Існують сфери життя, до яких ми не здатні потрапити через парадний вхід. При контакті з ними весь наш предметно-практичний і раціоналістський апломб розбивається об густий туман невизначености та неокреслености. Розбивається так, як щось ефемерне може розбитися об щось не менш (якщо не більш) неосяжне й не до кінця уречевлене. А річ у тім, що поруч із нашим життям, буквально за його рогом, можуть панувати інші закони й інша логіка. Її неможливо схопити, її важко описати – її можна лише вигадати.
Так, одного разу, нецілих два роки тому, я написав для "Збруча" текст "La grande Bellezza", де довигадав історію про такого собі анонімного іспанця, який невідомо звідки взявся разом зі своїм пристаркуватим "опелем" на іспанських номерах на вулиці Ярославській, неподалік від перехрестя з вулицею Костянтинівською. У тексті було два плани: реальний і вигаданий. У реальному плані була нещаслива (чи, може, просто невдала) любовна історія дивного іспанського пана, якому начебто певна українська жінка розбила серце. У плані ж вигадки, як це часто буває, я видав бажане за дійсне, максимально романтизувавши його історію. Мовляв, ось вам романтичний герой-безхатько, який не просто силою обставин опинився у скруті та злиднях посеред української столиці, а полюбив свою нову країну, ту саму країну, з якої значна частина наших людей мріяла б накивати п'ятами в західному напрямку. Це була суміш прекраснодушности з україноцентричністю, в якій безіменному іспанцеві були домальовані риси, властивості та почуття, яких він не мав і, вочевидь, мати не міг.
Відколи я написав той есей, минуло дві зими. Їх він пережив у своєму сірому "опелі", що перетворився на справжню фортецю з заклеєними картоном шибками, за якими не вгадувалося нічого, крім поважної психічної хвороби. Дві останні зими були по-особливому теплими. Ми з другом жартували між собою, що іспанець – наш талісман, що саме заради нього Господь дарує нам теплі зими, піклуючись про нього, як ніжний батько, що вкриває вночі своїх бідових дітей теплою ковдрою. Іспанця ніколи неможливо було знайти, але він завжди з'являвся там, де його ніхто не чекає. Достоту блудний дух, непрошений "геній місця", кепський жарт долі, з якого нікому не смішно.
І всі нецілі два роки чутки по крапельці доносили факти його реальної історії, що їх – хоч вони і зруйнували вщент мою авторську прекраснодушність вкупі з україноцентричністю – також не випадає кваліфікувати як достовірні.
Отже, він і далі жив без жодного знання всіх мов, окрім іспанської. Раз по раз долинали вісті про те, як подільські безхатьки побили й пограбували його біля Флорівського монастиря і як консьєржки регулярно відгонили його від смітників, з яких він о п'ятій ранку, за допомогою своєї чорної патериці, з неймовірним шумом і в супроводі недоладного бурмотіння, вишукував їстівні продукти людської життєдіяльности. Хтось розповів, що іспанцем опікується якась жаліслива співробітниця іспанської амбасади, яка підгодовує його і вряди-годи пускає до себе помитися. А ще серед усіх, хто міг його зрозуміти, він поширював факт, нібито він, як і його "опель" на іспанських номерах, – "іномарка". "Іномарка" була одним із небагатьох слів, які він зумів засвоїти з нашого двомовного потоку. А ще він розповідав, що сусідній з його автомобілем триповерховий будинок насправді перебуває в його власності. І, мовляв, невдовзі настануть щасливі часи, коли цю спадщину йому обов'язково повернуть – і отоді він нарешті й заживе.
Однак звідкись теж узялася історія нібито його реальної появи в Києві буремного 2013 року.
Що би там не трапилося з коханням, стосунками й матримоніальним статусом нашого героя, він насправді з'явився в Україні 2013 року і, відповідно, мав дозвіл на перебування тут до 2023 року. Нібито це був південноукраїнський Херсон, куди він спершу заїхав для облаштування свого особистого життя. А потім вибухнула наша Революція. Не знаю, що спонукало іспанця приїхати на Майдан. Кажуть, нібито на батьківщині він був журналістом, тому не стримався й вирішив побачити все на власні очі. Що він робив на Майдані і скільки там пробув до фатального моменту, не знає ніхто. Але – теж нібито! – ще в перших числах грудня 2013 року, під час перших сутичок протестувальників із силовиками, чи то "Беркут", чи то нацгвардійці проломили йому голову.
Я не зумів знайти жодного підтвердження в інтернеті про "поранення іспанського громадянина" або "побиття іспанського журналіста". Били тоді не по паспорту, журналістом "при виконанні" він не був, тож до офіційних реляцій міг не потрапити. Реконструювати його поневіряння між кінцем 2013 і 2017 роками – ударом по голові та появою на вулиці Ярославській – теж неможливо. Припускаю, іспанця десь хтось лікував. Також можна домислити, що іспанське посольство шукало його родичів в Іспанії і намагалося якось відіслати його на батьківщину. Але очевидним є факт його занурення у хворобливу ексцентричність, а відтак і повне божевілля. Певний час він ходив у чорному капелюсі, нагадуючи Дон Кіхота з утраченим розумом, зрадливою Дульсинеєю та загубленою вітчизною. Проте разом із розумом він чомусь не втратив стилю. Мабуть, стиль – останнє, що втрачає в цьому житті людина.
Життя леґендарного іспанця обірвалося кілька тижнів тому. Це теж "нібито", бо мертвим його ніхто з нас, його свідків, не бачив. Начебто його знайшли неживим на одній із подільських заправок. Де й хто його поховав і кому повідомили в Іспанії про його смерть, теж невідомо. На розі Ярославської та Костянтинівської, саме біля триповерхівки, яку йому мали повернути у власність в одному з вимірів життя, досі стоїть сірий "опель" іспанця. А кілька днів тому хтось вибив йому одну з бокових шибок. Не знаю, для чого: може, там хотіли знайти якусь щемку таємницю його життя, а може – просто відпустити нарешті його нещасну душу до Бога.
14.06.2021