На цьому місці могла би бути рецензія чи співчутливий текст про долю бачванських русинів. Річ в тім, що недавно у нас вийшла друком книга письменника Миколи Шанти «Паннонське чудовисько». Хоч русинська є рідною мовою автора, цей твір був все ж написаний сербською (бо вищезгадані русини проживають саме на території Сербії — точніш, у Воєводині) і, відповідно, саме в перекладі з неї з’явився українською завдяки Андрієві Любці. Мені ж пощастило в цьому житті бути знайомою і з самим автором, і з іншими русинами Воєводини, і побувати там двічі, і мати вдома книги русинською, і навіть недолуго перекласти декілька текстів з цієї мови українською. З цих причин цілком виправдано — й водночас вимушено — я би мала написати щось вичерпне про цей твір чи його головну тему, але, бачу, мені так не вийде.
Оскільки цей текст публікується тут, на Збручі, не бачу потреби з просвітницькими інтонаціями писати про те, хто такі бачванські русини. Бо в нас тут років зо п’ять тому і Любка писав про них, згодом і тексти Миколи Шанти в оригіналі та в перекладі публікувались, а я з ним записувала інтерв’ю та ще два — з Юліаном Тамашем.
Отож, цей роман написаний сербською, однак рідною мовою автора є бачванско-руска бешеда (тут варто зазначити, що вона не є тою русинською, яку ви можете почути десь на Закарпатті, та існує тільки на території Воєводини). Тільки не треба думати, ніби Микола Шанта соромився своєї мови, чи що в ній йому, можливо, бракло слів і саме тому писав сербською. Ні, автор таким чином просто хотів отримати більше читачів, бо, по-перше, сербською володіє більше людей в країні його проживання, по-друге, нащо русинам, яких залишилось трохи більше 10-ти тисяч, читати знову про себе (в них просто багато літератури рідною мовою), по-третє, найголовніше, така вже доля «малих мов» — час від часу використовувати різні еквіваленти общєпанятного, щоби мати змогу розповісти власну історію, в тому числі й шляхом перекладів, які легше здійснити з «більших мов», тобто отих мов-переможців. Власне про проблему мови я й хочу далі поговорити.
Вам навряд чи доводилось коли-небудь читати книгу, перекладену з настільки особливої мови. Вам навряд чи доводилось бачити вживу примірник книги цією мовою. Вам навряд чи доводилось її чути, читати нею хоча би оповідання, говорити нею, молитись, згадувати, бачити сни та означувати світ. Цілком справедливо те ж саме можна сказати й про сотню інших мов, але я все-таки кажу — від щирого серця патетично, — що саме ця — особливіша від усіх інших, особливо для українців. З цією бачванско-рускою бешедою (русинською мовою) все постійно таємниче й разом з тим знайоме, бо вона спершу така схожа до української, в ній так вчувається галицькість, а поміж неї — польська, якась, може, словенська, угорська, сербська й тюркізми — для чутливішого слуху. Вона ніби про всіх слов’ян одразу, вона ніби ненавмисно піддається язику, прикусу й гортані вже через кілька чарок палєнки, і читати нею моментами так просто та очевидно. В ній є щось екзотичне, але таке дуже по-рідному екзотичне, як, скажімо, «Тіні забутих предків» Коцюбинського, і нею так хочеться раптом почати опікуватися, милуватися, берегти і леліяти, як молодшу сестричку, заступатись за неї та переконувати в тому, що вона найкрасивіша в світі. Однак, поза цим, вона має власне тіло, свою днк, свою структуру, характер, спосіб взаємодії з зовнішнім світом, вона є вже розвинутою особиною, вона ніяк не новонароджена дитина, що помре без материнської турботи й опіки. Вона вже давно дає собі раду сама, і те, що здається її наївністю, не можна вважати як ознаку незрілості, бо вона за 270 років, напевно, знає ціну та свідома необхідності бути саме такою, як вона є. І ось переді мною український переклад книги сербською мовою, але все одно поміж речень, ніби по-дитячому граючись, ховається саме русинська, її сліди тут чи не на кожній сторінці. І ось я не знаю, як це пояснити, мені бракне знань з філології, мене обмежує раціональне, проте, пам’ятаючи її тіло, я ніби внюхую тут його запах, ніби розгледжую притаманні веснянки, ніби інтуїтивно впізнаю втрачену частину власної мови, ніби поміж словами фантомний біль від втрачених наголосів, інтонацій, забутих слів. Це так, ніби впізнаєш свого племінника, сина давно покійного брата, який все життя провів на заробітках, і ніби нічого такого очевидного на обличчі, але все одно риси такі, ніби рідні, ніби ті самі, що споглядаєш в дзеркалі вдома кожного дня.
Ми звикли сприймати схожі на «Паннонське чудовисько» твори літератури через призму колоніалізму, пригноблення, паразитування й поразки слабких. В таких випадках нам одразу ввижається програш перед умовним «старшим братом», який врешті-решт змушує примиритись з його силою, визнати кращість його мови, її перспективність, авторитетність та статусність. Ми відчуваємо провину, жаль, співчуття й несправедливість світу, коли чуємо про те, що письменникам доводиться коритись мові свого ката, аби мати змогу достукатись до потенційних читачів, врешті-решт поступаючись вірності рідній мові, котра якраз для письменників і є необхідністю. Бо, як би нам не хотілось, але писати справді майстерно, чуттєво та милозвучно здебільшого можливо тільки, коли пишеш рідною мовою — підкорити чужі мови і стати в них успішними дотепер вдалось лише одиницям серед визнаних класиків. Тобто перехід на іншу мову — особливо коли йдеться про мову того, хто тебе неоднократно принижував і продовжує зневажати, — в творенні літератури є заздалегідь усвідомленим погодженням на зниження рангу свого таланту, зазіхання на можливість творити ідеальну форму мови. Це ніби вихід із середовища з необхідним для тебе складом повітря, прийняття того, що для читачів ти все одно будеш чужим, що тимчасово вирішив прикинутись кимось іншим і скористати перевагами чужого життя; ти станеш кимось, хто до цього був недостатньо хорошим, аби звернути на нього увагу, аби з ним рахуватися, аби приймати його як собі подібного і рівноцінного усім іншим. Тому ти не маєш розраховувати на теплі обійми, ти взагалі ні на що краще не розраховуй, твоя перевага зовсім у іншому.
Бо «Паннонське чудовисько» — це не про колоніальність, нижчість чи слабкість, це про поступ в бажанні розповісти власну історію, це про розуміння того, що сербська мова все одно не перекриє повітря, яким ти дихаєш кожного дня, не переіначить спосіб, в який думаєш, бачиш сни і пам’ятаєш своє життя. Не важливо, що вона сербська, що вона державна, що вона визначає порядок денний, закони, права і свободи підкорених нацменшин, важливо те, що написана вона все одно русинською, на власний манер, без зважання на те, яким саме є голос сербської, її артикуляції, вимовляння і добирання найвідповідніших слів. І поразки насправді зазнає саме сербська та їй подібні, бо, врешті-решт, це лише знаряддя, яке беруть в руки без ніяких сентиментів і до якого не відчувають бодай краплі любові.
Умовна «велика мова», мова-переможець, до якої мають звертатись менші в спробах розповісти свою правду, безпосередньо через такі постійні використання її власного тла для проговорювання чужого досвіду, для вираження чужого болю, для спроб привернути увагу до недомов в певний спосіб стає напрочуд розхитаною і слабкою. Її ламають і використовують відповідно до власного способу побудови й вираження думки у мовних конструкціях, з прагматичною метою, без будь-якої спроби принести щось природно з неї спливаюче, що би розвинуло її можливості. І загалом без будь-яких почуттів, без відчування потреби берегти цю мову, без відчування нутра цієї мови, без поваги, без наміру зробити її просто кращою. Літературні твори такого плану не додають величності, поваги та бажання захоплюватись, вони навпаки — часто викликають відразу, водночас призводячи до зацікавлення тими меншими мовами, які раніше були зневажені цією «великою». І нехай не обов’язково по всіх куточках світу мають відкриватись факультети вивчення цих мікромов, бо йдеться спершу про те, щоб хоча би означити своє ім’я поміж спільноти собі подібних. «Великі мови» таким шляхом замість збагачення, розвитку й розквітання, шляхом опрацювання власних ще не випробуваних і не витягнутих на поверхню потенціалів, фантазій, можливостей, сполук і спокус приростків слів, вбирають в себе щось чужорідне, поодинокі частки тієї мови, яку так відчайдушно намагалися знищити і розчинити в забутті минулого. В результаті ж ці мови-переможці живляться меншими, але таки не можуть розчепити в собі остаточно, позаяк мікромова чітко знає, що в собі має зберегти і не намагатись з’єднати з іншим, мікромова чітко знає, де ховати свою серцевину. Нею можуть говорити все менше людей, однак це не означає її вимирання, адже навіть якщо не залишиться жодного її носія, вона буде збережена в своєму первинному вигляді в давніших текстах, вона матиме чисте тіло, яке належатиме тільки їй — на відміну від «великих мов», в які заходять всі, кому не лінь, витирають об них свої ноги з рубцями від втрачених структур рідних мов, з вимовлянням шиплячих, голосних і дзвінких на власний манер, з тим акцентом, який не зможе подолати жодна «надмова» і який вона буде змушена споконвіку терпіти та миритись з його хрипінням у своїх вухах.. Позаяк мови, хоч і мають змінюватись, але не завжди ці зміни зберігають душу та основу, яка робить мову неповторною і особливою, з власною поетикою і можливістю зберігати унікальну стилістику цієї поетики.
Це так, ніби перестають вірити в Бога, продовжуючи однак вживати його ім’я, послуговуватись його наративом на власний смак і тільки за звичкою, чи щоб, скажімо, заміняти ним нецензурні слова; чи використовуючи його лише як зручний символ для жартів та сатири, внаслідок чого Його природа втрачає будь-яку святість, недоторканність, могутність, авторитетність. Бо сакрум в єстві вбиває не заборона на нього чи забуття, а перехід в стан буденного, практичного, доступного кожному, придатного для володіння всяким, без жодної необхідності відповідати хоч якимось критеріям та вимогам, аби могти користуватися ним.
І важить не те, чи серби прочитали цей роман і подискутували про нього, важливо те, що, попри всі їхні спроби жити тільки власним минулим і замиловуватись своїми закривавленими руками, поруч із ними — їхньою ж мовою, серед їхніх же співвітчизників — з’являється та існує інша правда про них. Мова обертається проти зручної правди і наративу, в мову просочується щось інше, вороже цілості сербської ідентичності, і не важливо, скільки разів вони не прочитали цей твір, бо відтепер він назавжди десь в їхній мові. Контроль над власною історією починає слабшати, слова, що дозволяють тримати облогу, раптом починають набувати нових значень, мова раптом перестає бути тільки для когось вищого, для когось
Так, може здатись, що це такий простакуватий оптимізм і наївне самогубство, бо як можна думати, ніби така дрібнота і справді може зсередини повалити такого коняку? Та ніяк, якщо тверезо мислити, зате на противагу страху і уявленню цього свого ворога як непорушного, з титанічною стійкістю, можна нарешті розгледіти, як в ньому наростають тріщини і підважити поволі його статус непереможного. Бо ворога перемагаєш не тоді, коли просто завдаєш йому сильного удару, а тоді, коли перестаєш його сприймати як однозначно сильнішого, як незворушного, як вічне зло, яке нікуди не може дітись назавше, коли побачиш, що в ньому немає нічого сакрального, надприродного, божественного.
Тому на кінець, чи варто нам боятись «великих мов», мов-переможців, цих узагальнювачів словесного життя, якщо в них щораз менше істинного, щирого, автентичного і особливого? Що є їхня душа? І чи треба їм якось заздрити, якщо справжніми в результаті залишаються саме ті, кого вважали невдахами? Звичайно, надто мрійливо й патетично говорити про якісь спіритичні надра мови, але хіба в цьому світі штучного раціоналізму не хочеться часом хоча би на трішки спокушатись на метафізичні поетизування і бачити щось варте захоплення, попри всі поразки?
18.06.2021