Посеред хати стояли два дужі, моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені.
— Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив...
Сопіли оба, були помучені і ловили в груди воздух. Коло постелі сперлася молода жінка застрашена і заспана.
— Не стій, але піди зараз за Михайлом і за Максимом, та скажи, аби зараз прийшли, бо я злодія маю в руках.
Жінка вийшла, а вони лишилися.
— Цес якби лучив на слабого, тай взяв би житє коло власної хати.
Приступив до лави, взяв кварту з водою і пив так лакомо, що чути було булькотанє води в гортанці. Потім рукавом обтирав лице і глядючи на него казав:
— Не треба йти до цирулика, цес пустив крови доста.
А ще сих слів не сказав, як злодій вдарив єго кулаком межи очи.
— Ти бєш, тай я буду, ану хто ліпше?
Буковим, грубим поліном замахнувся і злодій упав на землю. З ніг сикнула кров.
— Тікай тепер як можеш, я тобі нічо не скажу.
Мовчали довго. Тусклий каганець не міг продертися через темряву по кутах, а мухи почали гудіти несміливо.
— Та затамуй собі кров, чоловіче, бо вся вітече.
— Дай мині води, ґаздо.
— Дам тобі води, кріпи си, бо не знаєш, що тебе чикає!
Довга мовчанка.
— Ти, вижу, моцний, ґаздо.
— Я моцний, небоже, я коня на плечі беру, ти недобре трафив до мене.
— А натуру маєш мнєку?
— Я мнєкий, але злодія живого з рук не пускаю!
— То я маю вже тут загибати?
— Або я знаю, ци ти твердий, ци мнєкий? Як-ис твердий, то можеш вітримати...
І знов тишина запанувала в низькій хаті.
— Затамуй собі кров.
— Нащо, аби гірше боліло як меш бити, кров то є сама біль.
— Як я вже буду бити, то мусит боліти, хиба би-с дух спустив.
— А Бога не меш боятиси?
— А ти Бога боявси, як-ис ліз у комору? Та там увес мій добиток, та якби ти був тото забрав, та ти би мене на віки вічні скалічив! А чомуж ти не лізеш до богача, але до бідного?
— Пропало, нема що говорити! Бий, та дай мині спокій!
— Певне, що буду бити.
На долівці зробилася калужа крови.
— А ти як маєш сумлінє, ґаздо, та не забивай мене по трошки, але озми то поліно, та бахни ще так по голові, як по ногах, та збудеш си клопоту, а мині лекше буде.
— Ти би хотів відразу ! Чикай, жди, годи, най люде прийдут.
— То ти хочеш добрим сусідам бай зробити ?
— Вже йдут.
— Слава Йсу.
— На віки слава.
— У вас, Ґьорґію, шос зновилоси?
— Та зновилоси, прийшов гість тай траба єго приймити.
— Нема балаканя, шо траба. Максим і Михайло заступили цілу хату, головами досягали стелі, а волосє їх досягало їм поперека.
— Сідайте та вібачьийте, шом зупсував вас ночи.
— Та то оце він на земли ?
— Він.
— Хлоп як звірь, мали-сте труду доста, заки вліз си до хати ?
— Дужий, ей, тото дужий, але на дусшого трафив! Та заки шо куда буде, та сядьте за стів та й гостя просіт.
Ґьорґій вийшов і за хвилю приніс бутлю горівки, солонину і хліб.
— Та чому не берете і єго за стів ?
— Каже, шо не може встати.
— То я поможу.
І ґазда взяв злодія попід пахи і посадив за стіл.
— То ви вже в хаті мали з ним суперечку, Ґьорґію?
— Та хотів мене заголомшити. Як ні угрів кулаком межи очи, то кажу вам, шо тут, тут було падати. Але-м намацав полінце коло себе, та-єм го морснув по ніжках, а він сів маком.
— Ви єму не дивуйтеси, бо кождий хоче боронитиси.
— Та я нічо не кажу.
Злодій сидів за столом блідий, апатичний, коло него Максим, а дальше Михайло. Коло печі стояла жінка в кожусі.
— Ґьорґію, шо ти хочеш з ним робити ? Люде, спамнєтайте єго, він хоче чоловіка вбити!
— Жінко, я вижу, шо ти боїшси, та ти собі піди до мами, переночуй собі, а завтра прийдеш.
— Я не вступлюси з хати!
— То меш з нами горівку пити, але не вівкай, бо спарю. Ліз на пічь тай спи, або дивиси, або як хочь.
Вона ані рухнулася від печі.
— Баба бабов, Ґьорґію, вона боїтси як жид бійки, не дивуйтеси.
— Е, шо ми будем на ню дивитиси: дай Боже здоровє, чоловіче, я до тебе напюси! Не знаю, хто за кого будем гріх мати, ци ти за мене, ци я за тебе? Але гріх мусит бути, таке зайшло, шо без гріху не обійдешси. Гай, пий.
— Не хочу.
— Мусиш пити, як я просю! Горівка тебе трохи одерзне, бо-с гет уплошів.
— Я не хочу з вами напиватиси.
Всі три ґазди обернулися до злодія. Завзяті, чорні очи віщували єму згубу.
— То давай, най пю, але пєть порцій нараз.
— Пий, а як нам збракне, то ще пішлемо.
Наливав одну по одній і випив шість. Потім пили Михайло і Максим. Закусували і знов пили.
Михайло:
— Скажи ж нам, чоловіче, вітки ти забрив у наше село, ци ти близкий, ци далекий ?
— Я із світа.
— А як ти, ци нашої мужицкої ложи, ци мещанскої, ци панскої? Бо инакше до тебе застосуємоси. Мужика то так бєси: зо три рази люшнев дулуманом по голові, скілька раз по лици, аби впав. Бо мужик твердий, до него траба твердо братиси, а як він під ногами, то легка робота. А пана ріхтуєси знов на иншу моду, люшні не показуй, бо вмре відразу, але пужівном настраш. А як він делькотит на цілім тілі, то дай у морду два рази, але також не дуже: пан вже під ногами! Походи трохи по нім мінуту, дві, тай готовий, ребра потерті на форост, бо то біленька кістка, як папірь. А жида береш на пірший вогонь за пейси, він скаче, плює, корчитси, як пружина. Але ти на то не дивишси, лишень закладаєш великий палец межи два малі тай дюґом єго попід ребра, все дюґом. Це лехка бійка, але болюча дуже...
Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло встромив голову поза Максима і чикав, що єму злодій скаже.
— Ну, до якої віри пристаєш?
— То, ґаздо, таке, шо як ви пєте горівку то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
— Правду кажеш, бігме, правду, за це ті любю!
— А заки вбєте, та дайте ще горівки, най напюси, аби-м не знав коли і як.
— Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з моїх рук ніхто не вірве!
Злодій випив ще п'ять келишків.
— Бийте кілько хочете, я вже злагожений.
— Чикай, брьи, добре, шо ти вже контетний, але ми ще неконтетні, ти по пєть, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело, Максим якусь думку мав, але боявся її виявити, а Ґьорґій був неспокійний.
— Вижу, люде, шо буде біда, уступив би-м си гет, а шос ні до него тягне, ланцухами тягне... Гай, гай, пиймо закусюймо ..
— Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку — сказав злодій до Максима.
— Ов, чоловіче, ти дуже боїшси, ов, це нефайно !
— Бігме, вас не боюси, бігме і сто раз забожуси, шо не бою си !
— А шо ж?
— Мині легко стало на души тепер та я хочу цего ґазду в руку поцулувати; він сивий чоловік, мігби бути моїм татом...
— Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє, я не хочу, будь собі без мене...
— Але дайте руку, бо гріх мете мати, я хочу вас поцулувати як рідного тата.
— Я цалком мнєкий, чоловіче, не цулуй мене.
Михайло і Ґьорґій аж роти порозявляли і горівку перестали пити. Наїжили чупер і своїм вухам не вірили.
— Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Максим витріщив очи як баран і не розумів, що дієся.
— Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав...
Говорив, аби оправдатися перед Михайлом і Ґьорґієм.
— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцулую, то мині буде легко: я вижу, що вже мині не ходити по світі та хотів би-м віпрощити си з вами.
— Ти не цулуй, бо я гет змнєкну, я тобі і так простю.
— Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умерати, бо я ще нікого в руку не цулував, аби ніби так із серцем. Я не пяний, бігме, ні, але я так хочу...
— Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю тай не дриґнеш!
— Коли ви гадаєте, що я дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напивси горівки тай мині отак утворилоси в голові, шо я маю згинути і цего ґазду в руку поцулувати, аби мині Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіт, най даст.
— Шо цес чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жилісливий такий, шо я не годен тому стерпіти...
Максим не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він встидався як дівчина.
— Мнєкого все таке, все він у людий на посміховиску, така натура паскудна! Та ви знаєте, шо як я трохи горівки напю си тай плачу, таже знаєте. Було мене таки суда не кликати, бо я знаєте такий як прєдиво...
Злодій хотів взяти Максимову руку, аби поцілувати.
— Цес злодій хоче штуков нас зайти. Ідіт, Максиме, геть від него, уступіт си.
— Давайте горівки, Ґьорґію, пиймо з-потри, аби-м раз дістали їдь — сказав Михайло.
— Не йдіт, Максиме, не йдіт вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не бою си, бігме, не бою си, але такий мене неспокій тре...
Він почав дрожати на цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло і Ґьорґій пили горівку і не дивилися на него.
— Та чого ти си боїш, нема чого, я тобі дам руку поцулувати, вже дам, най ні і вібют, вже дам, на, цулуй, як ти собі жєдаєш...
Злодій прилип до руки, а Максим кліпав очима так, якби хтось єго раз по разови бив по лиці.
— Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого...
Михайло розставив всі пальці в руках і показував Ґьорґієви.
— Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, шо раз лакомі, де ймут, там з мнєсом, рвут !
А Ґьорґій нічого не говорив, лиш заєдно плював у долоні і наливав горівки.
— Доста вже, небоже, доста, пусти, най я собі йду, бо тут нема Бога, я на таке не можу дивити си. Вітєгни руки з пазухи, не облапуй, ні, пусти, бо мині такий встид, шо не знаю, де подіти си!
— Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі — кричав злодій.
Жінка зіскочила з печі і втекла, Михайло вийшов із за стола темний і п'яний як нічь, Ґьорґій стояв і нагадував собі, що він мав щось робити.
— Максиме, ви мині з хати шуруйте, аби я вас тут не видів, бо вбю як горобца; гай, забирайтеси.
— Я піду, Ґьоргію, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеси, бо ви знаєте, шо я мнєкий чоловік. Мині так здаєси, шо гріх будете мати, я собі йду...
— Ідіт, ідіт, бо ви не хлоп, але зальопана баба!
— Та я то кажу, шо я не до цего, я...
Максим піднісся і вийшов з поза стола.
— Будьте здорові тай не бануйте, бо я, як якис казав, не до цего...
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
— А ти відеш із за стола, ци треба ті відти віносити ?
— Я не віду, я вижу, що не віду, бо я маю тут під образами сидіти.
— Ой, відеш, бігме, відеш, ми будемо просити!
І кинулися на него як голодні вовки.
========================
[Вперше опубліковано 1901 року у збірці «Дорога». Новелі. (с.75—83).
Через тридцять три роки Василь Стефаник занотував собі після перегляду вистави театру «Заграва», де була включена ця новела:
«Злодій» — з третьої картини — річ, яка мене на старість дуже зворушила і найбільше мені подобалася. Оповідання остільки неправдиве, що жінка Ґьорґія таки урятувала злодія, а потім лежала хора зо два місяці і я її лічив та все вона була вдоволена, що не дала вбити, а навіть її Ґьорґій був дуже задоволений. («Під вражінням вистави „Земля“ (З посмертної теки)», Новий час, 25 січня 1937, ч.15, с. 7)
Цікаво порівняти Стефаникову новелу «Злодій» з оповіданням Івана Франка «Хлопська комісія» на цю ж тему обходження селян зі злодіями]
22.05.2021