Про відчуження сучасної людини я вперше почув аж ніяк не від філософів-екзистенціялістів. Це був приблизно 1992 рік, мені було 18 років, а Сартр із Камю з'явились у моєму житті десь за рік. До моєї бабусі приходила в гості досить нав'язлива сусідка, яку всі звали "бабою Полею". Загалом вона була мовчуща – сяде собі на ослінчика, складе худі руки на колінах та й сидить, перед тим зайшовши без жодного дзвінка або стуку у двері. Така в неї була манера – ніяк не попереджати про свій візит і приходити, коли заманеться. Мене страшенно дратував її спосіб взаємодії з сусідами, але оскільки вона здебільшого мовчала, я її терпів. Баба Поля заходила в коридор, не вітаючись, проходила на кухню, де стояв ослінчик із зачовганою картатою оббивкою, сідала, складала руки на колінах і глибоко зітхала, втупившись своїми вибляклими сірими очима у свою подругу.
Бабуся дивилася на неї і лаконічно констатувала: "Поля прийшла". Коли Поля вдосталь насиджувалась і так само, не прощаючись, виходила, бабуся стримано констатувала: "Поля пішла". Для мене вона була якимось німим докором, якому наливали чаю, давали цукерки і бублики. Вона мало говорила, а те, що злітало з її вуст, переважно стосувалося побуту і цін на продукти. Поля не вміла читати. і бабуся їй переповідала новини з міської газети, на які та реагувала скрушним зітханням і тривожно-млявим похитуванням голови.
Баба Поля жила самотньо і не мала біографії. Певна річ, як і в кожної людини, вона в неї була. Ця жінка десь працювала, можливо, хтось колись був її чоловіком, можливо, вона пережила Голод і Війну, можливо, когось втрачала. Але ніхто до пуття не знав, хто вона і звідки. Всі знали, що вона існує, звати її "баба Поля" і в неї нікого немає. Я застав її існування якраз у той момент, коли вся її біографія зводилася до цілковитої самотности і цих сусідських посиденьок, у яких відчувалася спрага за присутністю іншої людини – і більше нічого. "Поля прийшла – Поля пішла" – це практично все, що зафіксувала про неї не тільки моя пам'ять. Я ще цього не знав, але вона була цілком собі літературним типажем. Такі баби Полі є неодмінними героїнями російської літератури ХХ століття, що або висміювала такий міщанський підвид "малої людини", народженої за царя і закинутої в нову совєтську дійсність, як це робив Михаїл Зощенко, або перетворювала його на соціяльних монстрів і напівмітичних істот совєтської комуналки в дусі ранніх оповідань Юрія Мамлєєва.
Я добре пам'ятаю той момент, коли бабу Полю прорвало і вона заговорила про відчуження сучасної людини. Простими словами, як могла, вона пояснила кількома фразами, що в якомусь сенсі настає кінець світу, бо люди стають черствими, не ходять одне до одного в гості, куди не поткнешся, зачиняють удень замки, не пригощаються навзаєм обідами... Баба Поля формулювала свою старечу фрустрацію тихої нахлібниці, яка звикла жити поруч із людьми в епоху тотального колективізму, і, вочевидь, непогано в цій системі існувала, але раптом відчула на собі зміну віх – люди закрились і зачинились. Мабуть, бабусина квартира залишалася для неї одним з останніх форпостів відкритости. Авжеж, це був її кінець світу, зміна віх, яка не віщувала для неї нічого доброго. Вона передчувала, що колись перед її нав'язливим напором зачиняться останні двері.
"Баба Поля", як і Борґман із однойменного фільму Алекса ван Вармердама (2013), – по суті, не жива людина, а принцип – принцип втручання в чужий світ. І не просто від страху самотности, а від альтернативного розуміння людського співіснування. Хоч які різні, вармердамівський Борґман і совєтська "баба Поля" – насамперед докір і ходяче почуття провини, що нав'язується іншій людині. Так само, як Борґман, що існує як образ реального страху західної людини перед руйнуванням її privacy з боку нібито нещасної й упослідженої істоти, "баба Поля" втілювала образ сірої людської маси, позбавленої властивостей і індивідуальности – щось середнє між хатнім духом, вічною наглядачкою і делеґаткою незримих сил історії й зужитого суспільного життя.
Совєтська комунальність не просто заперечувала індивідуалізм і приватність, а витворила цілу верству людей, які й досі залишаються її вірними аґентами. Ламання особистого простору іншої людини сприймалося як норма, бо для колективного совєтського тіла, пронизаного "чуттям єдиної родини", не існувало особистого простору, а інша людина була його продовженням – і нічим більшим. Общежитие було не просто назвою тимчасової та перехідної в житті людини споруди, де громадяни жили спільно із загальною кухнею і туалетом, а наскрізним принципом існування.
Дев'яності не просто стали ерою зламу старого суспільного ладу, а повернули (точніше було би сказати "подарували") людям, котрі доти жили під недремним оком колективної баби Полі, можливість осібного життя й усіх небезпек, які це життя в собі крило – разом зі взаємним охолодженням і алієнацією. Цей перехід від одного типу міжлюдської взаємодії до другого можна проілюструвати на прикладі двох понять, що у відповідних міжмовних словниках були й залишаються синонімічними, – російське община та українське громада.
Так само в цій дихотомії фальшивої синонімічности общины і громади закладено головну відмінність між російським і українським підходом до співіснування людини з державою. На відміну від росіянина, для якого існування в певній системі передбачає службу й повне розчинення в соціумі з супутнім підпорядкуванням індивідуального колективному, українець у своїй суті "бездержавний" і антиколективістський. Для росіянина вертикальна структура держави – питоме середовище його існування, для українця будь-яка державна структура – насамперед перепона і бар'єр.
Не довіряючи державним інституціям, українець передусім не вірить у можливість щось здобути в контакті з іншою людиною, не втративши свій "тихий рай". Громада хоч і давнє поняття, проте після десятиліть совєтського колективізму українці лише вчаться об'єднуватися навколо спільного інтересу, що й продемонстрували два останні Майдани. Тому досвід відчуження в дев'яності, який поламав життя поколінню моїх батьків, разом із тим сформував потребу у вільному об'єднанні людей на якихось інших комунальних засадах.
Живучи в постсовєтській київській панельці, я постійно спостерігаю, як конфліктують між собою принципи общины та громади і людська індивідуальність, як важко об'єднати зусилля окремих людей для чогось корисного і прийнятного для всіх. Згори наді мною мешкає сусід, який так само, як і я, любить футбол і вболіває за київське "Динамо". Нас відрізняє те, що ми маємо різних провайдерів ip-телебачення: його трансляція на пів хвилини випереджає мою. На відміну від мене, сусід – по-справжньому пристрасний вболівальник, тому коли наші забивають гол, він гучно гупає і бігає квартирою. І я вже знаю: за 30 секунд наші заб'ють гол. Дивлячись футбол, я уважно прислухаюся до його звуків, бо вивчив усі типи його реакцій. Я не знаю, який він на вигляд, а процес його вболівання лише уявляю. А якби жила баба Поля, то сиділа би поруч зі мною на ослінчику і тривожно-мляво похитувала своєю сивою головою.
31.05.2021