Вакації

Дивна та казка нашого житя.

Вона все на ново зачинаєть ся і все на ново кінчить ся. Відвічний контраст житя і смер­ти не потребує аж меланхолїйного царства гро­бів, щоби пригадати ся людинї. Сей таємний кінець і незбагнений початок, що їх нагадує са­мотний хрест — се вже тільки символи. Не ро­зуміємо гаразд нї того початку, нї того кінця — там за гробами. Ми любимо все повертаючий початок і все повертаючий кінець нашого житя який не губить ся десь там в понурім царстві темряви, тільки наче хамелєон часу дразнить нашу душу образом вічної зміни таки тут — в межах нашої житєвої творчости. Правило віч­ної зміни стало найглибшою основою нашого житя і воно вчить нас ненастанно вмирати і не­настанно воскресати. Воно наче хоче призви­чаїти нас до тої страшної зміни, якої сценериєю є смерть. Вчить нас ще за ясного дня істнованя пращати ся з чимсь на все, відмежує наше істнованє гострими границями днїв, місяцїв і лїт, придумує пори згуку, шалїння і боротьби та пори глибокого супокою, самоти і тиші наче би хотїло доказати нам, що й ми люди не є нїчим иншим, тільки рабами тої траґікомедиї, якої пер­ший акт — се розкішний промінь маєвої ночи, а послїдний мертва тиша зими. Наше житє все дбає про зміну сценериї нашого істнованя і все воно зі злосливостию таємного Дон Жуана роз­бурхує наші душі — зрадою часу. Нам все тре­ба з чимсь пращати ся, бо все перед нами ви­лонюєть ся инша теперішність, a всяка теперіш­ність з невмолимостию смерти стає минувшо­стию. Ось нашому житю за мало того, що воно Сильвестрової ночи віддїлює один рік від дру­гого могилою попередного. Рік задовго втїшав би ся неподїльностию своєї влади, колиб його теперішність мала тревати від одної новорічної ночи до другої. Ні — йому ще ранше треба вмерти, треба половину його божевільного згу­ку, шалїння та невтомної боротьби ще на довго перед Сильвестровою ночию вкинути в безоднї тої живучої смерти, що називаєть ся минувшо­стию. Чому-б не збільшити жаху людини перед смертию ? Чому не показати їй, що вона тільки лушпина на океанї часу? І житє кидає серпанок забутя на половину року, та щоб всмирити на­шу тугу за дразнячим згуком нашої недавної боротьби — веде нас в ясні простори — вакаций. Воно все убиває і все воно творить — те житє. І треба йому нас призвичаїти до трійливих со­лодощів — смерти, до того дразливого супокою нашої волї до житя, який заставляє нас на мі­сяць забувати про Голгофту нашого істнованя. Чому отже не овіяти нас сонливим подихом ва­кацийного супокою?

І все вони повертають з правильностию осїнної смерти — ті ясні, зрадливі вакациї. Ті­шить ся їх глухим супокоєм Демон мертвоти. Немає вже гамірливої дїтвори по школах, пу­стїє по середовищах творчої праці людини, мешканями несеть ся мелянхолїя самотної пуст­ки, меншають гурти людий, дивимо ся наче на висихаючі дна рік. Де вони — ті люди? Спраг­нений житя блукає тужливо по пустих просто­рах колишнього житя, а самотник щойно тепер почуває томливу мельодию глухої тиші. То не ся благословенна тиша, яка овіває сьвіт з кін­цем розбурханої днини творчого житя чується ся все ще притишене темпо огнистого живчика і є в тій тиші по творчій працї щось із тихо горію­чих щок і щось наче тихий шепіт безсонної мрії про завтрішну творчість. Всяке довершене дїло лишає по собі якусь таємну озару, подібну до пурпурних сяєв запавшого сонця і ся дивно солодка озара вводить щось невисказано сьвяте в тишу, овіваючу довершене дїло. В сю тишу, яка віддїлює від себе на коротку хвилю пориви житя. О, самотник почуває, що то була благо­словенна тиша, а ся тиша вакаций, се тільки спокій мертвоти, важкий спокій порожної душі не зниманої на вершини істнованя творчою мрією. Чому і де вони подїли ся ті люди? Во­ни втомили ся? А невжеж втомити ся — не значить бути вщерть переповненим житєм? Не­вжеж не значить се кождим нервом почувати свою приналежність до того ясного „щось", що побідоносно знимаєть ся над гробами — не є всяка втома найреальнїйшим доказом на те, що ми жили цїлим житєм нашого єства? Яка роз­кіш гідна є змірити ся з солодичею того сну, який навіває ся ворожа — втома? Чому вони втїкли від неї — ті трусливі раби супокою ? Ось — то Демон мертвоти, той відвічний ворог людської творчости, велить їм в утомі добачати ненависну муку, а в глухім супокою — щастє житя. То він їх вивів із середовищ творчої пра­цї, сказав їм, що вони втомили ся і збудив в них брехливий жах перед втомою та кинув їх в обійми страшно порожних днїв, в яких нема вже благословенної тиші поконаного труду, а є за те безглузна нудьга житя, яке не знає — втоми. Бо тільки смертельна втома з глибини творчого житя пливуча надає житю тої розкіш­ної сьвідомости — чогось справдї живого в ду­ші. Тільки вона. І вона лиш в силї збудити те тихе щастє в душі, яке не є химерним дарун­ком судьби, не потрібує нїкому бути вдячне, є висше над усї случаї та небезпеки долї, а за те розбуджує в людинї наче королївську сьві­домість могучости своєї волї, для котрої все є можливе, бо нема для неї меж немочі і вну­трішної смерти. Виборе собі те щастє, що пли­ве з сьвідомости власної сили, дужа людина завтра і кождого дня, бо все вона буде чогось вщасливлюючого хотїти і все його доконає і все буде чути в собі могутний відрух власного істнованя, яке не боїть ся смерти за житя, бо її не знає і не боїть ся тої смерти за гробами, бо лишить ся по нїй її дїло. Нехай — що се кровавий труд. Кров є найчуднїйшою призна­кою житя і є в нїй щось із згущеного огня. І коли сей кровавий труд людини роздзвонюєть ся скрізь по просторах житя згуками творчо­сти дня — тодї нам здаєть ся, що за нами не­ма, темної минувшини, а перед нами нема тем­ної Смерти — тільки скрізь хвилює один ґіґант­ний океан сил, звідки вилонюють ся сяючі по­доби людської безсмертности. Та кільки раз омертвляюче сонце вакаций витягне нас в глухі кути вашого вакацийного відпочинку — то ся чудова сімфонїя творчости житя стихає і ми на­че забуваємо про нашу боротьбу за велич жи­тя. Де нам про те думати на вакациї?

Ось хлопчина, якого школа не томить вже своїми ненависними приписами. Він щасливий, що може віддати ся свойому пустївню та замість поганих зшитків пильнувати вільних цьвітків, які йому опісля в школі будуть пригадувати ся на­че ангели. Ось філїстер — радий, що покинув машинальну працю свойого званя та може на протяг такого а такого часу бути вповнї тим, чим він є: іменно непотрібом. Кому його жаль — того бурливого шуму творчого житя? І ко­му прийде жалувати за тим, що ось один про­тяг житя — се вже тільки безповоротна минув­шість, його труди і успіхи — вже тільки спо­мин, а надходячий супокій — певного рода смерть вашої індівідуальности ? Ми все ще го­тові в праці року добачати щось томливе, обо­вязкове, прозаїчне, що скорше чи пізнїйше тре­ба на силу покинути, а за те в нашім вакаций­нім випочинку вичувати поезию житя — все те, що є ясною його стороною. Всяка праця є для нас передовсїм вложеним на нас трудом, якого треба в імя житєвої конечности менше або біль­ше прилично збути ся і все добачаємо в кождій працї гостру кигть — обовязку. Коли говоримо про поезию житя, то думаємо головно про те, що є в найдальшій відстали від нашого зусилля, щось, для чого не істнує нїякий біль. Чому одначе в нас так мало зрозуміня для тої най­глибшої поезиї в житю, яка опромінює велику працю? Чому нам не працювати з такою красою безсонного труду, щоб ми собі ті хвилї, які нам зійшли з нашим трудом, пригадували так, як пригадуємо собі поцїлуй любови, або промінь маєвої ночи або прохід по поли під золотистий усьміх збіжа? Адже, коли згодимо ся на те, що найглибшою признакою всякої великої поезиї — се краса одуховленого, бо переможеного болю, то чи не слїд нам сказати, що всяка творча праця, як жерело найглибшого болю людини, бо її туги за безсмертностию — се одна з великих областий поезиї, себто краси житя ? Назвім одначе працю великою областию тої краси то­му, що цілий її чар має чисто вну­трішний, чис­то душевний характер. Може самі і не добача­ємо його тому. Наше нервозне модерне житє вчить нас іменно ложної краси зовнїшности. Понимаємо поезию нашого житя як ряд блиску­чих зовнїшностий, як сьмішно-винїжені і витон­чені признаки комфорту інодї до карикатури посуненої елєґантности зверхнїх форм — і ста­раємо ся за всяку цїну добити до тих середо­вищ брехливого зовнїшного блеску, де всьо є формою — а змістом — нїщо. Котра епоха бачила стільки траґедий кримінальних злочин­цїв на тлї безконечного пожаданя блескучих зов­нїшностий житя? Ось той наш химерний рес­пект перед блискучими зовнїшностями житя до­вів до того, що родова аристократия — сей до­сї китайсько-боговитий ідеал суспільного стано­вища — нинї майже зовсїм зрівнаний з модер­но аристократичним станом промисловцїв та фа­брикантів, в яких, правда, нема гербів, за теж є самоходи і — реальнїйші фінансові відносини нїж у деяких графів. Не кланяємо ся іменно нїяким традициям, тільки тим позитивним чинникам, які в кождій хвилї можуть оправдати свою спромо­гу житєву — комфортом на нашій розгуканій вулицї. І любимо скору, машинальну роботу фа­брики більше, нїж тямливу працю людини. Все в нас поволи набирає фабричного характеру. Но­вітня драматична штука Бернштайнів та Мольна­рів — се вже здебільшого чисті фабрикати ідеї, які трохи що не продаєть ся на штуки та тро­хи що не злїплюєть ся з глупих дневникарських новинок. Бо може сї дотепні Бернштайни та Мольнари знають, що публика не йде до театру шукати творів штуки, тільки показати свої ту­алєти та побавити ся трохи в незобовязуючий до нїякої духової реакциї — зовнїшний естетизм. Бо нам зовсїм не треба санкциї внутрішного пе­режитя до того, що показуємо на зверх. У нас поволи затрачуєть ся розумінє внутрішного пе­режитя до того степени, що наші поети пишуть про внутрішні траґедиї не переживаючи їх, та дивують ся, коли з ними нїхто нїчого не пере­живав. Як сказано: модерне житє вчить нас ложної краси зовнїшности. Тим то і всяку пра­цю розуміємо здебільшого як щось зовнїшнє і не маємо зрозуміня для її внутрішної краси. Для тих хвиль, де в нас вироджуєть ся жах перед нею і горесна сьвідомість, що її не зробимо. А опісля для тої великої хвилї, де ми дрожачою рукою беремо ся за неї і тягнемо з затаєним віддихом перші лїнїї. Для тої хвилї, де ми нїби вже перемогли нашу роботу, та тут же чуємо останнїй і найстрашнїйший відрух нашої немочі: зневіру в те, що ми досї доконали. А опісля те послїдне зусилє в нас, як звук музики в нашій душі і те оживотворююче почуванє при останніх лїнїях. Хто не почував ся тут в тиші своєї комнати Цезаром і Наполєоном? Кому — вгли­бленому так в свою працю — не сходив голу­бий ранок мов в сьвятини і хто не хотїв ждати безсонний сонця, щоб надихати ся тою творчою розкошию у визволеній власною волею душі? Не думаю тут конче про якийсь безсмертний архи­твір штуки. Се може було найбайдужнїйше про себе дїло, яке пропало без слїду там — в тій безповоротній минувшости передвакацийного ро­ку, а проте — яка мелянхолїя вгортає нас на спомин тої, скажімо, примітивно творчої хвили­ни! Яке зрозумінє вивязуєть ся в нас для чужої - великої творчости, скілько благородности на­бирає для нас наше власне житє, скільки в нїм по такій одній хвили змісту і поваги! Те друга річ, що страшне терпінє таких справдї творчих хвиль вчить нас пізнавати межі нашої особово­сти і вчить нас дозрівати в нашій душі утаєні лї­нії смерти — але саме те пізнанє самого себе дорогою індівідуальної працї дає нам може най­глибше розумі­нє нас самих. А ми щойно зpoзy­міли сьвіт, коли зрозуміли нас самих. Як одначе порозуміємо себе, не пїзнавши меж наших сил?

І тут, серед тої божественної працї над про­блємом нашої душі — являєть ся Демон мертво­ти, якому на імя вакациї.

Треба його заздрому житю на те, щоб від­вести нас від творчої думки, велїти забути нам про льоґіку нашої працюючої душі та кинути сер­панок забутя на ті наші тихі триюмфи в сумер­ку блакитного ранка. Розмріяні поля вколишуть нас у тихий сон і добре нам буде в дрімучім промінню омертвляючого проміння лїта. Наші батьки жалувати нас будуть за нашу втому і пе­реконають нас, що не варто за занадто мучити ся. І ми може самі станемо жалувати за тим, що не працювали шабльоново, бо всеж шкода пое­зиї житя, — тої нешкідливої поезиї, яка нас пе­стить ось в романтичних проходах, захоплених співах і гостро-ідейних дискусиях на лонї сальо­нів або цьвітистих городів. Праця все лишить ся понурим Торквемадою, який нас убивав, а відпо­чинок одиноким ідеалом наших трусливих душ.

[Дїло]