Терновий вінок.

 

І

 

На гноїщах Европи ми, як черви,

В'ємось або без руху лежимо...

Натягнуті, як струни, наші нерви

І люто б'є по них життя само.

 

Не відчуваємо уже ударів,

Не лічимо розбитих струн:

Однаково: з якої хмари

Стрілою кине в нас Перун.

 

Все дужче сивіє волосся

І гнуться голови сумні...

Так гнеться кинуте колосся

І губить зерна запашні.

 

Куди іти, і де й кого благати?!

Були ми скрізь, благали ми усіх...

Одні вмивали руки, як Пілати,

А другі кидали на сміх.

 

Молились ми, та з неба Бог великий

Дивився байдуже на нас...

І глузував ще більше ворог дикий

І кидав камені образ.

 

З орлів нестриманих, крилатих,

Ставали ми пінґвінами без крил,

Серед хрестів, серед борців розп’ятих

Шукали місця для своїх могил.

 

Були ми всі безбарзні, рівні, сірі...

Усі однакові: безсилі і смішні...

Ніхто не зважиться летіти в ірій

Крізь хмари чорні і страшні.

 

II

 

Але не всі поволі догнивали, —

Лишалася ще молодь вогнянна,

Світили їй, так зблизька, ідеали,

І снилась їй країна чарівна.

 

Що їм були і хмари й дні похмурі,

Ворожий гнів і дикий сміх...

Назустріч вітру, грому, бурі

Були відкриті груди їх.

 

І спіла думка їх, з життям зливались мрії —

Ввижалась перемога їм...

Співали дзвони їм то Юpa то Софії,

Гремів гармат майовий грім.

 

Старих покинули: "не вірите — вмірайте,

Ми ж віримо, ми прагнем боротьби.

Моліться, плачте і благайте,

Нових панів відшукуйте, раби...

 

А ми ішли і знову йдем без... зброї:

В серцях її кують нам ковалі!

Не родяться, а творяться герої

В боях за волю рідної землі.

 

Ти нас веди, досвідчений вояче,

Ми віримо, ми коримось тобі...

Тепер не ми, а ворог наш заплаче

І прокляне останній бій".

 

III

 

В маленьких людях — дух малий...

Вони малі — малого тільки й хочуть.

Ідуть дорогою, не збочуть,

Бояться ночі, навіть мли.

 

Літати, падати стократ

І знов шукати стежок в незнане, —

В них ні бажань, ні сил не стане, —

Вони родилися — для хат.

 

Сидіть в тепленькому в зимі,

У холодку дрімати в літі,

Сушить грушки, плекати квіти,

Ходить з ліхтариком в пітьмі.

 

На еміграції вони

Придбали де-що, слава Богу,

І мабуть стане на дорогу,

Як трісне "царство сатани".

 

А коли — ніхто не зна...

Листи не йдуть, чутки збудились...

Казали щось та помилились:

Сам мабуть ширить "Сатана".

 

І так ідуть і пливуть літа...

В колодочки вже вбились діти...

"Що ж будем ждати і терпіти,

Нести, згинаючись, хреста".

 

IV

 

В великих людях — вільний дух

До тіла людського прикутий...

Їх вабить крила розгорнути,

Їх кличуть простір, воля, рух.

 

Вони не заснуть і в ночі!

Їх будить зойк і крик народній,

Вони то в небі, то в безодні,

Їм сниться слава і мечі.

 

Що стіни-мури? розвалити!

Що скелі-гори їм?! розперти!

Перемогти або умерти, —

Однаково: прекрасна мить!

 

Життя для них — це боротьба,

Вони родилися для чину,

Розкуть закуту Україну,

Звільнити вічного раба!

 

Це — зміст життя їх, це мета,

Це — їм призначена дорога,

А там за нею — перемога,

Квітки і брама золота.

 

І йдуть вони, і безліч їх

Упало славно на дорозі,

Ні плач, ні ворога погрози

Не здержать радісний потік.

 

V

 

Ой лийся, лийся, річко бурхлива,

Хоч напилася до схочу нива,

Не напилася води, а крові,

Аж страшно стало вже мужикові.

 

Кров’ю залита вже кожна хата,

Діти голосять над трупом тата,

Мати, як крейда, лежить зомліла...

Хіба ти, річко, цього хотіла?!

 

VІ

 

Не спить Отаман... думaє думу,

Він пильно слухає нашепти шуму,

Шуму рожевого, хвилі розбитої,

Ниви червоною кров'ю политої...

 

"Стане"! — сказав він, "та не спочинемо,

Хвилі розбурхані далі ми кинемо,

Кинем на ворога, ката одвічного,

Втопимо лютого змія північного..."

 

І через скелі і мури поставлені

Литися стали струмочки скрівавлені,

Стали надії квітами сходити,

Очі заплакані радісно зводити.

 

VІІ

 

Не спав і гад. Гадючий розум

І дні і ночі працював...

Він вдома правив роги козам,

За домом яструбом літав.

 

У саме серце цілив з лука,

Але стріла не долетить...

Аж ось повзе якась гадюка

І змій з гадюкою сидить.

 

Готовий план і всі деталі.

Все точно зважено на ґрам...

...Радіє змій в кремлівській залі,

...Повзе гадюка в Ротердам.

 

VІІІ

 

І приповзла і Отамана

В oбійми юдині взяла.

І не збагнув: чи в серці рана,

Чи це нектар вона влила.

 

Лежить, не знає він і досі

Вино, а чи отруту п’є,

Хоч рідний хтось над ним голосить

І побратим меча кує.

 

IX

 

Курява. Пісня: "...сотня поляже,

Тисяча натомість стане до борби...

. . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .

Йшли діди на муки, підуть і правнуки"

. . . . . . . . . . . . .

Пісня стихає... затихла...

Курява падає... зникла...

 

[Наш шлях, травень, 1946 р.]

 

31.05.1946