Чого ми навчилися під час епідемії і від чого відвикнули? Як травми вплинули на здатність українців вижити? Як не пропасти в майбутньому?
Тези з лекції кандидатки філологічних наук, літературознавиці, поетки, перекладачки Ірини Старовойт «Новини з майбутнього: як жити і вижити в суспільства ризику та інновацій», прочитаній у Центрі Шептицького при Українському католицькому університеті
На кінчиках пальців
Якщо вас зацікавила оголошена тема, то ви прийшли через те, що, напевно, хочете почути новини з майбутнього. Але якого майбутнього? Ймовірного? Бажаного? Чи можливого?
Якщо ми працюємо з ідеєю майбутнього, нам здається, що воно далеке. Майбутнє – це щось, що до нас приходить, що настає. Для мене 2021 рік колись був далеким майбутнім. Я можу вважати себе людиною з минулого, яка говорить про майбутнє. Коли знайомлюся зі своїми студентами, то часто й кажу, що я – людина з минулого століття, а навіть тисячоліття.
Я людина, яка пережила державу, в якій народилася. На моїх очах Радянський союз розпався. Я не брала у цьому надто активної участі. Але сам факт, що я отримувала паспорт у незалежній Україні, був чимось неочікуваним, якоюсь мірою казковим для мого дідуся, для моїх батьків.
Концепт майбутнього – це щось, що є на кінчиках наших пальців.
Майбутнє якимось чином захиталося
Ми як суспільство і як держава перебуваємо в епіцентрі геополітичної непередбачуваності. Євромайдан був першою піковою ситуацією на пам’яті сучасного молодого покоління – тих, кому у 2013-му було по 15–16 років. Ми пов’язуємо ці кілька місяців із величезною трансформацією українського суспільства. Ми називаємо цю трансформацію Революцією гідності.
Як ми добре знаємо, цей прорив уперед, цей майже квантовий стрибок дуже швидко наштовхнувся на величезний спротив як всередині суспільства, так і ззовні. Ми пережили анексію українських територій, ми пережили початок абсолютно неймовірної для Європи XXI століття танкової, артилерійської війни. Ми побачили поглиблення авторитаризму на периметрі України і цензури, репресій. У державах, з якими межує країна, ми побачили революційні рухи, політичні кризи та соціальні протести. Ми спостерігаємо наступ авторитаризму, нову жорстокість та інфляцію демократичних цінностей у пропорціях цілого світу.
Майбутнє якимось чином захиталося. Захиталося не лише через пандемію.
Взаємопов’язаність і взаємозалежність світу досягає на наших очах нового піку. Люди XXI століття через смартфон та інтернет щораз більше стають свідками поганих новин і намацують нескінченність на дотик. Об’єми візуальної та слухової інформації перетворюються на шум, бо перевершують нашу людську здатність освоїти їх, здатність уявляти нове і небувале, і можуть паралізувати нашу допитливість.
Пам’ятаю той час – я ще вчилася в університеті – коли викладачі для нас були носіями, резервуарами, хранителями велетенського знання. Вони мали доступ до найкращих бібліотек і архівів, чого не мали ми, студенти. Тепер це вже не так. Тепер кожен із нас має доступ до величезного резервуару знань всіх часів і народів. Все, що коли-небудь було заладоване в інтернет, будь-хто може знайти, будь-хто може прочитати і будь-хто може осмислити. Але водночас цей надлишок стає проблемою. Сформувалося відчуття того, що знання завжди там є, що його не треба запам’ятовувати й опрацьовувати зараз. Наш колективний розум і наша колективна допитливість наче впадають у сплячку.
Із цими своїми велетенськими можливостями люди часто замикаються у власній бульбашці видимого комфорту. Вони користуються тією інформацією, яка підтверджує їхню картину світу, а не якимось чином спростовує її чи ставить під сумнів.
Неприпустимий нарцисизм
Ми переживаємо «два в одному» – і цифровий ренесанс, і цифрову деградацію. Культура на наших очах перетворюється на електронний файл. Світ довкола спрощується – до карт, схем, пікселів і графічних ліній.
Незважаючи на це, ми не можемо сказати, що така складна річ, як людське суспільство чи людська цивілізація, можуть бути аж настільки спрощеними. Отже насправді маємо діло з ілюзією, що все відбувається так, як воно нам здається.
Говоріння до екрану виробило неприпустимий нарцисизм у нашій культурі, коли більшість людей, говорячи до іншого, бачить себе. Ми постійно ніби перед дзеркалом. Але це дзеркало показує нам надзвичайно обмежену частину реальності.
Пласкі піксельовані обличчя в комунікаціях через екран – це не спілкування, це не співприсутність, це не відгук. А тим більше, не допомога.
Люди налякані не свободою, а ризиком
У людській цивілізації є така важлива річ – уникання ризику та хибна опіка. Поняттям толерантності до ризику міряють не лише цінності, а й потенціал певного суспільства.
У цьому відношенні «доброю новиною» для українців є те, що ми маємо суспільство, яке стикається із дуже серйозними, навіть екзистенційними ризиками майже в кожному поколінні. «Погана новина» – ми як суспільство робимо трохи хибні висновки із цього досвіду. І найчастіше поведінка наступного покоління – це уникання ризику.
Чому так? Тому що батьки намагаються запобігти. Батьки, які страждали самі, не хочуть передавати страждання далі. Хочуть розірвати цей ланцюжок. Або ж батьки думають над тим, що мусять принаймні доростити дітей до того часу, коли ті стануть дорослими, а вже тоді нехай приймають на себе всі ризики цього складного, і страшного, і загрозливого світу. Однак взаємодія з ризиком починається в дитинстві, і це вкрай важливо. Даючи раду ризикам, ми набуваємо життєстійкості і створюємо простір для прийняття самостійних рішень. Ризик є складовою свободи. А свобода є складовою демократії.
Можливо, є певний зв'язок – його ще варто дослідити – із відкочуванням в авторитаризм: чи не є так, що люди, налякані свободою, насправді налякані ризиком? І безконечним зусиллям, яке треба робити, щоби безконечно брати відповідальність, і вибирати або з одного, або з іншого, або намагатися зрозуміти різницю між одним і іншим, або намагатися помаркувати одне як добре, а інше – як погане.
Ризикувати треба вчитися. Контакт із ризиком у живій природі робить дітей не тільки сміливішими, емоційно стійкішими та відповідальнішими, а й щасливішими. Про це написала цілу книгу Джей Гріффітс. Її книга називається «Країна, що зветься дитинство».
Гріффітс як еколог і біолог займалася дослідженням людини з природою. Вона проводила досить багато часу у державах, які ми називаємо «країнами третього світу». Побічним ефектом її поїздок було спостереження – вона побачила, що діти у неблагополучних країнах набагато щасливіші, ніж діти у благополучних. Вона почала роздумувати над цим дуже ґрунтовно. Побачила кілька дуже важливих маркерів. По-перше, каже, у західному світі підросло вже два покоління дітей, яких до 12 років не відпускали самих далі ніж на сто метрів. Тому що у багатьох європейських і північноамериканських законодавствах є вимога – батьки мусять мати дитину в полі зору. До чого це призводить? Якщо раніше, ще в 1950-х роках, пересічна дитина в Європі у віці 10–12 років на канікулах самостійно могла віддалятися від дому на 7–10 кілометрів, то зараз більшість дітей не знає, що є за межами їхнього кварталу, або на сусідній вулиці, або за загорожею. Гріффіт вважає, що це дуже погано.
Подумаймо про це як про форму м’якого поневолення. Останній рік благополучні діти прожили як глибокі пенсіонери, з мінімальною активністю і мінімальним контактом із зовнішнім світом. Їхній простір свободи збігся до простору дитячої кімнати чи, можливо, дитячої площадки. Все це матиме вплив на їхню особистість і соціокультурну структуру, частиною якої вони стануть.
Вибирати ризик
Контакт із ризиком потрібен і дітям, і дорослим.
Є ризик, під який нас можуть підставляти навмисне. Якщо людині доводиться весь час взаємодіяти із ризиком, який вона не обирала – наприклад, у тоталітарному суспільстві, – то тоді, звичайно, це ні до чого доброго не призводить. А обраний ризик – це ризик, на який ти сам пішов, сам зважився. Обраний ризик – завжди драматичний, він вимагає раптового переходу із того, що є, у те, що тільки може бути.
Коли Роман Протасевич створював свій telegram-канал, він розумів, що це ризик. У найдальшому підсумку він, мабуть, був готовий, що режим Лукашенка намагатиметься його заарештувати.
У традиційних суспільствах люди часто проживали життя наперед визначене. Син пекаря ставав найчастіше пекарем. Внук ювеліра перебирав ювелірну майстерню. Сусіди краще знали твою родину, ніж ти сам. Натомість у модерних суспільствах доводиться актуалізувати, пояснювати і винаходити свою ідентичність, свій родовід і навіть свою традицію.
Саме контакт із ризиком дав можливість людям виховати в собі, крім гідності, ще й чесноти, які цю гідність можуть підкріпити. Тому що гідність важко плекати і захищати без чеснот. Для цього потрібні розсудливість, сміливість, витримка і прагнення справедливості.
Віддати свободу
Виникає два питання. Питання перше: скільки свободи ви готові віддати за власну безпеку? Це питання суто егоїстичне, і воно стосується виживання. Його треба вирішити спочатку на індивідуальному, а потім на колективному рівні. Якщо ви на індивідуальному не були готові до тривалого карантину, то жодна держава на колективні рівні вас не втримала б. У принципі, на карантині держава нас дуже довго і не втримала…
Друге питання: скільки свободи ви готові віддати, щоби не бути загрозою і ризиком для інших? Тут це питання повертається зовсім іншим боком, бо стає альтруїстичним і стосується більше культури ризику, а не самого, скажімо, економічного чи екзистенційного ризику.
Невидимі ризики
Ризик завжди був притаманний людській історії. Втім, природа і якість ризику тепер стали іншими. Більшість сучасних ризиків – невидимі. Бо такі речі, як глобальне потепління чи викиди в атмосферу, – невидимі.
Ризики виникають частіше не від нестачі чогось, а від надлишку чи перевиробітку. Якщо раніше був вищим ризик, що люди помруть від голоду, то зараз більший ризик, що помруть від діабету другого типу чи переїдання.
Нові ризики – викиди в атмосферу чи пандемія – по суті своїй є «демократичними» і можуть стати великим негативним вирівнювачем. Якщо війна всіх збіднює, то так само всіх збіднює і пандемія.
А що, коли ризики, які йдуть від людини, стають ризиками для самої людини? Для людства? І навіть для життя на землі?
1986 року вийшла книга Ульріха Бека Risk Society («Суспільство ризику»). Для українців цей рік позначений темною точкою – це рік вибуху Чорнобиля. Для Ульріха Бека вибух на ЧАЕС теж був важливою точкою відліку і точкою осмислення.
Що він говорить? Він каже – є наша спільна причетність. Ця причетність прямо пропорційна до загальної безвідповідальності. Що більше відповідальні – то більша непричетність. Що більша безвідповідальність – то більша причетність. Дорослим людям слід навчитися розрізняти вину і відповідальність. Ти можеш бути невинним, та все-таки бути причетним до певного лиха, бути частиною його причин та наслідків.
Якщо перекладати мову Бека на мову повсякдення, на мову наших вчинків і щоденних ритуалів, тоді бути відповідальним можна через поставу тихого активізму. Ідея тихого активізму походить із концепції тихої революції, революції, котру відслідкував і проголосив Рональд Інґлегарт в кінці 60-х – на початку 70-х років – революції цінностей.
У класових суспільствах буття могло визначати свідомість. У суспільствах ризику навпаки – свідомість визначає буття.
Бек каже: у суспільствах ризику минуле втрачає свою здатність визначити теперішнє. На його місце заступає майбутнє як конструкт уяви і причина сучасної напруги та протиріч.
Наприклад, Росія в її сучасній ідеології є надзвичайно несучасна. Бо вона бореться за контроль над минулим у той час, як сучасні країни найбільше мали би старатися, щоб боротися за контроль над майбутнім.
Вуаль незнання
Є такий важливий концепт – вуаль незнання або вуаль невідомості, the veil of ignorance. Його автором є Джон Роулз.
Роулз говорив, що для того, аби досягнути нової форми суспільного договору, люди, які вірять у справедливість – які взагалі допускають, що цієї справедливості певним чином можна досягнути, мають делегувати прийняття рішень людям із вуаллю незнання. Приймаючи рішення, наші делегати – наші депутати, наші міські голови і так далі – мають виходити із позиції: я не знаю, чи після прийняття рішення буду бідним чи багатим, здоровим чи хворим, чи буду мешкати в тому або іншому суспільстві – але щоб рішення, яке я прийму, служило й іншим, і мені незалежно, де опинюся. Щоби інтереси різних груп населення, різних вікових категорій, соціальних категорій, професійних груп це могло задовольнити.
Нам потрібна рамка солідарності для прийняття рішень. Ця рамка солідарності в Україні ще дуже слабенька. Але я хочу покликатися на наші екстраординарні події – такі, як революції. Тому що на Майдані рамка прийняття рішень у солідарності не викликала сумніву. І те, що ми можемо приймати рішення, корисні для всіх, не викликало сумніву. Люди шукали тих рішень, створювали якісь інститути, щоб управляти чимось, що є спільним.
Травми
Ми живемо у посттравматичному суспільстві. Можемо відкликатися хоча б до двох світових воєн і Голодомору.
Травма створюється осмисленням. Якщо щось було дуже травматичним, страшним, загрозливим, було екзистенційним ризиком, але не осмисленим, то воно потім не сприймається як травма.
Чи є українське суспільство постколоніальним? Можемо багато сперечатися, чи є пострадянське постколоніальним – якщо, наприклад Українська Соціалістична Радянська Республіка була однієї зі співзасновниць СРСР і якщо українська комуністична партія була однією з найважливіших і найчисленніших складових у комуністичній партії Союзу – і чи це був колоніалізм? Одначе якщо подумаємо про форму урядування, поводження з кризами і постійним трактуванням людей як біоматеріалу, то побачимо, що радянська піраміда влади була внутрішньоколоніальною. Людям, які жили і вижили в тих умовах, треба розуміти, що їм ще треба деколонізуватися. Деколонізація – це вже не доля, а зусилля, яке треба зробити.
Робочим класом стануть роботи
Дарен Аджемоглу, якого багато хто з вас шанує за книгу «Чому нації занепадають?», на запит свого друга сформулював кілька передбачень на сто років уперед для проєкту «Економісти виглядають у майбутнє». Він сказав, що революція прав і свободи у світі, скоріш за все, продовжиться. Навіть якщо ми матимемо певний відкат у авторитаризм – своєрідне танго: два кроки вперед, один крок назад – але загалом людство демократизується в тому сенсі, що більше людей дістають більше прав і свобод. І що один голос належить одній людині. І ні Білл Гейтс, ні президент будь-якої країни не мають у своїй руці ні два голоси, ні три голоси, ні сто голосів. Кожен має тільки один.
Технології розвиватимуться у бік інклюзивності. Тобто вони будуть підтримувати і допомагати революції прав і свобод. Хоча це не значить, що немає загроз, що немає цифрового стеження, що немає клопотів, пов’язаних із нашим цифровим слідом у мережі. Попри все, ми як людство можемо взяти це під контроль.
Валові показники розвитку уповільняться. Можливо, ми не будемо міряти розвиток суспільств ВВП. Зате розрив у стандартах якості життя, тривалості життя, доступі до технологій (у тому числі медичних технологій) буде зменшуватися. Ці стандарти між світами і континентами будуть потрохи вирівнюватися.
Наступне століття буде століттям перевинайдення Африки. Це був найбільш забутий континент. Хоча цікаво, що Китай про нього не забув – останні 30 років Китай потужно інвестував як у культурно-цивілізаційні, так і в економічні зв’язки з Африкою. Це треба брати до уваги. Якщо велика частина світу зараз переживає демографічну кризу, то саме Африка й Індія переживають демографічний бум.
Оскільки робочим класом стають роботи, в освіті основна увага припаде на плекання середнього класу. А для цього має статися докорінна трансформація освіти в дитсадках і середній школі. Є така формула: «Всього, що я мав навчитися, я навчився в дитячому садку». Як жити з іншими, як розв’язувати конфлікти і навіть як ризикувати – ми дійсно вчимося від трьох до шести.
Декілька дивних думок про майбутнє
Прийдешнє – це не те, що саме прийде чи настане. Прийдешнє – це час зв’язки, зчеплення бажаного і дійсного, найбільш конкретний час, у якому ми можемо діяти. Теперішнє майже завжди невловиме, воно вислизає і проминає. Минуле – майже завжди застаріле, завершене або забуте. Тому ми, люди, фактично весь час подумки живемо в майбутньому, навіть не помічаючи того.
Перефразовуючи Пітера Друкера, хочу сказати – мета наших зусиль, спрямованих у майбутнє, полягає зовсім не в тому, щоб зрозуміти сьогодні, що треба робити завтра. Справжня мета – що треба робити сьогодні, аби мати завтра. Оскільки ми, люди, самі загрозливі для себе.
Ризики того, що ми як людство не доживемо до наступного століття, накопичуються. Футуристи кажуть, що шанси – 1 до 6. Роль природніх загроз тут мала. Ми не боїмося вулкана чи падіння астероїда. Роль ядерних чи кліматичних загроз – середній рівень. Роль біологічної зброї – найвища.
Ми володіємо руйнівними для світу технологіями. Але не володіємо запобіжним запасом мудрості, аби їх не застосовувати.
Вихід є тільки один, і він дуже простий: робімо, що можемо. Бо якщо шанс, що людство не виживе, – 1 до 6, то ще є 5 шансів із 6, що нам таки вдасться.
Треба підштовхнути
Касс Санстейн вигадав теорію, котра по-англійськи називається Nudge, по-українськи її перекладають як поштовх або підштовхування. У суспільствах, спільнотах, колективах дуже часто потрібен цей nudge.
Це відбувається так: коли ми усвідомлюємо певну проблему, то виникає 5–10% людей, які є активістами. Це не означає, що вони одразу виходять на вулиці з плакатами, гаслами – вони можуть просто бути переконаними в тому, що треба сортувати сміття або бути відповідальним у споживанні, чи підтримці локального виробника. З’являється приховане налаштування людей на зміну, і воно стає щораз видимішим. Тоді що стається? Поріг терпимості знижується. Люди більше не хочуть миритися з тим, як все погано – вони знають, що може бути краще, і вони готові навіть чимось пожертвувати задля того, щоб стало краще. Тоді виникає переломний момент. Тоді внутрішня сила соціальної зміни накопичується і вже стає незворотною. А далі стається каскад змін – і зміни починаються там, там і позатам.
Треба мати таланти
Нам варто оцінити світ, в якому ми опинилися, й уявити інший. Є версії майбутнього, яким треба з усіх сил опиратися. І є версії майбутнього, над якими варто попрацювати.
Для цього потрібне партнерство поколінь. Наприклад, в Україні більша частина виборців – це сеньйори, люди старшого віку, пенсіонери. А більша частина рушійної зміни – це молоді люди, вони перебувають у меншості. Необхідне партнерство молодих і старих. Якщо вони зможуть домовитися між собою, то будуть непереборні.
Як молода країна, ми дуже багато знаємо про ризики. Ми боремося, воюємо, стоїмо на особистому героїзмі, причому не тільки предків, а й сучасників. Ми опираємося на таланти і повсякденну винахідливість простих громадян. Наприклад, коли зараз говоримо про підготовку управлінців нового зразка, нам треба пам’ятати: щоб управляти талантами – треба мати таланти.
З ким?
До якої Європи ми прагнемо? Це дуже цікаве питання. Європа змінюється швидко і так стрімко, і вона зараз також перебуває у великій турбулентності. Можливо, зараз в Україні треба зайнятися не тільки тим, що ми можемо перейняти від Європи, а й питанням: що можемо дати майбутній Європі? Якою буде Україна?
Європа на роздоріжжі. Україна на роздоріжжі. Світ на роздоріжжі. Всі можливості відкриті.
Якщо ви хотіли послухати новини майбутнього, то найкраща новина – нічого ще не відомо. Але існують певні способи поведінки з ризиками, певні способи поведінки з невідомістю, які можуть надати нам імпульс, які можуть створити той самий nudge для того, щоби зміна пішла радше по доброму маршруту.
І якщо ми зустрінемо майбутнє в сльозах, то цікаво знати: навіть сльози мають різну структуру залежно від того, звідки вони походять. Сльози печалі – одні, сльози зміни – інші, сльози від нарізання цибулі – ось такі, а сльози сміху – ще інші.
Хай нам вдасться всім вижити в тій сюрреальній дистопії, в яку ми з вами втрапили, щоб направити наш поламаний світ – крізь сльози змін і, бажано, сльози сміху. І поможи нам, Боже!
09.06.2021