(Нарис).
Ясне проміння мартового сонця засипало веселим сміхом вікна ваґону III. кляси. Але той сміх не найшов відгуку на блідих виснажених лицях пасажирів; совгався золотими смугами по хмурних чолах, сумних очах, затиснених устах і болючим контрастом відбивав від них.
Були тут старі й молоді, жінки й чоловіки, дівчата й хлопці. З гірських окраїн Підкарпатської України їхали на доли купувати зерно. У всіх їх одна тілько думка: куплять, чи не куплять? Чи принесуть своїм замореним голодом сім'ям ту пригорщу зерна, чи стрінуть їх тілько німим поглядом.
В кутку ваґону спала дитина. Один із збиточних, соняшних проміннів доторкнув повік дитини й вона збудилася. Стала сіпати за рукав бліду, вимарнілу жінку, що біля неї сиділа.
— Мамо, мамко, ви казали, щоби я спала, а як устану, дасте мені хліба. Дайте хліба, мамцю, я голодна!
Бліда жінка важко зітхнула;
— Одки ти дам, синку, тепер не є; почекай мало-маленько, прийдемо до вароша, куплю тобі цукру і медовиків. На маєш філяр, такий красний, срібний, купиш собі сама.
— Не хочу філярка, не хочу цукру, лем хліба, — плакала дитина.
Напроти сиділа стара жінка. Мовчки стала розвязувати безчисленні узли свого клуночка, вийняла кусник вівсяного ощипка, відломила кавалок і подала дитині, а решту мов скарб дорогоцінний заховала на дні торбини.
— Красні дякую — прошептала мати; — красні дякую — прощебетала і дитина і почала гризти твердий, вівсяний ощипок.
— Тяжко стало на світі — промовила бабуся, — а найтяжче вже дітям. Старий мусить перетерпіть, а дітвак що знає?...
— Ой знають і діти, знають, — обізвався з другого кута чоловік. — У нашому селі ховають по кількоро дітей кождий день. І не є пошести ніякої, з голоду мруть.
— Голод найгірша пошесть, — відозвався хтось.
— Та коби така пошесть зайшла, щоб люде дораз мерли, а не мучилися з голоду.
— Чекайте і до того прийде — потішав хтось з гурту.
— Наруд розуйшовся із гур, єдні по жебрах, другі по наймах, а хто остав дома, з голоду пухне.
— По двайцятеро на день приходить тої жеброти до хижі; та що їм хто дасть, коли у нікого не є...
— На яри померзло, у літі вимокло, а що зустало, моші поїли...
— Я посадила дванайцять міхув крумплів, а викопала пять. Хорала на насіння, не їла і дітям не давала, а ворог якийсь прийшов тай закрав. І клясти не мож, бо не з добра крав...
— Наймитись не є у кого, заробити не є де, вижебрати не годен тай беруться красти.
— Біда веде до гріха...
— Заким заведе до смерти, то ще припровадить до ганьби, до гріха...
— А ви-ж думаєте, що не ганьба днеська ґаздувським дітям з торбами ходити? Із нашого села пушла єдна жона на жебри, що недавно радна ґаздиня була. Та єї ґазда пропав десь на войні, хліб не зародив, а дітей троє дрібненьких. Що мало було, то поїли, заробити не є де, тай сили не є... Пушла, сиротятко, жебрає, думає — принесе дітям хліба. Але ганьбилася, дуже ганьбилася; що пуйде пуд котру хату тай завернеся... А мороз острий впав. Она ходила, ходила тай і замерзла на пути.
— Чи мало їх погинуло по путях...
— Та ше погине...
— Коби якось народ домучився до нового хліба. Бог дасть зародить, легше стане...
— Та із чого зародить? Чим люде поорють, коли маргу попродали на хліб. Позирайте, кулько нас тут їде, а вшитко по зерно — ци так?
— А й не як — пішов гомінь по ваґоні.
— А з одки гроші? Ци заробив хто з нас, ци з каси вуплатили, ци плацу взяв? Послідну маргу із стайні вувів! Ци так?
— А й не як... — загомоніли люде.
— А в кого марги не є?... — звідала тихим голосом бліда жінка.
— То жебрати йде... або так згине. А кулько то йде на доли жебрати, — то й не звідую, бо ви ганьбитеся. А то ганьбитися не є чого, то не вам ганьба, ой не вам...
Настала мовчанка. Тілько в куті ваґону, тінь чоловіка, покрита лахміттям, кашляла глухо і важко дихала.
А соняшне весняне проміння перескакувало по обличчах пасажирів і чудовалося, що ніхто йому не радується.
Заріче, 27. III 1920.
[Воля, 23.04.1921]
30.04.1921