Бузьки.

З весняних образків.

Бузьки вертали з вирію, з далекого полудня... І чим більше зближались до любої, рідної країни, тим веселїйшими ставали, тим більше спішились, тим бадьорнїйше краяли воздух своїми крилами. Ось-ось, ще трохи, а вже розстелить ся перед нами наша рідня, північна країна! — здалось немов говорили до себе в тім великім поспіху...

І та рідна країна вкінци розстелилась перед ними, наче красний, у веселі цвіти тканий килим... Сонце любо усміхало ся з синього неба, посилаючи на землю теплі, благодатні промінї. Під тими промінями леди стаяли, а річки весело грали, мов мали дїти жибонїли, тулились до більших рік і плили все дальше до моря. Біла скатерть снїгу уступила з піль і лугів, а очам бузків показали ся широкополі лани, зеленїючі густою рунію озимини — жита пшеницї — ополокані теплим весняним дощиком. А по полях, мов ті мурашки — заходять ся коло весняної роботи хлїбороби. Одні орють, вигейкуючи на сиві волики, другі сїють, з розмахом кидають зерно в сиру землю, а всї раді, а всї веселі, одушевлені надїєю на добрий урожай... Вздовж річок і рік тягнуть ся просторі луги-долини і нїби усміхають ся до бузьків, нїби запрошують до себе, щоб на них відпочили, погуляли. І лїсів видно богато: одні зелені соснові бори, другі чорні, стоять, о чімсь шепчуть з-тиха межи собою, вигрівають ся до сонця. А серед тої різнородности виднїють ся порозкидані села, хати на весну свіжо повибілювані, окружені садочками... Ось, ще не довго, а темний лїс розівєсь, зазеленіє, загуде могутну пісню і луги зазеленїють, зацвитуть лотачею, зацвитуть садочки по селах, широкі поля заколишуть ся зеленим збіжем, наче теє море — і тогдї буде раз хорошо! тогдї буде ще любійше, ще веселїйше, мов у раю.

О, ти рідна країно! Як у тебе красно, як у тебе солодко, кілько в тебе простору! Є де, дякувати Богу, жити, є де подїтись!

I бузьки раді витають рідний край з-під небесної синяви, крутять ся колесом, немов танцюють з великої радости, весело клекочуть...

— Та летїм, летїм чим скорійш до батьківского гнїзда, до рідної стріхи!

I бузьки прилетїли до рідної стріхи, заклекотали весело, закрутились колесом і з розмахом сїли на рідне гнїздо і стали цїкаво розглядатись по ріднім обійстю, стали єго витати після довгої розлуки...

— І ось нас маєте! — здавалось немов говорили — і ось ми знову до вас прилетїли, місця родимі, бо злети свїт вздовж і впоперек, то нїгде таки не єсть так добре, як у себе, дома, на ріднім гнїздї... А ти, господарю, вийди но з хати, най ми тебе повитаємо та подивимось, чи ти здоров, чи твоя жінка й дїти здорові, чи щасливі, чи веселі?...

Но з хати нїхто не виходить, на подвірю не видно нї людини, нї худібки, нї навіть домашної птицї; глухо і пусто довкола, наче-б хто віником замів цїле обійстя... Плоти пооблїтали, но господар чомусь-то их не городить, не ладнає; у хати стїни також пообпадали, но господиня их не лїпить, не білить; а на подвірю малі дїти не грають ся на сонци, не витають веселим криком бузьків, довго ожиданих віщунів весни. Пусто, тихо довкола, мов ангел смерти перелетїв недавно через те обійстя.

Бузьки розглядають ся здивовані і чим-раз більшій острах і якійсь смуток их огортає...

— Гей, господарю! та де ти подїв ся враз зі своєю родиною? Чи ви часом, Боже борони, не вимерли через зиму?!...

Прилетїв маленькій горобчик і розяснив бузькам цїлу річ.

— Не вмер ваш господар, но й не видїти вам єго більше. Гей, було єму, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити: хлїба не було нї шматочка, а в коморі нї пучки муки, нї одної крупочки, нї одного пшонця, та й не було чим жити, не було єму чим дїток годувати, а ще до того не було в що одягнути ся, нї чим хати огріти. Бідував ваш господар зі своєю родиною, голодував, а вкінци побачив сердешний, що єму тїсно в ріднім краю, що єму прийдесь тут з голоду вмерти, та й покинув рідне гнїздище, всього відрІк ся... Забрав жінку, забрав дїти та й потягнув з другими сїромахами, такими як він, у далеку, непевну чужину, за високі гори, за широкі моря, а вже він більше не вернесь до дому, а в тій пустцї мешкають тепер сови з нічвидами. Ось яка новина, братчики рідненькі!

Коли бузьки ту новину почули, тогдї ще більше посмутнїли, похилили голови, опустили крила і тужно й жалібно стали клекотати...

[Дѣло, 02.05.1896]