Нині, 23 вересня, знаний русинський письменник і постійний автор Zbručа Микола Шанта* відзначає уродини. З цієї нагоди пропонуємо ближче познайомитися з ним, з його розумінням життя, літератури та ідентичності.
— Пане Шанта, що для вас означає “бути русином”?
— Я так про це думаю: як у природі постало багато рослин, так і постало багато народів та мов. Якщо Бог хотів, щоб я був русином, то на це його воля. Я вважаю, що треба поважати Божу волю, бо моє буття є найглибшим сенсом цієї волі. Позаяк, цей сенс є завше глибшим, ніж ми собі думаємо і протягом життя я намагаюсь його відкрити та пізнати. В цім контексті, мій особистий вимір “бути русином”. Адже я не вибирав чи бути русином, чи сербом, чи угорцем. Воно так мені дано і я живу тим, що мені дано. Так само, як і не вибирав, де буду жити, тут у Сербії, чи в Україні, чи деінде.
— З Вашого есе про церкву “Росте там, де посіяно” виглядає, що приналежність до певної віри та певної церкви, є для Вас практично тим самим, що й приналежність до певного народу. Бути русином – це бути греко-католиком?
— Так, у моєму світогляді бути русином таки означає бути греко-католиком, хоча за дефініцією це не повинно бути лише так, оскільки є багато православних русинів. Я розумію греко-католицьку церкву, як ту, яка з’єдунє два світи. Як і говорив у тім есе, східне і західне, як дві легені: права і ліва. У сербських русинів історично склалось так, що декотрі прийняли православну віру і стали сербами. Певний період тут панували мадяри і тоді, декотрі з нас прийняли католицтво, стали мадярами і втратили свою ідентичність. Русинську ідентичність зберігали лиш греко-католики, без впливу держави, в котрій проживали. Якби не було греко-католицької церкви, то мабуть, і нас би зараз не було.
— Поміж русинів є багато русофілів. Маєте тому пояснення?
— Ми живемо в оточенні сербів. Наші діти навчаються за сербськими підручниками русинською. Одного разу моя донька повернулась зі школи і сказала “Тату, наша колиска у Косово”, я сказав “Ні, наша колиска у Карпатах, а Косово – це сербська колиска”.. але в підручниках історії пише так, що все почалось з Косово. Ми не маємо автентичних русинських підручників, де розказується про нашу історію. Це одвічна проблема не лише нашої нацменшини, але й хорватської, албанської і т.д. – це один сегмент. В сербській історіографії не має такого поняття як Київська Русь, але існує Київська Росія. Наші історики намагаються зараз вирішити та актуалізувати цю проблему, щоби у Сербії знали про Київську Русь. Окрім цього, серби за дефініцією проросійськи орієнтовані і живуть в оточенні російської пропаганди. Та національна свідомість, про яку ми говоримо, зберігається нашою церквою, бо наші священники та інтелектуали, зазвичай, проукраїнськи орієнтовані. Попри це є мало людей, які б хотіли пізнати справжню історію, прочитати її. Пересічні люди думають те, що чують на телебаченні.
— А чому нема підручників русинської історії, якщо є Тамаш, Рамач, Маґочі, Жирош?.. Чому ніхто з русинських інтелектуалів не напише те, що можна було б показувати дітям ще до того, як вони підуть до школи, аби вони знали правдиву історію їхнього народу?
— Спершу ми мали проблему формування нашої інтелектуальної еліти, аби ми взагалі могли функціонувати як спільнота, щоб ми мали кадри, які б могли формувати інституції. Зараз було б доцільно робити популярні підручники про це, але не знаю, чи народ тепер кладе патріотизм і національні почуття вище, ніж попередні генерації. Коли сьогодні сказати молодій особі, щоб віддала свою дитину в русинську школу, попри патріотизм, вона того не зробить.
— Чи можна вважати, що у русинів церква виконує функції держави і постає замість неї?
— Так, церква і культура слугують нам державою. Подам статистику: спільнота Врбас налічує 60 тис. людей, з яких 50 тис. – серби, які мають 4-5 письменників. На тій же території до 4 тис. русинів є 7-8 письменників. Ми маємо потребу у культурі і в церкві, бо це наші єдині інституції, через які можемо самовиразитись.
— Чи є русинська молодь зацікавленою у культурному та церковному житті? Чи не відлякує їх ця певною мірою архаїчність?
— Сьогодні, зацікавити молодь дечим, що вимагає ментальної праці, нелегко. У наших культурно-мистецьких общинах по селах, де живуть русини, молоді збираються, грають, співають, танцюють.. Тут завше знайдеться хтось, хто буде читати, писати. Маємо Національну раду, котра старається зберегти функціонування тієї системи. І це нелегка робота, бо гроші та мотивація ненадійні. Багато наших людей, як молодші так і старші, ніколи б не мали змоги поїхати закордон, якби не були членами культурних спільнот або до церковного життя. Молоді русини сьогодні мають різні варіанти, де проводити час. Вони можуть одні вихідні провести на Фестивалі традиційних танців у м. Коцур, а інші – на фестивалі Exit у м. Нові Сад. Не треба очікувати від наших фестивалів, аби були схожими на Exit. Індивід не повинен жити лиш у так званому сучасному світі, так само як тільки у архаїчному.
— Як так сталось, що у Сербії, яка мала таких правителів як Броз Тіто, Слободана Мілошевича, котрі не надто люб’язно ставились до наявних в країні нацменшин, руснаки змогли вижити, не піддатись репресіям, винищенню і сербізації та зберегти свою ідентичність?
— Це тема, яку я висвітлив у своєму романі сербською мовою Панонска неман (Панонська потвора), де описується становище русинів в останній війні, бо вони були і на хорватській, і на сербській стороні.
То страшне, до чого нас довели воюючі народи.
З самого початку сербська політика, попри свою репутацію у світі, була високо коректною до русинів, в порівнянні з угорцями, котрі за 2-3 ґенерації асимілювали 300 тисяч русинів, . За правління сербів нам був наданий життєвий простір. Цьому ймовірно й допомогло те, що ми є греко-католиками і наш обряд має риси східного, як і у сербів.
Також в цьому церковному сенсі вони нас толерували через те, що маємо один календар. І вони нас сприймали як дещо напівбратське. З огляду на етнонім русин вони нас сприймають як малоросів... на жаль...
Серби відріклись від великої кількості людей мусульманської віри, навіть попри те, що вони були приналежними до того самого народу. Це історичний промах. замість мільйонів сербів, могло би бути на мільйон більше, проте іншої віри. Але не було історичної мудрості, котру мали мадяри і словаки, у чиїх націй вирує різноманіття конфесій. Думаю, що у цьому і є промах православної церкви, що не толерантна до інших вір.
Ми, русини Сербії маємо апатридну національну свідомість. Не до кінця знаємо хто ми. Ми не є до кінця українцями, бо у нас відсутня до кінця українська свідомість. Я вважаю, що ми є частиною українського народу, найстарішою українською діаспорою (з 1745р.), але до підписання договору між Україною та Сербією для врегульовання питання про Україну як нашу Батьківщину, ніяк не доходить через низку причин.
— В одному з есеїв іронічно кажете про писання сербською. А чи не бачите писання сербською як можливість представлення русинами себе для світу? Чому русинська література виражається здебільшого лиш русинською мовою?
— Правда, я теж так думаю про це питання. Тому й написав новий роман сербською мовою, щоби відкрити нашу літературу. Академік Юліан Тамаш і письменник Володимир Кирда також, і ми пробуємо себе представити у сербському контексті. Але це дуже важко відбувається, не через те, що романи недоцільні для сербської літератури, позаяк ми й самі читаємо їхню літературу і контактуємо з ними, але через те, що сербська культурна політика більше приділяє уваги своєму, національному корпусу. Дуже тяжко забезпечити державні квоти, переклади на інші мови нашого автора. Але ми працювали над цим, і були в міністерстві стосовно цього питання. Думаю, що ми зробимо це можливим, що будемо з часом мати такий же статус, як і сербські письменники. У часописах нас публікують, не можу пожалітись. Але мене ніколи не будуть підтримувати і просувати, бо я не є сербом.
— Скажіть, писання русинською мовою, аби вийшло щось вартісне потребує більшої майстерності? Вибір слів не є аж таким великим…
— Стосовно поезії, то потрібно мати первинне відчуття з природньою мовою. Коли поглянемо, наприклад, китайська поезія проста, одностайна у вираженні, але велика у своїх висловах. Таку поезію можна писати і русинською мовою. Природньою мовою, такою, як спілкуємось. Коли говоримо про філософську літературу, есеїстику, то маємо проблему, бо не маємо достатньо понять. У нас відсутні філософські терміни. Так само і при написанні дискурсивних текстів.
— Яка порівняно з сербською і українською буде русинська література? По професіоналізму, як ви можете їх співставити? Чи це один рівень, чи ще ні?
— Думаю, що 3-4 русинські письменники дійшли до того рівня, коли можуть конкурувати з найкращими сербськими і українськими. І коли читаю інших авторів, помічаю, де ми слабші і чого не знаємо. Але й помічаю те, які відчуття я маю, але сербський письменник не має, наприклад, феномен зникнення. Мій народ зникає. За 2-3 генерації його не стане. І я це знаю. Проте серби про це не думають. І великі народи про таке взагалі не розмірковують. Бо коли ти знаєш, що скоро не залишиться твого сліду в цьому світі, тоді маєш глибоку тему для висвітлення у літературі. Однак необхідно ще й вміти це добре описати.
Стосовно українців, мене приємно дивує і надихає те, що у вас індивід може жити, як письменник. Що постала така система, коли держава створює фундації, стипендії, гонорари. Що індивід може жити, як митець. Мандрувати, писати і бути присвяченій лише цій роботі. У нас таке неможливо, особливо серед русинів. Мусимо ще чимось займатись, але не маємо цього необхідного часу для писання.
— У Воєводину з України приїжджало багато наших інтелектуалів. Могли б їх охарактеризувати? Є різниця між ґенераціями ?
— Раніше, 20 років назад, коли обговорювали хто що читає, помічав, що був більш інформований, бо серби перекладали багато світової літератури. Сьогодні, після Незалежності, у вас постав новий рух, з швидкими трансформаціями, генерації молодих письменників постають як світові письменники. Вони є присутніми у Європі. Плюс у тому, що Польща тут також відіграла важливу роль, бо після вступу в ЄС, багато професорів, дослідників, письменників, отримали змогу їздити туди викладати, перекладати, мають багато контактів.
Ви пішли вперед, а ми залишились на місці. 20 років назад ми мали дещо кращі умови для інтелектуалів, ніж українці в Радянському Союзі. Зараз це абсолютна протилежність. Я дивлюсь на Львів з певною ностальгією, бо це світ в якому я б хотів інтелектуально розвиватись. Велика трансформація соціуму відбулась в Україні. Бо наприклад, ти приїхала сюди як молода інтелектуалка досліджувати щось нове. В тебе великі можливості, яких у мене не було в твоєму віці. І я бачу як ти тут спілкуєшся з своїми друзями по всьому світі, помічаю яка в вас потужна культура “подорожей”, бажання побачити світ і відкрити себе для світу. У нас такого нема. Ми притиснуті проблемами, маємо післявоєнний синдром. Ви маєте воєнний синдром. Він реанімує людину, післявоєнний його умертвляє.
— Продовжуючи тему писання, ви часто називаєте себе “письменником без читача” чи не бувало у вас такого бажання, думки, екзистенційної кризи, коли вам хотілось перестати писати?
— Це первинне питання кожного письменника. Сьогодні прочитав в одного сербського письменника, що боротись потрібно навіть за одного читача. А цього одного читача я завжди маю у вигляді свої доньки, чи сина, чи друга. І точно знаю, що мій роман прочитало принаймні 100-200 людей, за популяції 14 тис. людей цього цілком достатньо. З своїми деякими своїми читачами я розмовляв і для них це щось означало. Але у мене є потреба мати постійну комунікацію з читачами і про це говорив й написав в останньому романі сербською. Маю велике бажання функціонувати бодай у якийсь спосіб в українській літературі.
Я пишу й задля себе, не тільки для читача. Для мене література слугує дверима, через які виходжу з рабства. Багато хто не здатен пройти крізь ті двері, позаяк для цього потрібна інтелектуальна праця і не кожен до цього готовий. У нашому випадку, рабство – це боротьба за нагу екзистенцію, переслідування матеріальних благ, а також ідеологічне рабство, рабство свого самолюбства, і найтяжче рабство –беззмістовності. Література відкриває ці рабства, називає їх своїми іменами, і звільняє нас від них.
— Що читання для вас означає як для письменника?
- Головна робота письменника не писати, а читати. Бо тоді, коли читає, він знає, що вже було написано і не мусить писати про те, що інші вже писали. Також, коли читає, відкриває внутрішню енергію тих текстів, вона впливає на нього і відкриває його власну енергію. Створюється певна синергія і певний творчий імпульс... Читання є окремою культурою, яку не маємо права втратити.
— Також у Вас є порівняння про те, що література і особистість переплітаються, як коса, чи можна у цю косу особистості вплести інше мистецтво?
- Абсолютно, коли я говорю про літературу, то маю на увазі мистецтво як таке. Бо література – це і є мистецтво, через яке себе виражаю. Але абсолютно розумію художників, які себе виражають через пензлик і фарбу, також композиторів, що самовиражаються через універсальну мову музики. І я б хотів, щоб через літературу можна було так універсально виражатись, як через музику. Мова має свої обмеження, через це й з’явилось перекладацтво, як нове мистецтво.
Людина відрізняється від іншої через те, що має свою мову і може обмірковувати світ. Тому незмінно переплітається мова і внутрішнє єство індивіда, взаємо накладаються та наповнюють одне одного.
— Яким Ви бачите майбутнє русинів та русинської літератури та свідомості?
— Уся ця русинська авантюра почалась 270 років назад, і книжкою вона й закінчиться. Ми почали бути свідомими і вираженими з першої праці Г. Костельника, 1904 року, так само і закінчиться усе однією або декількома книжками, де буде описано виникнення одного народу, як гілки іншого, як жилки русинів від українців, що жила і живе тут.
Щоправда, процеси асиміляції роблять своє. Наприклад, у Сримській Митровіці бачимо, що люди забули свою мову, проте все ще пам’ятають своє походження і тримаються свого русинства. Бо річ не у тім, що ти здасишся і станеш сербом, питання у тому, чи серби тебе приймуть. А вони добре себе знають, і знають, що ти точно не їхній. А ті, що вже асимілювались та денаціоналізувались мають тенденцію тягти за собою й інших. Це як з гріхом – грішна людина вважає себе не такою гріховною, коли на гріх наштовхне й інших. Знову повертаємось до того місця, з якого почали... на Божу волю.. якщо Бог захоче, щоб щось існувало, то так воно й буде.
Розмовляла Юстина ДОБУШ
* Микола ШАНТА народився 23 вересня 1959 року в Дюрдьові. Поет, прозаїк, есеїст.
Живе у Комурі, працює у м. Новий Сад (Сербія), в НВУ "Руске слово" відповідальним редактором русинських книжок.
У період з 2000 по 2005 працював на посаді директора НВУ "Руске слово".
Опублікував книги: "Водена игла" (сербською), 1985; "Заяци", 1985; "Ослухованя/Ослушкивања" (русинською/сербською); 1989; Варґоч, 2004; "Oткривaње светa" (переклад на сербську Даница Вуйков), "Вселенска черкотка"; 2015. Драми: "Фонтана", 2007; "Сон о Львове", 2008. Роман: "Папуча страцена у Львове", 2011.
Цього року виходить друга книжка есеїв Шантовки і роман сербською "Панонска потвора".
23.09.2016