Перечитуючи Франкову «Присвяту» Шевченкові (1914, до 100-річчя поета), я не раз дивувався: чому Франко взявся за таку суто ювілейну, патетичну публікацію і чому акцентував на тому, ким є Шевченко для загалу українців, а не для нього особисто?
Патетичний, або як його Франко деколи називав, «бомбастичний» стиль, не був властивий йому як літературному критикові та історикові літератури, та й загалом науковцеві і мислителю – він виразно схилявся до аналітичного підходу. В огляді «З остатніх десятиліть ХІХ в.» (ЛНВ. 1901. Т. 15. Кн. 7–9) за «бомбастичний стиль» публіцистичних та науково-публіцистичних статей Франко критикував провідника народовців Володимира Барвінського, негативно висловився також про «кулішівський бомбаст» [т. 41, с. 484].
Щоправда, в поезії Франко віддавав данину цьому стилю, зокрема замолоду в панегіриках тому-таки Барвінському – віршованому некрологу «На смерть бл[аженної] п[ам’яті] Володимира Барвінського дня 22 січня (3 лютого) 1883 року», поменнику «Спом’янім! В перші роковини смерти Володимира Барвіньского» (1884), у поменниках «В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка» (1884), «В двадцять п’яті роковини смерті Тараса Гр[игоровича] Шевченка» (1886). За це його критикував позитивіст Драгоманов, якому «бомбастичний стиль» був абсолютно чужий¹.
Після цих панегіриків Шевченкові Франко написав блискучі вдумливі статті, у яких глибоко збагнув поетичний феномен творця «Кобзаря» і явив проникливе власне розуміння його. Логічно було б, якби він до 100-річчя поета оприлюднив певний текст під назвою «Мій Шевченко» – на зразок своєї ж парадигми «Мій Ізмарагд» (як назвав свою збірку віршованих переробок зі староруської збірки статей і притч «Ізмарагд» та інших джерел) або свого «Мойсея», що завдяки глибоко особистісній інтерпретації біблійного образу та версії прочитується як «Мій Мойсей». А проте Франко суб’єктивізував у «Присвяті» ставлення до Шевченка не від себе особисто, а від імени загалу українців, хоча рецепція поета серед співвітчизників була різною. Інакшим був Шевченко для Куліша, Костомарова, Данила Танячкевича, Драгоманова, Кониського, Михайла Лободовського, самого Франка, а також для молодших Василя Пачовського, Миколи Міхновського, Миколи Євшана, Михайла Рудницького, соціал-демократа Теофіля Меленя та багатьох ін. Нація поставала надто строкатою в ідеологічних, політичних та естетичних орієнтаціях та уподобаннях, щоб так узагальнювати («Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко» [німецький оригінал: т. 52, с. 203; український переклад: т. 39, с. 255]). Навіть якщо є певний знаменник у феномені Шевченка, який об’єднує українських патріотів, тих, кому дорога Шевченкова Україна, то й у цьому випадку трапляються «різночитання».
У міру зростання почуття особистости, її усамостійнення зростає особистісний підхід до явищ культури, до письменницьких феноменів, який відходить від знеособленого загального. Чим сильніша особистість, тим виразнішою є її персональна рецепція письменника. В інтелектуалів з’являються власні, індивідуалізовані інтерпретації письменників, відмінні від сприйняття загалу, притому ці інтерпретації не розраховані на загальне прийняття – це радше пропозиції до роздумів. У ХХ – на початку ХХІ ст. заяскравіли парадигматичні назви «Мой Пушкин» (лірико-автобіографічний прозовий твір Марини Цвєтаєвої, 1936), «Мій Шевченко» (документальний фільм Юрія Макарова, 2001), «Моя Леся Українка» (есей Ніли Зборовської, 2002). Франко стояв біля джерел цього процесу своєю збіркою «Мій Ізмарагд» (1898). Однак 1914 року це вже був не той відчайдушно сміливий, крилатий, акцентовано персоналістичний митець слова з гіперболізованим чуттям власної особистости…
А тимчасом загадка, чому Франко створив «Присвяту» саме в такому патетично-узагальненому ключі розв’язується, як виявилося, просто: письменник виконав соціальне (конкретніше, журналістське) замовлення. Йому було замовлено ювілейну статтю саме в такому стилі й під таким ракурсом: до ювілею хвилююче означити, ким є Шевченко для української нації.
Замовником виступив Іван Володимир Кушнір (*1881–†1938) – український журналіст, публіцист, редактор, видавець, педагог, громадський діяч у Відні та згодом на еміграції у Празі, родом із села Янчина (тепер с. Іванівка, яке належить до Перемишлянської міської громади Львівського району Львівської обл.). Певний час він був редактором (1908–1915) і видавцем (1907 № 11/12 – 1915) українського німецькомовного місячника «Ukrainische Rundschau» («Український Огляд»), що виходив у Відні.
Готуючи до випуску спеціальний (збільшеного обсягу) ювілейний номер «Ukrainische Rundschau», присвячений 100-річчю Тараса Шевченка, і маючи вже для цього «ряд статей про Шевченка, його творчість, значінє etc., а також ряд нових і вдатнійших перекладів, як бували досі», Кушнір у листі від 6 травня 1914 р. (на бланку із зазначенням його як видавця журналу: Ukrainische Rundschau. Herausgeber: Wladimir Kuschnir) звернувся до «Високоповажаного Добродія» Івана Франка
«з уклінною просьбою написати на вступ до того нумеру хоч би лише дуже невеличку настроєву статейку, щось в роді “Присьвяти” для поета, якого окружає культ нації».
Кушнір переконував письменника:
«Я завдав собі труду і коштів, щоби вийшла прилична річ, а Ви Вашою ласкавою участю увінчали б мою скромну дань поетови і його пам’яти. Будьте ласкаві, не відмовити»²
Франко не відмовив проханню Кушніра написати «дуже невеличку настроєву статейку» про Шевченка в аспекті культового ставлення до нього нації і вже за кілька днів створив замовлений текст. Листа від 17 травня 1914 р. Кушнір розпочав словами вдячности письменникові за прислану для «Ukrainische Rundschau» «Присвяту»:
«Незвичайно врадувала і схлібила³ мені Ваша ласкавість. З великою подякою потверджую одержану мною присилку Ваших слів Присьвяти “батькови Тарасови”»⁴.
Відтак Кушнір прохав порадити, чи містити «присьвяту без наголовка, чи з наголовком і з яким». Пояснював (очевидно, щодо власної робочої назви «Присвята», котру, як видно з пояснення, написав на німецькомовному рукопису – ясна річ, також німецькою мовою: Widmung):
«Той титул, який я дав, є лише провізоричний [попередній. – Є. Н.], для орієнтації друкаря, щоби не помішав скриптів [рукописів. – Є. Н.]»⁵.
«Для одностайности» Кушнір виправив Франкове написання «Taras Ševčenko» на німецьку транслітерацію «Taras Schewtschenko» (а це свідчить, що Франко надіслав текст німецькою мовою), хоча визнав, що, «мабуть, з часом» стане вживати Франкової «транскрипциї українських назв». Повідомляв, що «щіткову відбитку» (верстку) «Присвяти» друкар вишле Франкові, який мав її повернути «на адресу редакції». Дав адміністрації доручення надіслати на адресу Франка «в листі скромненький почесний гонорар», що робив «з прінціпу»⁶.
У коротенькому листі від 20 травня 1914 р. Кушнір писав:
«Не знаючи напевно, чи друкар післав Вам щіткову відбитку, посилаю ще сам окремо і прошу ласкаво по можности скоро прислати мені її, справлену чи несправлену, назад»⁷.
Як випливає з Кушнірового листа від 26 червня 1914 р., спарене шевченківське число місячника (№ 3/4, фактично, за березень-квітень, хоча місяців виходу журналу на ньому не зазначувано) вийшло в червні, тобто із запізненням. Святковий (шевченківський) номер «Ukrainische Rundschau», який, очевидно, щойно тоді побачив світло денне, Кушнір розпорядився вислати Франкові «в двох примірниках». Наприкінці листа зацитував у німецькому оригіналі деякі відгуки про Франкову «Присвяту» з віденських часописів «Neues Wiener Tagblatt», «Die Zeit» і «Reichspost»⁸.
Номер 3/4-й «Ukrainische Rundschau» за 1914 р. (на ньому Кушнір значиться офіційним видавцем і редактором) відкривався (після обкладинки, змісту й фотографії Шевченка на окремій сторінці) першодруком німецького оригіналу Франкової поезії прозою «Widmung» («Присвята») («Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden...») (S. 89). Її датовано: «Lemberg, den 12 Mai 1914» (Львів, 12 травня 1914). Цей номер «Ukrainische Rundschau» вийшов також окремим збірником:
Taras Schewtschenko, der größte Dichter der Ukraine. Zur Jahrhundertfeier seiner Geburt / herausgegeben von Wladimir Kuschnir und Alexander Popowicz. Wien : Verlag Ukrainische Rundschau, 1914. 118 S. (Тарас Шевченко, найбільший поет України. До сторічного ювілею його народження / За ред. Володимира Кушніра й Олександра Поповича. Відень : Видавець «Ukrainische Rundschau», 1914. 118 с.).
У цьому збірнику «Widmung» – на першій сторінці. Українською мовою цей твір під назвою «Присьвята Івана Франка Тарасови Шевченкови (Із сьвяточного числа “Ukrainische Rundschau”)» з’явився у львівській газеті «Нове Слово» (1914. № 523. 15.VI. С. 6; підп.: Іван Франко). Підзаголовкове уточнення «Із сьвяточного числа “Ukrainische Rundschau”» свідчить, що це передрук (у перекладі з німецької мови) із першодруку, проте перекладача не зазначено. У «Зібранні творів» [т. 39, с. 255] «Присвяту» подано в іншому перекладі, теж без зазначення перекладача; німецький оригінал див. у «Додаткових томах» [т. 52, с. 203]⁹, оригінал і переклади українською та англійською мовами, а також їхній аналіз – у статті Івана Теплого¹⁰. Франків переклад тексту «Widmung» українською мовою невідомий; не знати, чи він узагалі був.
У цьому номері (№ 3/4) «Ukrainische Rundschau» вміщено також Франків переклад вірша «На смерть Шевченко» Ніколая Некрасова – «Auf den Tod Schewtschenkos. Ein Gedicht von Nekrasow» (S. 116; першодрук: Ruthenische Revue. 1903. № 1. 15.V [див. публікацію за пізнішим автографом: т. 11, с. 46–47]), а серед перекладів німецькою мовою Шевченкових віршів – Франків переклад поезії «І небо невмите, і заспані хвилі…» під назвою «Am Aralsee» («На узбережжі Аральського моря») (S. 171–172; першодрук: Ruthenische Revue. 1903. № 11. 15.Х [передрук: т. 52, с. 761–762]). Подав Кушнір і свою статтю «Taras Schewtschenko als Träger der ukrainisch-politischen Tendenzen seiner Zeit» («Тарас Шевченко – носій українських політичних тенденцій свого часу»; S. 158–165).
Тож саме Кушнір завдяки своїм довголітнім наполегливим зусиллям залучити Франка до співпраці з «Ukrainische Rundschau» спонукав письменника створити патетичну «Присвяту» Шевченкові як поетові, ушанованому «культом нації». Кушнір запропонував жанрово-стильову форму (стисла урочиста прозова присвята), ракурс бачення Шевченка (з погляду нації) та саму назву – і все це автор прийняв. На замовлення Кушніра він і написав урочисту «Присвяту» Шевченку від імени українців.
З художнього боку Франко майстерно виконав націєцентричне редакторське замовлення Кушніра, прислухавшись до його поради застосувати урочистий ювілейний виклад, завдяки чому замовлена «дуже невеличка настроєва статейка» перетворилася на поезію прозою. Саме за спонукою Кушніра Франко вдався до «бомбастичного стилю», апробованого в його давніх поетичних поменниках (Іван Теплий навіть посилив урочистий стиль «Присвяти», переклавши її в жанрі, наближеному до молитви, і трактуючи як «вдячну молитву» до Шевченка). Відступивши від аналітичного підходу, властивого власним шевченкознавчим працям, Франко допустився низки інтерпретаційних та фактографічних неточностей, передусім надто категоричних тверджень та утрируваних узагальнень¹¹, та попри те його «Присвята» в німецькому оригіналі набула розголосу, а в українських перекладах – широкої та тривкої популярности.
________________________________
¹ Докладніше див.: Нахлік Є. Віражі Франкового духу : Світогляд. Ідеологія. Література / Євген Нахлік. Київ : Наукова думка, 2019. С. 130–140, 383.
² Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Фонд 3 (І. Франка). Од. зб. 1638. С. 315.
³ Полестила. Польське schlebić – полестити, догодити. «Словник української мови» в 11 томах даремно не реєструє слова схліби́ти, адже воно трапляється у творах і листах українських письменників. Подано лише слово похлі́бець (як застаріле) – підлабузник (СУМ. Київ, 1976. Т. VII. С. 450). У словнику Бориса Грінченка зареєстровано слова похліби́ти зі значенням «підтримати кого, потягнути руку за ким» (з ужитку в Черкаському повіті) (Словарь української мови : [в 4 т.] / Зібрала редакція журнала «Кіевская Старина» ; Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Борис Грінченко. У Київі, 1909. Т. ІІІ. С. 387), хлібити – «лестити, догоджати» (Там само. Т. IV. С. 401). – Є. Н.
⁴ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1631. С. 583.
⁵ Там само. С. 583–584.
⁶ Там само. С. 584.
⁷ Там само. Ф. 3. Од. зб. 436. Арк. 23 зв.
⁸ Там само. Од. зб. 1631. С. 587.
⁹ У коментарях [т. 52, с. 861] помилково зазначено, ніби німецький текст уперше опубліковано у віденській газеті «Die Zeit» (1914. № 4136. 3 квітня). Насправді у «Die Zeit» твір «Widmung» не публікувався. У зазначеному числі уміщено Франкову статтю «Taras Schewtschenko» (див.: Franko Ivan. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. Berlin, 1963. S. 175; Іван Франко: Бібліографія творів. 1874–1964 / Склав М. О. Мороз. Київ, 1966. С. 370). Її передруковано в «Зібранні творів» за «Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine» в українському перекладі – «Тарас Шевченко» [т. 39, с. 248–254; коментар: с. 652–654].
¹⁰ Teplyy I. «The Dedication» of Ivan Franko to Taras Shevchenko: history of writing and translating / Ivan Teplyy // Українське літературознавство. 2015. Вип. 79. С. 42–57. URL. Дата звернення: 8.05.2021.
¹¹ Див.: Нахлік Є. Зауваги до Франкової «Присвяти» Шевченкові / Євген Нахлік // Дивослово. 2013. № 3. С. 22–26. Доповнений текст увійшов до книжки: Нахлік Є. І мертвим, і живим, і ненарожденним», і самому собі: Шевченкове ословлення минулого, сучасного й майбутнього та власної екзистенції / Євген Нахлік. Львів, 2014. С. 412–417.
========================
Widmung.
Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden.
Er war ein Leibeigener, und ist eine Grossmacht im Reiche der menschlichen Kultur geworden.
Er war ein ungeschulter Laie, und hat Professoren und Buchgelehrten neue, lichte und freie Bahnen gewiesen.
Er seufzte zehn Jahre unter der russischen Soldatenmuskete, und hat für die Freiheit Russlands mehr getan, als zehn siegreiche Armeen.
Das Schicksal verfolgte ihn im Leben, soviel es konnte, und vermochte doch das Gold seiner Seele nicht in Rost, seine Menschenliebe nicht in Hass und Verachtung, sein Gottvertrauen nicht in Verzweifl ung und Pessimismus zu verwandeln.
Das Schicksal sparte ihm nicht Leiden, aber es kargte auch nicht mit Freuden, welche aus einer gesunden Lebensquelle fl ossen.
Und es hat ihm das Beste und Kostbarste doch erst nach dem Tode vorenthalten – unvergänglichen
Ruhm und die immer neu hervorblühende Freude der Millionen Menschenherzen, welche seine Werke immer hervorrufen.
Das war und ist für uns Ukrainer Taras Schewtschenko.
Iwan Franko. Lemberg, den 12. Mai 1914
[«Ukrainische Rundschau», 1914, № 3-4, с. 89]
* * *
Присвята
Він був мужицьким сином, а став князем у царстві духа.
Був крепаком, а став верховодом людської культури.
Був невишколеним ляіком, а вказав професорам і ученим нові, світлі і вільні дороги.
Він стогнав десять літ під московським крісом рядовика, а вчинив для свободи Росії більше, чим десять побідних армій.
Доля переслідувала Його у життю, скілько лише могла, та всетаки не здужала перемінити золота Його душі на снідь, Його любови до людей на ненависть і погорду, Його віри на розпуку і песімізм.
Доля не щадила Йому на терпіннях, але й не скупила на утіхи, що плили із Його здорового жерела життя.
А всетаки задержала вона для Нього що найліпше і найцінніше – аж по смерти – славу, що не проминає, і радість міліонів людських сердець, що її викликують завсіди Його твори.
Цим був і є для нас Українців Тарас Шевченко.
Іван Франко
[Переклад 1921 року, «Каменярі»]
* * *
Присвята
Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.
Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
[Переклад 1983 року, Зібрання творів в 50 томах, т.39]
* * *
ПРИСВЯТА
Він був сином селянина, а стався князем у царстві духовному.
Він був кріпаком, а стався самовладною потугою у царстві людської культури.
Він не мав систематичного вишколу, проте вказав нові, світлі та вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Він знемагав десять років від солдатчини у російському війську, однак у справі визволення Росії зробив більше, ніж десять звитяжних армій.
Доля, наскільки могла, переслідувала його за життя, проте сталася безсилою перед золотою його душею, не перетворивши її в іржу, любові до людей – у ненависть та погорду, а віру в Бога – у сумнів та зневіру.
Доля не шкодувала йому страждань, але й не скупилася на радощі, які струменіли з цілющого джерела життя.
Проте тільки по смерті вона обдарувала його найкращим та найкоштовнішим – невмирущою славою і щораз по-новому квітучою радістю мільйонів людських сердець, яку невпинно пробуджують його твори.
Таким ось був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.
Іван Франко
Львів, 12 травня 1914 року.
(переклад І.Теплого, 2015)
21.05.2021