Інколи хочеться не мати рації. Але цього разу не пощастило — призначення міністром оборони Рустема Умерова викликало, так би мовити, активну дискусію в соцмережах. Вона не перетворилася на черговий вселенський срач лише тому, що основними його двигунами були люди і середовища явно виражених правих переконань — які дещо набридли, зокрема підвищеною емоційністю тез і не тільки цим. А ще вони у масі своїй воюють, за що їм таки треба віддати належне.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Утім, сама дискусія й аргументація сторін разом зі способом її вислову — попри те, що вся історія не набула аж надто широкого розповсюдження, як буває в таких випадках — уприявнила ряд цікавих аспектів, які до особи міністра, як і до його походження, практично не мають стосунку. Він щонайменше потрапив під гарячу руку.
Прояв першого зі згаданих аспектів викликає суттєві підозри в тому, наскільки прихильники наведеної нижче аргументації загалом розуміють мотивацію героїв, яких так палко вшановують. Аргументація ж полягає, зокрема, в черговій реінакарнації звинувачень кримських татар у відсутності власного окремого батальйону — цього разу у версії “це призначення для прикриття неучасті у війні”. Залишмо на боці той факт, що останнє формулювання абсолютно і цілком не відповідає правді — розгляньмо, що ховається за самою аргументацією.
По суті, для критиків обов’язковою умовою визнання факту участі кримських татар у війні буде поява їхнього національного батальйону. Що ж... спробуємо навести аналогію з українським досвідом “легіонової політики”. Отож, усі наші легіони у складі не наших армій (і УСС, і "Нахтігаль", і все інше) створювалися з однією дуже цинічною метою — мати скелет власної фахової армії у боротьбі за державність не лише зі здихаючою імперією, а й із націями-конкурентами. Навіть якщо на самому початку абсолютно єдиним мотивом було заманіфестувати лояльність (наприклад, як у січових стрільців), однаково десь позаду маячіли сподівання на свого роду “вдячність” з боку суверена, виражену в наданні певних преференцій або ж навпаки усуненні певних незручностей. Якщо ж перспективи такого роду “вдячності” щонайменше залишалися неясними, на перший план поступово виходила ідея перетворення у слушний момент національного батальйону в національну армію.
Саме час перейти до другої частини “аргументації” цих панів — надто, що вона вилазить не тільки у цьому випадку, а й практично всюди, де з’являється тема неукраїнців у владі чи просто на достатньо впливовій позиції. А друга частина така — “ніякої їм автономії, звичайна Кримська область і все”.
Й отут іще цікавіше. Уявимо собі картинку: закінчується війна, Крим український, у кримських татар власний батальйон — і тут українська влада принципово відмовляє кримцям у автономії. Взагалі як такій. Як виду.
І тут знову випадає глянути через плече власній історії. У 1916 році УСС остаточно розчарувалися в Австрії, останньою краплею стало проголошення Польського королівства. Пізніше, у 1918-му, саме вони стали скелетом Української галицької армії, яка воювала за незалежність України спочатку в польсько-українській війні, а пізніше, після поразки у ній, пліч-о-пліч з Дієвою армією УНР — проти більшовиків на Поділлі та Наддніпрянщині. Втім, боротьба закінчилася поразкою. І тоді ветерани боротьби за державність змінюють спосіб боротьби — формують озброєне підпілля. В інституційному варіанті йде мова про створення Української військової організації, а згодом і Організації українських націоналістів. Перед нами не що інше, як одна зі звичайних схем радикалізації настроїв.
Постає риторичне питання: що може втримати кримських татар від подібного сценарію — за умови, звісно, якби він був утілений? І що могло б бути? Ми звикли гордитися тим, скільки клопоту ОУН завдала державам, у складі яких опинилася Україна. А не хочемо собі уявити, що було б, якби умовна кримськотатарська “ОУН” почала влаштовувати проблеми вже нам?
На всезагальне щастя — і наше, і кримськотатарське, — подібний радикальний сценарій поки що не проглядається навіть на горизонті. Але сама його наявність і очевидна нелогічність, а водночас чіпкість, з якою за нього чіпляються люди загалом недурні та безсумнівно патріотичні, змушує задуматися, а що за ним стоїть.
Бо якщо подивитися на ситуацію з точки зору логіки, то її там немає. Але спробуймо уявити траєкторію руху кримських татар, якби бажання “націоналістів” втілилися. Як це виглядає? Отак і виглядає: спочатку зрив, боротьба, жертви — а потім перевага ворога, зрада союзників і втрата держави. Тобто як будь-яка чергова ітерація української боротьби у трактуванні “визвольного міфу”. І власне ця подібність дозволяє припускати, що маємо справу з сумішшю реплікації та гіперкомпенсації як логічних наслідків тривання у контексті отого самого міфу.
Нагадаю — визвольним міфом у моїх текстах зазвичай іменується той погляд на історію, який зосереджується навколо постаті героїчного козака, стрільця, повстанця (зайве викреслити), що відважно бореться проти всіх ворогів і, попри зусилля, гине чи потрапляє в полон. Хронологічна тяглість усієї вітчизняної історії у такому контексті виглядає як смуги героїчних невдалих повстань між загальної безпросвітності. Зрозуміло, така логіка абсолютно не передбачає ні суб’єктності, ні ролі суверена для українців, ані звичайного політичного цинізму. І зовсім майже нема у цьому міфі "тихого героїзму" дипломатів, розвідників, господарників і так далі. Настільки нема, що навіть у популярному дискурсі про УПА (чиї творці чудово розуміли важливість оцих менш видовищних ролей і приділили їм належну увагу) вони на рівні популярному не проглядаються. Особливо затяті у своїй несвідомості прихильники цього погляду зазвичай неспроможні навіть зауважити очевидного прогресу в напрямі державного будівництва й об’єктивних здатностей бути самостійним суб’єктом подій і давати відсіч ворогу. Якщо ж їх тицьнути носом у очевидне, взамін отримаєш або агресію, або тривалий перелік проблем і недосконалостей актуальної України.
Вочевидь, живучи у ритмі постійних втрат державності, які часто ще й супроводжувалися масовими репресіями, важко було не набутися відчуття несправедливості світу. Наступним відчуттям мала стати образа, яка надійно цементувалася черговою ітерацією втрати державності та спогадами старших поколінь. Отож, вимоги до кримських татар (за відсутності інших корінних народів у межах України — чи радше настільки видимих корінних народів) — це не що інше, як підсвідоме прагнення відігратися. По-вченому це називається гіперкомпенсація. Принцип простий: “так нате вам, попробуйте, як то добре”.
І тут зразу виникає запитання — а чому це під удар потрапили Богу духа винні кримські татари? Тим більше, що наявні складні моменти спільної історії й близько за своїм розмахом не стояли до того, чого українцям коштували триста років у складі різних варіантів Російської імперії, до того ж відбулися насправді давно, давніше, ніж ті події, через які ми маємо — інколи взаємні — претензії до інших сусідів. У сучасній ситуації так узагалі найкращим способом викиду старих національних кривд як класу є мобілізація на фронт. Там призвідців національних катастроф у вигляді “денацифікаторів” можна товкти, скільки завгодно. І тут нас підстерігає ще одна нелогічна деталь: цілком помітна кількість прихильників розглянутої на початку тексту логіки вже давно воює. І все ж...
А все тому, що інерція підсвідомої колективної травми бездержавності, як і всяка травма, має дуже довгу тривалість. Кримські татари банально “попали під руку”. По-друге, ніхто не скасовував інерції колоніальної конкуренції. Її логіка теж нескладна. Починається все з того, що статус другорядного щодо метрополії разом із пам’яттю про процес втрати самостійності дуже добре сприяє проростанню й закріпленню відчуття приниженості та бажання помсти. Утім, проявитися цим почуттям не дає, зрештою, банальний страх разом із розумінням дисбалансу сил — імперія зазвичай відчутно сильніша порівняно з підкореними автохтонами. Отож починаються підсвідомі пошуки того, на кого можна повісити всіх собак. Такі ж самі підлеглі народи по сусідству стають доброю мішенню не лише тому, що безпечніше. Імперія зазвичай досить зграбно лавірує між націями у своєму складі, дбаючи, аби ті не утворювали тривалих альянсів, а також дуже часто трапляються накладки національних і соціальних ознак. Це явище цілком здатне перетворити звичайну побутову ситуацію на акт боротьби за національну гідність. Тим часом у ситуації, коли кілька народів живуть у відносно тісному сусідстві, конфліктів вистачає.
Зрештою ми отримуємо вибухову суміш, яка аж ніяк не зникає безслідно у разі проголошення Незалежності. Після того, як перша ейфорія спадає, вона прокидається і стає вагомим чинником внутрішньої політики. Доказів повно на прикладах Центральної Європи між двома світовими війнами. І чимало з них відгукуються досі періодичною напругою у міждержавних відносинах.
Утім, крім рекомпенсації й інерцій, є ще і звичайна реплікація. Бо власне імперський досвід врядування і є на практиці єдиним напевно достатньо добре знайомим свіжоспеченій титульній нації. А він у випадку пригноблених націй обов’язково включає репресивну складову. Не так принципово, йдеться про вимоги національної й культурної асиміляції (як у випадку Російської імперії) чи про расову сегрегацію, за якої місце людини на суспільній драбині прямо залежить від кольору шкіри (як у класичних морських імперіях). У момент здобуття нацією незалежності має значення тільки те, що досвід імперського врядування з його реперсивністю щодо “чужих” ідентичностей — єдиний намацальний для спільноти.
І власне тому всілякого роду фантастичні вимоги з боку частини “правих” до кримських татар значно більше кажуть про наш досвід, ніж про наше ставлення до кримців. Вони сигналізують не просто про кривди, а про системне приниження і зведення до статусу об’єкта, від якого вимагається передусім лояльність.
Зрозуміло, що в таких умовах нізвідки було сформуватися відчуттю власної суб’єктності, як і розумінню відповідальності, яке воно накладає. Власне очевидним пробілам у цьому плані слід завдячувати як саму фантазійність окремих ідей, так і не менш очевидне невміння спроєктувати на себе роль суб’єкта і прикинути наслідки для себе як для суб’єкта державності. Інший бік цього ж явища — постійна демонстративна позиція “проти влади”. Усе це наслідки не чого іншого, як досі незасвоєного чуття суб’єкта.
Втім, у історії з міністром, як і з будь-яким урядовцем достатньо високого рангу, вилазить назовні той факт, що “наша” основна імперія заодно була (і, як показують реалії подій на окупованих територіях, залишається) також виконавцем систематичного геноциду над нами. А це відбивається, зокрема, травматичним перенесенням на особи “перших”, особливо військових. Генерал Залужний цього поки що уникнув завдяки відсутності чогось, що можна було потрактувати як поразку.
Чого не скажеш про міністрів оборони та й самого Президента — йому таким чином мститься перша позиція. Ми відразу, не встигаючи ані похопитися самі, ані впіймати за руку ближнього, включаємо логіку “наш винен, бо мав попередити — хіба ж не відомо, що таке мскл?” От власне тому, що нам аж занадто добре відомо на власних шкурах, ми і робимо винними передусім людину, яка посідає пост номер 1. Або майже номер один.
Бо логіка неусвідомленої колективної травми відразу ж підсуває нам нав'язане геноцидом і репресіями “це ми винні, треба було сидіти тихо і були б ціліші”. Зрештою, в реальності репресій як способу державного управління “сидіти тихо” — це справді найефективніший спосіб перетривання. Аби не потрапити в поле зору держапарату. От тільки логіка ця — це логіка садиста й аб’юзера, який таким чином перенаправляє думки й увагу жертви (та й оточення теж) не на власні дії, а на те, що його начебто спровокувало. Таким чином насильник використовує один із базових механізмів людської психіки — потребу сенсу, потребу функціональних причинно-наслідкових зв’язків “якщо А, значить Б”.
Крім того, самознецінення — це, як не дивно, відносно ефективний спосіб примиритися з реальністю, коли неможливо негайно відплатити насильникові, встановивши справедливість. Самоїдство не потребує жодних спеціальних зусиль — сідай у куточку і пиляй себе, скільки влізе. До того ж, відчуття безсилля саме собою провокує думки: “та що ж я, нічого не вартий? тут таке твориться, а я...” А коли це ще й підігріте люттю...
Чому це падає на керівників? По-перше, тому, що вони приймають рішення. По-друге, що глибша травма і сильніший тригер, то вищий рівень вимог до того, хто береться захищати від повторення насилля. А “першу особу” сприймають як захисника (надто в переважно патріархальному суспільстві) апріорі. Ось це і є травматичне перенесення. Саме завдяки йому особливо легко “лягає” будь-який негатив, який стосується осіб, безпосередньо причетних до вищого ешелону управління країною. Особливо, якщо їхня сфера компетенцій стосується армії.
13.09.2023