Щороку у травні маємо скорботний день пам’яті про жертв подій 1944 року у Криму. Минуло уже 77 років від тих страшних подій, що супроводжували масове виселення Радянським Союзом кримських татар із їхньої землі. Про ту депортацію говорили цьогоріч в Українському ПЕН, де для спогадів і дискусії зібрали чимале товариство: Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту, Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті, Бекір Мамутов – головний редактор і політичний колумніст газети «Qırım», Валентина Самар – керівниця Центру журналістських розслідувань, Ґульнара Бекірова – історикиня, кандидатка політичних наук, та ін.
Дуже довгий час на тему Sürgün (таким словом кримські татари називають виселення) говорити було заборонено, тож нащадки депортованих довідувались про те, що відбулось з їхнім народом, лише із тихих розмов родичів, через раптові сльози матерів і бабусь, а часом взагалі нічого не знали, аж до дорослого віку. Спогадами про це власне і ділилися учасники розмови в межах Дискусійного ПЕН-клубу, і, ясна річ, обговорювали, як тепер маємо поводитися з пам’яттю про травневі події 1944 року.
Антон ДРОБОВИЧ,
директор Інституту національної пам’яті:
У досьє Радянського Союзу вписано цілий цикл геноцидних практик
Уперше про депортацію кримських татар я почув у старших класах школи від людини, що була адептом совєтської версії подій. Я запитував про Другу світову війну взагалі, зокрема про життя в окупації. Й оця літня людина, яка, власне, жила в окупації, каже: «Ну, там были всякие предатели», – і як приклад наводить кримських татар. Він почав розказувати, як їх усіх після війни виселили. Але ж не могли жінки і діти бути «прєдатєлями», це ж неможливо! «Так нет, они ж помагали оккупантам». У той момент я не розумів – не знав контексту кримських татар, не знав нічого про реабілітацію, але мене ці факти вразили. Я вкотре зрозумів, що «совки» знов повбивали багато людей – бо, мабуть, ця депортація теж не була легкою і безкровною.
Вся ця історія вже пізніше склалася в пазл уже усвідомлено, з розумінням розстановки, хто такі кримські татари, з їхньою багатостолітньою історією державності та всією драмою ХХ століття. І тоді стало ще страшніше, бо на цей дитячий рівень розуміння несправедливості наклалося усвідомлення політичного контексту.
У розуміння, що таке «сурґулюк» (депортація, висилка) наше покоління входило поступово. В сім'ях це було закритою темою. Коли мама про це говорила, то її очі одразу наповнювалися сльозами. Її депортували саму – без батьків, сестер, без нікого. Вона опинилася раптом сама. Підліток, дівчинка в 15 років. Згадувала, як стояла в суконочці й парусинових мештиках – їй нічого не дозволили взяти. Бабця взагалі мовчала. Мені здається, що вона ще й тоді перебувала в якомусь шоку і не могла збагнути, що взагалі відбулось, за що таке жорстоке покарання. Батько теж тривалий час нічого не розповідав – він у мене людина стримана і, напевно, беріг нашу спершу дитячу психіку, а потім підліткову. Нас взагалі старалися оберігати від цих історій, але згодом усе розповіли повною мірою: і звідки ми родом, і як опинилися на чужій землі.
Бекір МАМУТОВ,
головний редактор і політичний колумніст газети «Qırım», яка виходить у Сімферополі з 1989 року
Для розуміння того, що тоді відбулося, вирішальне, на мою думку, значення має історичне дослідження всіх злочинів комуністичного тоталітарного режиму. Реконструюємо події спершу 1917–1921 років – Українська революція, потім 1920-ті роки й усі ті радянські практики (які, до речі, теж сильно вдарили по кримськотатарському народу), потім жахливі 1930-ті і так далі, геноцид, Голодомор, польська операція, німецька операція НКВС… У цю логіку страшної правди тоталітарного режиму спокійно вписується жахлива дія 1944 року – депортація кримських татар, яка є геноцидом, без всяких сумнівів. Ми відкриваємо конвенцію ООН про злочини геноциду і читаємо: є два важливі критерії, які визначають геноцид. Перше – це намір знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу. І друге – це перелік конкретних дій: убивство, тілесні ушкодження, умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її знищення. Все сходиться! Все підпадає під геноцид.
Для мене геноцид кримських татар, депортація кримських татар нерозривно зв’язана зі сімейною історією і з історією Голодомору. Я ще зовсім юною школяркою була, і бабуся мені інколи, коли ми з нею йшли по селу, показувала: ось тут людей багато поховано померлих. Питання було: бабусю, а як ти збереглася, як ти врятувалася? І її історія була пов’язана з кримськими татарами. Вона з двома подругами потайки сіла в товарняк на станції Долинська в Кіровоградській області й приїхали до Криму, де були радгоспи, – і їх прямо на вокзалі напівживих-напівмертвих підібрав кримський татарин, бригадир із «совхозу» з-під Алушти. Бабуся не пам’ятала назви цього села, але казала, що воно було під великою скелею, – і я так розумію, що це Димерджи, чи Лучисте, як зараз воно називається. Чоловік, ім’я якого Ібраїм, відгодовував цих дівчат українських, і кілька днів вони просто начебто виходили на роботу – але насправді лежали в міжрядді виноградників і просто виживали, їх відгодовували, відпоювали. Таким чином бабуся зберегла своє життя, і потім повернулася в рідну Устинівку нашу, і народила мою маму через кілька років. Так завдяки кримськотатарській сім’ї з’явилася і наша родина. Слова «депортація» бабуся не знала – вона говорила, що виселили, виселили всіх, і не могла пояснити, чому так сталося.
Валентина САМАР,
керівниця Центру журналістських розслідувань
Для Радянського Союзу це був цикл різних злочинів, різних геноцидів або геноцидних практик – і ця практика потрапляє в досьє СРСР. Якби цього контексту не було й історія кримських татар виглядала як якийсь виняток, то міг би бути і певний сумнів. Але тут уже інше: вмикається здоровий глузд – і ми бачимо, що Радянський Союз завжди так вчиняв, щодо всіх народів. І дуже важливо власне розуміти цю тенденцію. Коли ми в українському суспільстві розвінчуємо тоталітарні міфи, розбираємо і розуміємо почерк тоталітаризму, засуджуємо його на законодавчому рівні, то це нам допомагає зрозуміти загальну політичну канву й із недовірою ставитися до будь-якої дії тоталітарного режиму.
Друга передумова, яка допомагає розуміти всю драму, – це, звісно, вивчення історії кримськотатарського народу. З цим, до речі, значно більше проблем. Тому що багато українців просто не усвідомлюють, як близько ми жили протягом тисячоліть і наскільки кримськотатарський народ уже відбувся як цивілізація – наскільки це був політичний суб’єкт, що століттями випереджав Росію з її першими жалюгідними спробами домінувати. Власне через це неусвідомлення ми й не розуміємо першої втрати державності кримськими татарами, й уже другої втрати в ХХ столітті. Нам бракує цього контексту. Це теж важлива історія, бо нас пов’язує не тільки кон’юнктурний вузькополітичний сучасний інтерес – нас з’єднує цивілізаційна культурно-історична історія. І якщо ми глибоко її розуміємо, то всі ці фейки просто не тримаються – просто ми розуміємо мотивацію великої імперії, яка живе поряд.
І, звісно, контекст прав людини теж руйнує всі російські припущення – ми ж бо розуміємо, що не може нести відповідальність трирічна дитина. Колективна відповідальність – що це взагалі за дич?!
Я не пам'ятаю, коли довідалася про депортацію, – гадаю, це сталося досить рано. Не пригадую, щоби батьки якось натужно мене виховували, але я завжди знала, що моя батьківщина – Крим. У 3–4 роки я вже їздила в Крим, і в мене було розуміння батьківщини. Його давали обриси Медвідь-гори, Аюдагу… Ми жили недалеко, у Мелітополі, але повернутися в Крим не могли – це було неможливо.
Я не знаю своїх дідусів і бабусь із батьківського боку. Я ніколи їх не бачила. Дідусь згинув десь на Беломорканалі, бабця померла на початку війни. І ця тема, з одного боку, не була табуйована: ми знали, що батьківщина – це Крим. А з іншого боку, ми не могли нічого про це довідатися – бракувало дискурсу. І тому все було таємницею за сімома замками. Радянське телебачення про це не говорило, але все ж щось таки трохи до нас доходило. Мені було років десять, коли відбулося самоспалення Муси Мамута. Від родичів ми чули «ворожі голоси» – і це була така тяжка освіта для мене. Саме слово «депортація» стало мені відоме вже пізніше, коли кримські татари вийшли у 1987 році на Червону площу.
Ґульнара БЕКІРОВА,
історикиня, кандидатка політичних наук, членкиня українського ПЕН-клубу
Чи маємо ми зараз глибоке розуміння Криму в контексті історії? Вважаю, недостатнє. І над цим треба дуже багато працювати. Минулого року вийшов і тепер є у вільному доступі підручник про кримськотатарську історію, однією з авторок якого є Ґульнара Бекірова. Український культурний фонд його підтримав, і цього року заплановані заходи з поширення інформації про цей підручник в Інституті національної пам’яті. Але цього недостатньо. Ми насправді дуже мало знаємо: це велика інтелігентська розкіш – розуміти взагалі про цивілізацію кримського ханства, про цих ханів-суфіїв (які там, до речі, ходили ще бити російські війська, потім передумали і ходили з польськими воювати). Українці теж воювали з кримськими татарами – це нормальна історія для того середньовічного контексту. Але ця суб’єктність нами не усвідомлена до кінця. Існує купа фольклорних недоміфів, але реального глибокого розуміння немає. І от такі книги, як ця історія, дуже корисні.
У мого діда було дві великі валізи, привезені з Середньої Азії. Там було багато документів про національний рух, багато його рукописів арабицею, деякі кирилицею… В 1960-х роках він серед кримських татар був єдиною, напевно, людиною, хто написав рукопис, де згадувалось про Нумана Челебіджхана, колективізацію, голод 1921 року, Голодомор в Україні та як українці приїжджали рятуватися в Крим.
Тобто всі ці скарби, виявляється, лежали у нас вдома, а я про це все довідалася, вже коли сама вчилася на історико-архівному факультеті. Ось такі бувають шляхи…
Гульнара БЕКІРОВА,
історикиня, кандидатка політичних наук, членкиня українського ПЕН-клубу
Яким чином у випадку кримських татар в Україні загалом і в Криму зокрема могла би будуватися культура пам’яті? Ми повинні говорити про спільну історію. Ми повинні писати, знімати кіно, щоб це не був якийсь ізольований конструкт кримськотатарського народу. Ми маємо показати оцей зв’язок українців і кримських татар, росіян і кримських татар, болгар, греків і кримських татар – та як ми в цьому регіоні живемо. І що більше таких історій, родинних історій, історій громад будемо розповідати, то сильніша ця культура пам’яті.
Ну і, звісно, якщо говорити факти про саму депортацію… Ми часто собі уявляємо вагон для худоби, забитий цвяхами – і люди їдуть там, помирають. Але мало хто уявляє собі, наприклад, сильного, загартований війною воїна, який повернувся з фронту, який тільки що громив нацистів. Це втілення сили. Він повертається додому – і що бачить? Нема. Родини нема. Цей образ допомагає зрозуміти всю цю конфузність ситуації: бо це не віктимний образ, це образ заслуженої справедливої люті – ця людина, цей воїн, який тільки що переміг нацизм, от такого отримав ножа в спину від країни, за яку він воював.
А як відбулася реабілітація кримських татар? «Ой, ізвінітє, так нєудобна палучілась». І ніхто ж, звичайно, ні у кого не попросив вибачення. У суспільній думці не було стільки ресурсу витрачено на те, щоб розповісти і перепросити, як на те, щоби це засудити і здійснити. Тобто 32 тисячі силовиків вивозили цих людей – а скільки десятків тисяч осіб розвінчували потім міф? Ніхто. Ось у чому біда. І оці образи, сильні образи сильних громад, допомагають, з одного боку, побудувати образ не віктимний – а з іншого боку, показати важливість людяності і важливість цих історій, які склеюють цю культурну пам’ять у дуже важливу панораму.
У перший же рік депортації я залишився без діда по батьківській лінії. Я його ніколи не бачив, але мене назвали саме на його честь. Його смерть була трагедією для родини. Коли мені було років десять, мене батько повіз на могилу діда. Мені розповіли, ким він був у Бахчисараї, чим займався: на початку 1920-х років він входив у якусь релігійну громаду і допомагав створювати музей на базі Хан-сараю. Але батько не зміг цю могилу показати – ні дядька, ні діда, ні інших наших родичів, що загинули в першім місяці депортації. Наша пам'ять про них виявилася стертою, не матеріалізованою, вона жила в нашій уяві – і це поглиблювало трагедію. Напевно, якби я підлітком прийшов до могили, побачив щось, прочитав би, що під цією плитою лежать останки мого діда, то моя пам'ять трохи заспокоїлася б. Але останки багатьох жертв, наших близьких людей, змішалися з полями Узбекистану. І це поглибило сприйняття депортації як справнього жаху. Коли люди, вмираючи від спраги, пили воду з ариків – з голоду їли недостиглі плоди і запивали їх сирою водою. І потім гинули… Я жив там, я бачив ці дерева, ці арики… Ходив по цій землі, що ввібрала в себе тіла жертв… Тому моя пам'ять про жертв депортації дуже сильна, вона проєктується, чіпляється за все, що мене оточувало в дитинстві.
Бекір МАМУТОВ,
головний редактор і політичний колумніст газети «Qırım», яка виходить у Сімферополі з 1989 року
Український інститут національної пам’яті працює у контексті Криму та кримськотатарського народу. Нас дуже цікавить відновлення історичної правди, факти, статистика, таймлайн. І тут нам, до речі, потрібна допомога кримськотатарських істориків або просто фахівців у цій темі для того, щоби ту сторілайн побудувати – сторілайн спільного життя.
І друге: важливий для нас контекст – це історія і культура самих кримських татар. Минулого року з організацією «Грідау» ми зробили виставку на Контрактовій площі, яка розповідала нам про невідомий Крим. Важлива присутність Криму в нашому житті, в нашому повсякденні, на наших вулицях. Не просто якийсь політичний «бон тон», а конкретні історії людей, яких ми ніколи взагалі не знали.
За ці 100 років ми вже двічі виборюємо право на батьківщину. Я точно знаю і точно розумію, що ми його знову виборемо. І я не втомлююся згадувати слова Мариновича Мирослава, який говорить про те, що ми маємо в Крим повернутися з парадних воріт. У нас дійсно дуже багато роботи. В нас дійсно дуже багато недокомунікації як між органами влади, між суспільством, так і одне між одним. Але дуже багато в наших руках.
Будь-яку розмову, дискусію, подію кримські татари завершають фразою: до нових зустрічей, до скорої зустрічі в нашому вільному Бахчисараї.
Алім АЛІЄВ,
заступник генерального директора Українського інституту, журналіст, правозахисник, дослідник та менеджер освітньо-культурних проєктів
Хотів би також сказати, що зростання усвідомлення кримськотатарського фактора як фактора політичного, як політичного гравця після спроби Росії захопити Крим і оце зараз, з цією тимчасовою анексією, драматично підвищило кримськотатарську суб’єктність для українського суспільства. З одного боку, це ситуація, яка міняє український контекст. Але з іншого боку, це велика пересторога – ми не повинні сприймати всю цю історію тільки віктимно, як жертву Росії. Ми також повинні дивитися на цю річ проактивно: ми маємо пручатися, ми маємо протистояти, ми знаємо, чим це закінчиться. Насправді кримські татари, які є в Криму, я впевнений, значно краще за багатьох інших відчувають, чим закінчиться російське панування. І для українців це теж дуже важлива історія – ми такий сталий ситуативний союзник у цьому плані. Але ми повинні бути не ситуативним, а цивілізаційним союзником – от тоді це зробить сильнішими і нас як суспільства, і світ.
А фактичною основою для цивілізаційних, а не ситуативних союзів є, власне, глибоке розуміння. У тому числі в нас має бути розуміння політичної моделі після деокупації. Суб’єктність – вона має бути реальною, не показною, це перше. Ну і ще така теж важлива історія: що дуже тонка річ з точки зору політики пам’яті, коли ми говоримо про те, що Голодомор чи депортація кримських татар – це окремі геноциди серед інших геноцидів або геноцидних практик, які здійснював Радянський Союз. Тут дуже тонка межа. З одного боку, ми повинні говорити про польську операцію, німецьку операцію, про болгар, греків, яких теж депортували. Але за цим переліком ми не можемо дозволити розмити ідентичності, і в тому числі кримськотатарську. Бо перелік не повинен призвести до розмивання – він повинен підкреслити злочинний характер і тоталітарний характер, але не злочинне розмивання.
Коли ми чесно говоримо про ці проблеми, чесно їх підсвічуємо – ми краще розуміємо контекст. І, відповідно, в нас є більше шансів на союзництво, на спільнодію, а не на якесь, знаєте, «тимчасово постоїмо поруч». Ну і тут насправді дуже багато наслідків: тут треба діяти теж, у силовому плані діяти, у політичному плані діяти – не тільки гасла під дату, але дуже конкретні дії. І це великий виклик для української держави. Український політичний клас, мені здається, поки що не готовий сказати Б. Уже сказав А: визнаний геноцид, є розуміння стратегічного партнерства. Але далі – автономний статус, конкретні перспективи після деокупації, дії, як українці і кримські татари зараз мають діяти, спільна боротьба, війна. Всі бояться багатьох таких слів – але це конкретний план. Втім, про цей план багато хто не готовий навіть говорити, не те що діяти.
Дискусія організована українським ПЕН в партнерстві з Українським інститутом, Кримським домом, Громадським радіо, Українським тижнем, організацією «КримSOS» та «Крим.Реалії». Проєкт реалізовано за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні.
01.06.2021