це теж пов’язане з художниками.
Агресивна радянська, нацистська чи сучасна китайська пропаганди говорять, що це вузький світ, ось він такий. Все, що не в ньому, – ми завойовуємо і вбиваємо.
Підготував Володимир Семків
29.06.2021