Цьогорічний травень – ювілейний для знакової і шанованої в Галичині постаті Василя Стефаника. Минає 150 років від дня його уродин. Із цієї нагоди відбувається чимало публічних дискусій навколо творчості письменника й переосмислення його посилів.
«За своє 150-річчя майстер психологічної новели обріс радянськими штампами. Сучасні філологи знімають з новеліста стару шкуру і одягають в нову. Сьогодні це автор для особливо чуттєвих і вразливих, який випробовує читача пошуком тем, відсутністю художніх засобів, прихованим авторським "я"», – так Стефаника представили в проєкті, який організувало Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти.
Перший експресіоніст в українській літературі – Василь Стефаник – не приховував своїх емоцій, коли творив світ персонажів, а емоції його були напружені, внутрішній стан нагадував натягнуту тятиву. Франко цінував його за глибину почуттів і щирість – наголосили в Домі Франка. Натомість Василь Стефаник мав чимало шансів не писати взагалі. І навіть тому, що хотів вкоротити собі віку – відзначають історики.
У листі до Ольги Кобилянської, датованому 1 жовтня 1898 року, Василь Стефаник писав: «Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть…».
У родині Семена Стефаника, дідича, було п’ятеро самогубців. Майбутній письменник теж мав думки про зведення рахунків із життям, коли його цькували і били в гімназії. Передумав: розрадила сліпа жебрачка, з якою він поділився своїм наміром, – розповів історик, співробітник Дому Франка Ігор Медвідь. До слова, з Коломийської гімназії Стефаника вигнали. Матуру довелося складати в Дрогобичі. Зате там раз і назавжди потоваришував з Франком, який став його хрещеним батьком у літературі.
Рідний батько Василя Стефаника мав авторитарний характер. Після гімназії змусив сина вступати в Краківський університет на медицину. Лікаря зі Стефаника не вийшло – щоправда, до нього не раз зверталися з хворобами бідні селяни, і він намагався щось порадити.
В усьому іншому він служив селянству якісно і віддано до кінця життя. Як письменник і як політично-громадський діяч.
«В радянську добу Василь Стефаник обріс штампами настільки, що йому можна було вручати партійний квиток», – жартує Микола Гуйванюк, історик, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. «Навіть зіпсували знамените фото, де вони з Богданом Лепким: забороненого Лепкого обрізали. Як і не показували його взаємин зі Смаль-Стоцьким та іншими діячами», – каже історик. І додає: «Стефанику трохи повезло, що він… вчасно помер».
Посол Віденського парламенту. У міжвоєнний період він дружив зі священниками, які потім не приймали акт ліквідації УГКЦ. Він співпрацював із Шептицьким, був у активних стосунках з тими, хто згодом став українським повстанцем. У нього була незакінчена п’єса «Комісар староства і дідич», де показано український національний рух. Діяльність радикальної партії, членом якої він був. Діяльність у товаристві «Січ» – його боротьба проти пияцтва, профанації. Як член січових товариств виступав на багатьох народних зборах, був у вирі життя. Йому б також не простили участі в Акті Злуки. Був тоді у Києві, зустрівся зі своїми давніми знайомими. Він же – великий соборник, член УНР. Виступав проти пацифікації у 30-х роках у Галичині. Син Кирило переказував промову батька у Русові та Снятині, де він не просто з критикою, а ненавистю ставився до поляків: «Ви думаєте, що відродили Річ Посполиту, але скоро українське сонце засіяє і ми вас відсунемо з нашої землі».
Микола Гуйванюк
Ще цікавий факт: радикали, до яких належав Стефаник, нещадно воювали з тодішнім духовенством, а письменник був зятем священника – о. Кирила Гаморака. Шваґро його Северин Данилович – відомий радикал. І всі вони якось вживалися на одному обійсті. Василь Стефаник також брав активну участь у виданні клерикальної газети «Руслан», де було багато якісного українського матеріалу.
Листи Василя Стефаника показують, як відбувалася еволюція його як політика. На перших порах був прихильником марксизму і критикував народовців. Проте вже новела «Сини» – гімн українському стрілецтву. 1914 рік, війна… Старий волочить пшеницю, приходить син і каже, що записався в СС. Тато питає, що то таке, а він підняв грудку землі і каже: «Землю свою ідемо від ворога визволяти».
Цікавий момент співпраці з совєтами: після краху УНР комуністи виділили Стефанику пенсію, намагаючись купити його впливове слово. У 1933 році він відмовився від тих грошей, знаючи про Великий голод і про репресії в радянській Україні. «Його критикували за те, що був на утриманні в комуністів, на що він відповідав: "Вони, дурні, дають, а я, розумний, беру"», – цитує Микола Гуйванюк.
Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. Полтава, 1903 рік.
Ще одним проявом громадської та політичної позиції було ставлення Василя Стефаника до інтелігенції. Він не міг сприйняти її заробітчанства на національній темі. «Не той інтелігент, який стоїть на віче, роздає газетки, травить котлєти, а сам співпрацює з тими, хто цього мужика гнобить. Стефаник притягнув собі до Снятина хорошого адвоката Марка Черемшину – вони обоє боронили українську селянську справу», – провадить Микола Гуйванюк. Селянин та інтелігент в добу Стефаника були непримиренними. Стефаник писав для селян, тому так довго у його творах зберігається покутський діалект, що додає чимало труднощів сучаснику. «Його першим читачем був селянин. Всі новели зі "Синьої книжечки" були опубліковані або в "Громадському голосі", або в "Ділі". Це ті часописи, які зачитувалися в читальнях до дір, – розповідає Микола Гуйванюк. – Існував дуже великий конфлікт між тодішньою інтелігенцією і селянством. Галичани вважалися інтелігентами, коли закінчували гімназію. Гімназист знімав селянську ношу і одягав жидівський піджак, намагався говорити на мові Лесі Українки і Тараса Шевченка, розумів українську ідею і мав намір нести її до буковинського селянина – а той натомість казав: "Що цей жидок від мене хоче?" Тому Стефаник використовував мову селянина».
У 1908 році Максім Ґорькій написав в листі Івану Касаткіну: «Мне думаєтся, я не обижу вас, если порекомендую прочесть рассказы галицийского писателя Стефаника, – прочитайте, вы увидите, как кратко, сильно и страшно пишет этот человек».
«Коротко, сильно і страшно» – ще один радянський штамп, під яким ми вивчали творчість Василя Стефаника. Сьогодні філологи звертають увагу на незвичайну чутливість цього автора, оголеність його внутрішнього нерва, певну інфантильність. «Я пішов від мами у білесенькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили», – згадує прив’язаність Стефаника до мами професорка Тамара Гундорова. Коли Оксана Стефаник померла, він на кілька років закинув літературу. «Унікальність Стефаника в тому, щоб завоювати читача і водночас його випробувати. Письменник випробовує темами (темою смерті, насамперед), стилем і мовою», – провадить філологиня.
В опублікованому 1937 року тексті «Під вражінням вистави „Земля“» (є думка, що писаний текст у 1933–34 рр.) Стефаник каже: от він з лінощів не вивчив мови Панаса Мирного і Нечуя. Вибачте, мовляв, що я такий лінивий, – а водночас читач бачить, що саме ця стаття і написана, умовно кажучи, мовою Мирного і Нечуя. Кобилянській писав, що «усі ці літературні округлення для того, щоб ці інтелектуальні інваліди (про інтелігенцію) це заковтували і не думали. А от він пише так, щоб, коли вони будуть це жерти, щоб вони чули, що це їм дре і скобоче», – пригадує українська перекладачка Ярослава Стріха. Вона ж висловила припущення, що твори Стефаника з його діалектом найкраще спробувати перекласти ірландською мовою.
Ще один ярлик: оповідання Стефаника – безособистісні. Мовляв, як драматург він ховається за своїми героями.
Він не знає, де його місце, де він сам в історіях, які так глибоко і так особистісно переживає. Все ж багато з його оповідань починаються як автобіографічні, він пише про СВОЇ переживання. Кожна історія починається як «я», але настільки трансформується, що він не знає, що з цими історіями робити. У 1896 році з Кракова пише Морачевському, через якого проходить добра половина його листів, що він іде по Кракові і дощ ллє. Але йому це не страшно, бо він може сховатися у будь-яку підворітню, а був би він у Сяноці, мусів би проситися в хату, вести про дощ розмову з господинею. Тобто, тішиться, що він такий от модерніст, денді, не належить до спільноти. Раптом перед очима в нього постає картина бідного похорону, і він думає: от вони бідні, я бідний, піду за ними. Якась бабця йому каже: «Христос – мученик, бо він людей спасав, наші мужики – мученики нашого ладу, а ти хто?» І він іде. Отже, йдеться про те, що його проганяють зі спільноти і йому боляче. Неприналежність – то не завжди добре. Багато фраз звідси ми впізнаємо в оповіданні «Похорон» (1901) в збірці «Дорога». В «Похороні» читач стає там, де мав би бути автор. Центральний мотив Стефаника: писати про того, хто не напише про себе. Він потрапляє під парасольку письменників-народників, але йому там не затишно.
Ярослава Стріха
Василь Стефаник відсторонювався від літератури, коли йшов у політику, і навпаки. Міг віддано робити якусь одну справу, а не дві водночас. Взагалі у себе як письменника довго не міг повірити. Лесь Мартович, наприклад, видавався йому таким геніальним, що при ньому Стефаник боявся сказати, що теж пише. Ще в гімназії захоплювався Іваном Франком. Коли ж врешті з ним познайомився за улюбленою справою – риболовлею – то тільки й міг, що носити за доктором кошик з уловом. «Потім вони пішли до Франків, і Франчиха, як називав Ольгу Хоружинську Стефаник, насмажила риби. Іван Франко намагався розпитати про навчання, організацію студентського життя, а Стефаник такий був захоплений, що не знав, що йому говорити. Врешті доктор побачив, що не має співрозмовника, і почав редагувати збірку, а Стефаник далі сидів зачудований», – розповідає Ігор Медвідь.
Батько Василя Стефаника Семен
Як згадує Михайло Рудницький, коли Стефаник говорив про Франка, він завжди казав, що той для нього є недосяжним ідеалом письменника. Сам Стефаник не був впевнений в тому, чи те, що він пише, має якусь цінність. Якось Франко замість свяченої води передав Стефанику чорнило, таким чином натякаючи на його талант до літератури.
«Василь Стефаник, може найбільший артист, який появив ся у нас від часу Шевченка. Що визначає всї його оповіданя, сильнїйші й слабші, довші й коротші, обік сильного, як океан глубокого чутя, що тремтить у кождім слові, чуєть ся в кождій рисочцї, – так се власне той неохибний артистичний такт, який велить йому все і всюди задержати міру. Стефаник – абсолютний пан форми. Він, здаєть ся, не дбає про увагу читача, не вживає нїяких риторичних штучок, щоб притягти, прикувати її до себе. Його оповіданє пливе, бачить ся, спокійно, з елєментарною силою, але власне сею елєментарною силою воно захоплює й нашу душу. Стефаник нїде не скаже зайвого слова; з делїкатністю гідною всякої похвали він знає де зупинитись, який деталь висунути на ясне соняшне сьвітло, а який лишити в тїни», – рецензував Іван Франко молодшого на 15 років «хрещеника» в літературі.
І щоби зовсім зняти зі Стефаника тавро «плакальника», його земляк Микола Гуйванюк розповів кілька анекдотів з життя письменника: Стефаник був дуже простим і ніколи не зазнавався. У рідному Русові чи сусідніх селах була традиція кликати його за хрещеного чи весільного батька. Він нікому не відмовив. «Коли в бідної циганки померла дитина, то за труною йшла вона і Василь Стефаник. Це всіх здивувало. Якось один господар одружував недолугого сина, Стефаник не погордував і пішов весільним батьком, і весілля справили, як має бути», – провадить історик. Інший випадок: ще до Першої світової війни була селянська ноша. Молодого на весілля одягали в білий костюм. Доки того парубка одягали, він сів у сажу. Тато з переляку до Стефаника: «Василю, що маю робити?» Той не розгубився, вивів нареченого у сіни, там стояло відро з вапном – він добре його вибілив».
Помешкання Василя Стефаника у Русові
Коли ж одружувався Стефаник, весільним батьком був Франко. Невдовзі після вінчання у Василя і Ольги народився син Семен. Люди то скоренько вирахували і не раз хотіли вколоти письменника: «Василю, в тебе син невчасно народився». Той відповідав: «Син вродився вчасно, просто я пізно вженився». Тож не думайте, що Стефаник не вмів жартувати, – підсумовує Микола Гуйванюк.
25.05.2021