З ЦИКЛУ ЛЬВІВ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ
Надзвичайно цікавим є питання прихильності до європейських цінностей львівських українців і загалом українців Галичини впродовж багатьох віків панування на цій землі окупаційних влад двох європейських державних потуг: Речі Посполитої і Австро-Угорської імперії. Контроверсійність цього питання полягає у тому, що сприйняття цінностей окупантів є доволі важким навіть тоді, коли ці цінності самі по собі є вкрай важливими і вартісними для будь-якої нації. І часто-густо погляди львівських українців зверталися не в бік Європи, а цілком-таки у бік протилежний, у бік Московії, тому цікаво тут буде розглянути тему львівського москвофільства, яка чомусь майже завжди в українській історії сором’язливо замовчується.
Багатьом це безумовно видасться дуже дивним, але реґіоном України, який протягом майже тисячоліття аж до початку XX століття мав особливо «ніжні» стосунки з Північною Руссю, Заліссям, Мокселем, Мордором, Московією чи Росією (називайте це, як хочете), виявилася Галичина. Об’єднувач Галицького князівства князь Володимирко (1141–1153) був тісним прибічником засновника Москви князя Юрія Долгорукого у боротьбі з київським князем Ізяславом. Союз Галичини з Москвою виявився таким ефективним, що Ізяслав мусив утікати з Києва.
Син Володимирка, славетний і могутній Ярослав Осмомисл (1153–1187) — той, який, «сидячи на золотокованім престолі, підпер своїми залізними полками Карпати і зачинив ворота Дунаю», вже був одружений із донькою Долгорукого. Надалі політичні стосунки галичан з північно-руськими землями стають такими тісними, що ці два реґіони постійно обмінюються князями. Об’єднувач Галичини і Волині князь Роман Мстиславович (1199–1205) був запрошений на князювання до Новгорода, а завдяки союзу з володимирським князем Всеволодом Велике Гніздо, поширив свій вплив на Київ, посадивши там намісником свого племінника.
Новгородський князь Мстислав Удатний був запрошений на князівство до Галичини, і правив тут майже десять років (1217–1227). Маючи великий політичний вплив, він одружив Данила Галицького зі своєю донькою Анною. Син Данила Роман княжив у Новгороді, а дружиною другого короля Галичини Юрія I була тверська княжна. Отож Галичина на той час була тісно інтеґрована в єдиний політичний і культурний простір із Північною Руссю. Михайло Грушевський навіть відзначає велику подібність галицьких церков XII–XIII століть, занадто декорованих різьбою, до церков суздальських.
Як бачимо, найтісніші стосунки Галичини були з Новгородом, і не виключено, що демократичні традиції цього єдиного у Московії вільного міста були занесені сюди, окрім відомих варягів, ще й українцями. Тут упевнено можемо говорити про зворотний потужний позитивний вплив українців на своїх північних сусідів, тобто про безсумнівну українізацію Великого Новгорода. Микола Костомаров наводить неспростовні свідчення спорідненості Великого Новгорода з Україною: «Коли вперше, — пише він, — я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському».
За спостереженнями Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX столітті вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, «коваль», «парубок», «шукать», «жона», «дівиця», «травиця», «що» замість «что» і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була «деревня», а в Новгороді основний тип цього поселення називався «селом». Жителі Новгорода ще довго виявляли свою відмінність від московців. Львівська хроніка 1437 року свідчить, що власне цього року серед чужинців, які отримали львівське громадянство, були «русини з Великого Новгорода».
З іншого боку, цікаво простежити, як проявлялися москвофільські тенденції в Галичині. Відверте москвофільство у Львові з’являється лише з другої половини XVI століття, хоча найвидатніший український галицький історик XIX століття Денис Зубрицький визнає, що «в усі часи місцевий руський народ називався російським народом». А ми всі чомусь наївно вважали, що руським. У відозві Ставропігійного братства 1600 року говориться про «нашихъ землей сихъ россійскихъ», «въ роде нашомъ россійском», маючи на увазі Львів і Галичину, а також згадується «ексаршество митрополии Киевское, Галицкое и всея Россіи», Бартоломей Зиморович у своїх «Селянках нових руських» (1663 рік) говорить про пастиря «rossyjskiej» країни, маючи на увазі звичайно ж Україну.
Та цією «Россією» тоді називали не лише Україну, зокрема й Галичину, а також вже і сучасну Росію, бо чомусь зараз модно твердити, що термін «Россия», зокрема «Российская империя», ввів цар Петро I лише 1721 року. Про протилежне свідчить напис подяки царю Федору Іоановичу (1584–1598) в бані львівської Успенської церкви: «Пресвітлий Цар і великий князь Москово Россіи бил благодател церкви», хоча не виключено, що тут українці поблажливо надають дикій Московії почесний титул «Россіи», який вона згодом собі остаточно присвоїла.
Оця «Россія» у Львові трохи шокує і збиває з пантелику, бо поважні українські історики для нас, простого люду, досі соромливо приховували, що тут, окрім Русі, була ще й «Россія». Та нам, вочевидь, не варто надто лякатися цієї «Россії», бо насправді вона — лише грецька транскрипція української назви Русь. Галицько-волинські князі від Лева Даниловича до Юрія II Болеслава Тройденовича титулуються на грецький манер «dux Russiаe», «dux totius Russiae Minoris» etc. Монети, карбовані угорським королем Людовиком для Галичини, йменувалися «moneta Russiae». Оця українська «Russiae» разом із донькою візантійського імператора Софією Палеолог прийшла до Московії 1472 року, а згодом стала новою назвою північної землі лісів і боліт. Отож, мусимо визнати найпарадоксальніший факт — що Росія в України, м’яко кажучи, «запозичила» не лише назву «Русь», а й назву «Росія».
Сучасна назва Росія — це чисто грецька назва, бо суфікс і закінчення –сія характерні для багатьох грецьких іменників: Ніко-сія, екле-сія, агре-сія, анек-сія, атарак-сія. А загалом грецька мова є сакральною для усього православного світу, зокрема вона також шанувалася й у Львові, вивчалася у Братській школі; напис грецькою про відбудову зруйнованої пожежею каплиці Трьох Святителів братчиком грецького походження Олексієм Балабаном 1671 року досі красується на її фасаді, хоча філологи запевняють, що ця грецька мова доволі недосконала й суржикувата. Далі побачимо, що найбільші москвофіли у Львові були власне греки.
Радянська вірнопідданська історія аж шаленіє від захвату, описуючи, як львівські українці до нестями любили «братню Москву», «братній російський народ» і все, з цим пов’язане. В ті часи Ярослав Ісаєвич стверджував, що «католицька церква, сіючи ненависть і презирство до "схизматиків", всіма засобами прагнула підпорядкувати собі українців і відірвати їх від братнього російського народу», ніби вони з цим народом колись були реально пов’язані. Мантра «відірвати українців від братнього російського народу» багато разів повторюється у книзі Ісаєвича про українські братства: «Українці мріяли про возз’єднання з братнім російським народом — своїм великим другом і союзником». Це явна і безцеремонна фальсифікація історії, бо як можна «відірвати» щось від чогось, що завше існувало порізно, і «возз’єднатись» із тим, що ніколи не було єдиним цілим? Історія незаперечно доводить, що «мрії про возз’єднання з братнім російським народом» для українців неодмінно закінчувалися мільйонами вбитих, закатованих і заморених голодом.
Далі у Ісаєвича ми дізнаємося, як це «братерство» з Москвою розвивалося. Ще 1625 року владика Єремія Тисаровський, що підтримував тісні взаємини з братствами, повідомляє російського царя про утиски з боку «супостатів», зокрема, що «гетьман коронний Конєцпольський зо всею силою своєю пришол под Києв козаків ізносити, чого Боже їм не допомози і не дай, Христе, царю наш». Ці слова, на думку Ісаєвича, добре передають прихильне ставлення населення України до козацтва і до російського уряду, з яким Єремія ділився тривожними звістками.
Найбільшими москвофілами й прихильниками найтіснішого союзу з Московією у Львові були греки. Один із найвпливовіших керівників львівського Ставропігійного братства другої половини XVII століття Юрій Папара так прислужився Москві, що твердив, нібито власне завдяки його особистій діяльності в укладенні Андрусівського договору 1667 року «город Киев царского величества стороне одержан и полякам не отдан. И о том де его (Папари) радении ведомо на Москве в Посольском приказе». Московський резидент Борис Михайлов у своєму звіті 1692 року констатує цей факт та інші вірнопідданські пасажі Папари, який «с великим воздыханием… целовал его царского величества руку не по одно время» і з московськими резидентами найвищого рівня великими князями і боярами «о всяких тайнах имел обсылки многие годы», тобто видавав Москві найбільші стратегічні таємниці Речі Посполитої.
Аби вислужитися якомога більше перед Московією, Папара приписує її впливові дещо перебільшені заслуги. Він розповідає Михайлову, що у Львові «в православии была спокойность великая и принуждения к унии не было и всех русских людей поляки почитали и ничем обидеть не смели, опасаясь царского величества на себя гневу», жаліється, що єпископ Шумлянський – таємний уніат, але боїться про це явно оголосити, бо «братство крепко стоит». Від імені Ставропігії Папара заявив, що братчики «никогда добровольно до унии быти не хотят» і прохав Михайлова виступити на захист братства й усього українського народу.
Насильницькі дії Йосифа Шумлянського, який хотів захопити Успенську церкву, викликали занепокоєння навіть у польського уряду, який побоювався, що Росія стане на захист братства. На вимогу російського посланника король змушений був наказати Шумлянському та коронному гетьману Яблоновському не утискати Ставропігії. Цьому сприяло те, що тоді в Росії затримали католицьких місіонерів, які хотіли їхати через Сибір до Китаю. Католицькі кола були зацікавлені у звільненні місіонерів і тому зважали на вимоги російського уряду. Як і в усі часи, тут Росія вдається до шантажу, взявши у заручники невинних людей. Ярослав Ісаєвич вважає, що «після відходу російських військ братство не мало вже сил далі опиратись і змушене було визнати унію». Та воно і після цього вносило свій вклад у розвиток зв’язків із «братньою Росією». Як «зростала й міцніла» дружба українського народу з «братнім» російським, довідаємося у наступному матеріалі.
22.06.2021