Українська політична еміґрація.

(З приводу уваг в українській пресі).

Майже нема числа української преси, де не було би чогось про українську політичну еміґрацію. І майже не трапляється прочитати доброго слова. Особливо в віденській пресі, — хоч, чим далі, і львівська починає попадати в неґативний тон. Отже закиди, лайки, погрози.

Оставили рідний край, — звили собі гнізда на чужині, — нічого не роблять, — народний гріш марнотратять,— нарід почислиться з ними.

З кого складається наша політична еміґрація? З людей, що виїхали з рідного краю або з ріжними державними дорученнями або спасаючися перед інвазією.

Чи можна сим людям робити закид, що вони кинули рідний край? Чи можна ділити громадянство на дві катеґорії: на тих, що остали на рідній землі, й на тих, що кинули її?

Такий поділ роблено в перших роках війни, коли часть нашого громадянства була опинилася на еміґрації з приводу російської інвазії. Се може бути вигідний аґітаційний клич, одначе він не має за собою слушности.

Ті, що за істнування української державної власти на українській землі виїхали за границю з державними порученнями, сповнили вложений на них обовязок. Ті, що спасалися перед інвазією, спасали не тільки життя (чи можна їм з того зробити закид? чи їх життя вже ніколи не придасться Україні?), але часто спасали себе також для дальшої праці для української справи за границею. Що вони не вертають, се не може служити причиною до закиду, що вони кинули рідний край. Чи їх вина, що між ними й рідним краєм став такий кордон, якого їм не можна переступити?

В "Гром. Думці" висловлено погляд, що сен-жерменський мир забезпечив мешканців б. Австро-Угорщини перед переслідуванням за політичні переконання й політичну діяльність від початку війни до часу підписання того мира. Отже на сій основі представники уряду Західної Области УНР повинні би постаратися о свобідний поворот наших людей до Галичини. І звучить з тих слів закид, що вони досі сього не зробили.

З приводу сього завважу, що постанови сен-жерменського мира ледви чи відносяться до Східної Галичини. Бо справа Східної Галичини, як відомо, мала бути управильнена окремим договором між головними державами антанти й Польщею. Проєкт сього договору містив також постанову про забезпечення мешканців перед переслідуваннями за їх політичну минувшість. Одначе сей проєкт досі не ввійшов у життя.

За се годі винити представників уряду Західної Области УНР. Вони — безсильні.

Зрештою, якби якоюсь окремою постановою й осягнено дозвіл на поворот, — чи в обставинах, в яких тепер знаходиться Східна Галичина, поворот бажаний? Де запорука, що всі ті, що нині свобідно вернули, завтра — не будуть інтерновані? А тоді нехай ждуть на рішення комісії антанти! Тай з політичного погляду, чи бажано, щоб ціле українське громадянство знайшлося в таких правних умовах, в яких знаходяться ті, що остали дома? Чи бажано обмежитися тільки на такі політичні виступи, які можливі з Галичини? І чи бажано, щоби напр. представники української державної власти опинилися в правнім положенню людей підчинених польській мандатовій власти? Се все тоді, коли справа української держави ще рішається!

Колиж усе се не бажане, то навіть між рядками не повинен звучати закид, що вони покинули рідний край, що не вертають.

Ще більше кривдячий є закид, що вони звили собі теплі гнізда на чужині.

Я знав одного російського соціяльного демократа, який, перебувши яких 10 літ на нелєґальнім положенню, по тюрмах, у Сибірі, нарешті опинився в Парижі. Тут припадково розбагатів, так, що міг собі устроїти життя як найвигіднійше. І сей багатий чоловік говорив, що як би знав, що в Росії засудять його тільки на 2—3 роки тюрми, не більше, то він радо поїхав би віддатися в руки царських властей, щоб тільки сим здобути собі право жити в Росії. Сей життєвий приклад показує, як смакує навіть справжнє "тепле гніздо" на чужині.

При тім чи можна говорити, що наші політики устроїли собі "теплі гнізда"?

Що є ще дещо державних фондів, завдяки яким ті люде можуть жити, не бідуючи, — чи се є те "тепле гніздо"? Чи краще було би, якби президенти українських парляментів, члени українських урядів, представники українських дипльоматичних місій тинялися по чужих державах обдерті й голодні? Жили з ласки чужих держав? Чи замітали вулиці й рубали дрова? Чи були відставлювані — як люде, що не мають засобів до життя — до місць уродження і приналежности, отже в руки польських властей? Чи се ліпше було би — не для них, але для української справи?

Алеж вони розкидають гроші! Про се розкидування гроша, про величезні пенсії і т. п. пишеться, особливо у віденській пресі, без кінця й міри. Пенсії членів дипльоматичних місій в Швайцарії, Франції, Анґлії, взагалі в краях високої валюти (і великої дорожнечі життя!) перечислюється при сім на австрійські корони або й українські гривні; вказується на те, що напр. чеські міністри беруть багато менше корон (промовчуючи, що вони живуть у себе дома та що чеська корона не те, що австрійська!); словом, робиться все можливе. щоб тільки суми вийшли як найбільш застрашаючо великі.

А скільки "лєґенд" при тім ходить. Мені передавали, що у Львові добрі люде розповідали, що ми з пок. Вітовським і Кульчицьким, вибираючися до Парижа як комісія для польсько-українського перемиря, забрали з Станиславова "аж 200.000 корон"; для "прикраси" додавано, що ті гроші уряд насильно реквірував у Жидів. В дійсности ми взяли з державної каси в Станиславові в сього дві тисячі корон; потрібні фонди дістали ми у Відні. Та як би були взяли і двіста тисяч корон? На швайцарську валюту значило се тоді коло 40.000 фр., на французьку коло 50.000 фр. Се — для троїх людей, які не мали ні біля, ні одіжи, ні обуви, словом нічого, в чім можна би показатися в світі, які їхали за границю, не знаючи на як довго, і які мали виступати як представники держави!

Заналізуймо й "лєґенди" про великі пенсії. Для членів париської Делєґації уряд визначив (отже не вони самі собі ухвалили, як часто пишеться!) 5.000 француських франків місячно. Се, очевидно, не мало. Одначе треба мати на увазі, що в Парижі життя не є дешеве, й притім репрезентаційні обовязки не позволяють вибирати найдешевший спосіб життя. Скромне життя в пансіоні коштує коло 1.500 фр. В готелі значно дорожше. А одіж? А щоденні репрезентаційні видатки? А родина? А той факт, що при кінці грудня 1919 всі члени, вийшовши з делєґації з огляду на ріжниці поглядів між ними а ґр. Тишкевичем, остали без ніяких доходів на чужині?

Додам, що представники инших держав на території б. Росії мали побори значно більші, напр. Азарбежанці по 9.000 фр.

Взагалі в краях високої валюти життя значно дорожше. ніж в краях низької валюти. Напр. в Швайцарії за добре удержання в пансіоні треба заплатити коло 15 фр. денно. В Німеччині за сі гроші (тепер коло 190 марок) можна так само прожити два дні; скромнійше — три й чотири дні. На польську валюту се дасть тепер коло 700 марок, думаю, що одноденне життя у Львові стільки не коштує.

З сих прикладів видно, що не можна людям, які примушені жити за границею, пекти очей сумою, яку виносять їх побори, перечислені на австрійські корони, польські марки, українські гривни і т. п.

Закидується далі нашим місіям, що їх занадто багато та що їх склад занадто великий. Очевидно, залежно від цілей і від фондів їх можна би зменшити. Але й тут треба держався дійсности, а не творити "лєґенд". Так напр. про париську делегацію часто говорять, що вона числить кількадесять осіб. В дійсности, в часі, коли вона була найчисленнійша (червень 1919), не було в ній (від президента до сторожа) навіть 30 осіб. Ціла "лєґенда" пішла з того, що кількадесять осіб виїхало з Київа як делєґація до Парижа. Але більшість їх не поїхала до Парижа.

Дуже розширений закид, що місії нічого не роблять. Як легкодушно кидається сей закид, нехай послужить отсей приклад. У "Впереді" появився огляд діяльности Української Капелі, якого автор, адміністратор Капелі, не втерпів, щоби при кінці не додати, що Капеля зробила багато більше ніж місії, які не тільки нічого не зробили, але ще й компромітують українську справу. В тій самій статті було зазначено, яке значіння мав для Капелі дозвіл на приїзд до Швайцарії і Франції, до Анґлії і т. д. А ті дозволи виробляли якраз місії. Про се автор не згадав, так само, як не згадав про підготовну реклямову працю, яку місії робили для Капелі. Я бачив ту працю в Швайцарії і Франції; без неї Капеля певно не могла би так хвалитися успіхами. І чи взагалі вся праця місій, популяризуючи українську справу, не була підготовленням ґрунту для успіхів Капелі. А одначе автор, вихвалюючи Капелю, вважав за потрібне кидати каменем у місії. Колиж проти сього запротестував голова голяндської місії, автор наївно заявив, що не думав нікого образити.

(Конець буде.)

[Громадська думка, 20.06.1920]

(Конець.)

Може воно й правда, що автор і не думав, що пише, — бо в деяких кругах нашої еміґрації (перед веде віденська "Воля") належить до доброго тону виславляти Капелю і лаяти місії. Місії — мовляв — не мають ніякого успіху, а Капеля величезний! Забувається, що успіх Капелі полягає в тім, щоб на концерті була публика і після концерту рецензія (за одно і друге часто старалися місії); самаж Капеля потребувала тільки гарно виконати проґраму, що вона справді робила. А для успіху місій треба, щоб усі держави антанти й невтральні визнали українську державу, — тоді, як на самій Україні відомо, що діється! Що лекше осягнути?

В основі всіх тих неґативних оцінок діяльности місій лежить та помилка, що оцінюють не саму працю, а її успіхи на міжнародній арені. Але чи тільки місії винні, що досі навіть формального визнання державами антанти не осягнено? Успіхи в міжнародній політиці залежать від внутрішньої сили держави. Але працею місії все таки можуть виказатися. І хоч та праця дає багато до бажання, то помітувати нею не годиться. При тім треба тямити, що се праця на новім, невідомім і неприхильнім для нас ґрунті, при таких несприяючих умовах на самій Україні. Бажаних вислідів у міжнародній політиці вона не дала, але як пропаґанда української справи вона зробила своє.

Ще гірший закид повторюється часто в "Волі": що члени місії ведуть розпутне життя, роблять скандали по ресторанах і т. п. Може бути, що десь (може саме у Відні?) й таке діється. Але в такім разі не треба узагальнювати, тільки подати факти. Бо узагальнювання кидає тінь на всіх. А чи се справедливо обвинювати всіх за провини одиниць? Я знаю дві місії: в Швайцарії і Франції, і можу сказати, що подібні узагальнюючі закиди їх дуже кривдять.

В кінци найважчий закид: що "провідники" просто розкрадають державні гроші.

Є приповідка, очевидно, не народня, тільки складена мабуть в паньських покоях чи передпокоях тими, що з погордою відносяться до простого народу;

— Іване, що те зробив би, як би став цісарем?

— Вкрав би голку і втік за границю!

Дуже сумно, коли хтонебудь з нас в дусі сеї проповідки оцінює наших державних діячів, підсуваючи їм мотиви особистої нажнви.

Напр. "Боротьба", закидаючи, що пп. Голубовичі, Бурачинський є прихильниками угоди з Поляками, додала: "щоб ратувати свої земельні маєтки, набуті з ощадностей за час піврічної міністерської служби".

Не знаю, яку політичну орієнтацію супроти Польщі заступають тепер пп. Голубович і Бурачинський, Але знаю, що земельні маєтки п. Голубовича зводяться до якогось, певно обдовженого села, купленого на парцеляцію за австрійських часів за ощадности кільканацятилітньої адвокатської праці, що в Галичині не така рідкість, щоб аж нею пекти людині очі. А п. Бурачинський, який все був урядовцем, хиба має довги, бо ощадностей ні земельних маєтків не має ніяких.

А тимчасом людям робиться важкий і незаслужений докір, що вони на становищах міністрів неправно й нечесно збагатилися.

А скільки писалося про "золото" Петлюри, про "міліони" Петрушевича!

Політичних діячів можна і треба критикувати. Їх політичні принціпи, їх політична діяльність одним можуть видаватися добрими, другим злими. Але те, що з даного політичного становища може видаватися зле, може бути роблене в добрій вірі, в чеснім намірі. Се треба пошанувати в політичного противника. Не вільно відсувати йому нечесних мотивів, хиба що на се є ясні й певні докази. Бо инакше підкопується дуже важну основу громадянської діяльности: і віру загалу в можливість чесної, безкорисної громадянської праці.

При сім — як у нас помітується іменами: Петрушевич, Кость ЛевицькиЙ, Голубович, Грушевський, Винниченко, Петлюра — з яким легким серцем, сими і багато иншими іменами наших передових діячів помітується в партійній політиці! А тимчасом се люде, які вивчать шлях нашого розвитку, нашого державного будівництва. Що з даного політичного становища їх діяльність підпадає осудови, що вони робили помилки, — се инша річ. Але чи то, що їм ставиться за вину, є тільки їх вина. Чи не загал виніс їх на їх місця? Чи вони не кість від кости і плоть від плоти нашої? А при тім помітується ними тому, що вони понесли невдачу. Як вони були на висоті своєї слави, тоді їм кланялися!

Кланятися могучим і лаяти їх, як вони понесуть невдачу, — се давня історія. Навіть осел копав умираючого льва.

Та більше громадянської характерности виявимо, коли наших передових людей будемо шанувати і в теперішнім нашім лихолітю, яке є спільне для нас усіх і яке не вони одні завинили, коли можна говорити про вину.

Отсі мої уваги зовсім не мають за ціль бути апольоґією всього того, що діється на еміґрації. Я знаю, що діється багато такого, що діятися не повинно. Писати про се можна і треба. Але так, щоб відділити зерно від полови, щоб не кидати тіни на всю еміґрацію, тільки пятнувати тих і те, хто і що на се заслугує. Бо узагальнювати й кидати каменем на всю еміґрацію, значить: ділити громадянство на тих, що остали в ріднім краю і на тих, що покинули його. Такий поділ дуже шкідливий.

Досить нещастя, що ворожі сили нас розділили, — не розділюймо себе самі! Спільно — і ті, що остали в ріднім краю, і ті, що їх доля вигнала на чужину — шукаймо доріг і способів, як здобути нашому народови державну самостійність, щоби зєдинитися до спільної праці на вільній рідній землі.

Гайдельберґ, 24. V. 1920.

[Громадська думка, 21.06.1920]