Країна, що завмирає.

Львів, 20. липня 1938.

Країною, що завмирає є сьогодні широка смуга при кордонах польської держави, що охоплює коло одної пятої частини простору цілої Польщі, де обовязує зновелізований президентський розпорядок про кордони держави з 23. грудня 1927 р.

Остання, у своїх постановах незвичайно строга, новеля вийшла у формі закону з 9. липня 1936 р. і щойно від тоді населення прикордонних повітів і деяких повітів сумежних з ними відчуває незвичайно болюче цілу строгість цього закону, головно від хвилини оголошення розпорядку міністра внутрішніх справ з 22. січня 1937 р. Цим розпорядком спинено майже в цілости оборот нерухомостями й у великій мірі спараліжовано економічне і всяке інше громадянське життя.

Усі ті декрети, закони і розпорядки мають військовий чи радше воєнно-оборонний характер і тому в їх виконанні має голос не тільки державна політична адміністрація, але й Корпус Охорони Пограниччя (КОП) у повітах, що межують зі Совітами. Розпорядком міністра внутрішніх справ з 10. червня ц. р., оголошеним у Вістнику Законів з 25. червня ц. р. ч. 43, поз. 360, що зачне обовязувати з днем 25. липня ц. р. поширено прикордонний пояс на цілі повіти, що не є граничними, а саме на дрогобицький львівського воєводства, коломийський станиславівського воєвідства, чортківський, теребовельський і тернопільський та на частину зборівського повіту тернопільського воєвідства, врешті на частину повітів луцького і дубенського волинського воєвідства з тим, що всі прикордонні повіти в цілости, без огляду на віддаль їх громад чи волостей від кордону, підпадають під постанови зновелізованого декрету про державні кордони.

Не знаємо, як виконують згаданий декрет на заході, зате знаємо, як його виконують у повітах, де живе українське населення, а таких повітів є аж 34 від Нового Санча в краківському воєвідстві аж до Столина на Поліссі. Про життя у прикордонному поясі та у прикордонній смузі писали ми нераз у нашій пресі, його чорні сторінки знають з практики наші місцеві установи і поодинокі громадяни прикордонних повітів, знають теж і культурно-освітні, рідно-шкільні, тіловиховні та економічні централі у Львові, знає і польський сойм з інтерпеляцій та промов наших послів.

Очевидно, не було і не могло бути інтенцією законодавця вважати у практиці декрет про кордони держави за спосіб дошкулювання місцевому населенню, ані за один з головних засобів у протиукраїнській політиці. Аджеж постанови є ті самі і у нас на сході чи у Карпатах, де живе українське населення, і в Познанщині чи на Поморю, де жиють самі поляки. Але виконання тут і там зовсім інакше і мені не доводилось ані читати, ані чути у соймі від польських послів про якісь спеціяльні нарікання на невідповідне або надто прикре для місцевого населення виконування згаданого декрету. А напевно вони піднеслиб публично крик, якби було інакше. Отже нема сумніву, що там на заході декрет про кордони держави виконують людяно і рахуються з життєвими інте­ресами населення.

Hе будемо тут наводити подробиць згаданого декрету і найновішого міністерського роз­порядку з 10. червня ц. р., бо про них зреферовано обширно у правничій сторінці „Діла» ч. 146  з 6. ц. м., де й подані найважніші постанови, з якими наше громадянство повинно зазнайо­митися. Зрештою не є ніякою тайною, що і до­сі — а так буде напевно й у майбутньому — строгість президентського декрету і дотичних виконавчих розпорядків на місцях відчували ріжні ріжно, залежно від того, хто був командантом відтинку КОП-у. У приватних і това­риських взаєминах люди якось уміли собі ра­дити, хоч дуже часто з бідою і трудом.

Одначе в одному в останніх часах —  зо­крема на території тернопільського воєвідства — було слідно якусь плянову політику у звязку з постановами президентського декрету про кордони держави. Нею був оборот землею. До лютого ц. р. всяка трансакція щодо неру­хомостей на селі з обшаром до одного гектара не потребувала ніякого дозволу влади, не ка­жучи про оборот з парцеляції, де обовязують окремі земельні закони. А що на селі рідко хто купує більше як один гектар, то що-найменше у 90% трансакцій нерухомостями селяни не відчували строгости цитованого декрету.

Те все на території тернопільського воєвідства змінилося в лютому ц. р. Від тоді треба дозволу на купно навіть кількох квадратових метрів, а дозвіл дає тільки воєвідський уряд. Його тяжко дістати, і нашому чоловікові май­же неможливо навіть в тих випадках, де укра­їнський селянин купує клаптик землі у свого таки сусіда, теж українця. Мотивації відмовно­го рішення не треба і його воєвідський уряд не дає. Витворився такий парадоксальний стан, що заінтересовані не звертаються до нотаря для списання договору купна-продажі і не вносять подання до воєвідського уряду, знаючи, що його не дістануть. Продавець бере гроші і віддає ґрунт у посідання купцеві, який уважає себе за власника і за такого вважає його теж і продавець та з того приводу до процесів між ними не приходить. Щораз більше витворюєть­ся таких незгідностей між фактичним станом володіння нерухомостями і станом, що вписаний у ґрунтові книги. Отже життя само прокла­дає собі шлях, не оглядаючись на писані закони чи практику, яку стосує урядова бюро­кратія.

Та таких відважних ще небагато навіть і при ліцитаційному купні, бо і на ліцитації треба мати на купно попередній дозвіл воєвідського уряду. Страшенне відємно відбивається це не лише на селі, але й у місті. Згідно з найновішим розпорядком міністра внутр. справ про цю справу з 10. червня ц. р. на території самої Східної Галичини —  менші міста у при­кордонних повітах поминаю — належать до країни, що завмирає: Сянік, Ліско, Турка, Дрогобич, Стрий, Долина, Калуш, Коломия, На­двірна, Косів, Снятин, Городенка, Заліщики, Борщів, Чортків, Копичинці, Теребовля, Тернопіль, Скалат і Збараж. Судячи з дотепе­рішньої практики — принайменше на терені тернопільського воєвідства — і в тих містах українець чи українська установа не зможуть купити парцелі під будову. Це й відбилося від­разу на вартости нерухомостей у тих містах, бо ціна їх упала дуже сильно, коли виключення на практиці українців, як теж і жидів, обнизило непомірно число набувців.

У цьому широкому поясі здовж Карпат і східного кордону повстає справді завмерла країна, бо у ній завмирає щораз більше еконо­мічне життя. Охочих робити вклади - інвести­ції у завмерлій країні очевидно нема. Украї­нець не має до цього і законної спромоги, не дістаючи дозволу на купно нерухомости, а чу­жий і не дуже туди сьогодні пхається. Не ка­жемо вже про ріжні адміністрац. несподіванки, як виселення чи заказ приїзду або побуту.

В часі, коли в центрі Польщі твориться сьогодні коштом цілої держави великий промисловий осередок, де має повстати нове еко­номічне життя, на широких периферіях тої самої держави —  на півдні і сході — завмирає економічне життя силою писаних законів, а властиво практичного стосування тих зако­нів. Невідкличним наслідком цього буде обідніння цілих десятків повітів і міст та їх упадок і зріст грізного соціального й політичного фер­менту —  і то саме у смузі, де населення повинно бути якнайбільше вдоволене.

Отже треба негайної зміни, у стосуванні декрету про кордони держави, щоб, зберігаючи мету оборони держави, не робити з нього національно-політичної та економічної зброї з протилежними наслідками: не для оборони держави, але для певних означених політичних тимчасових завдань. 

Д-р Степан Баран

За сприяння вдячні                                                                                                    

працівникам наукового відділу періодичних видань                            

ЛЬВІВСЬКОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ                                       

ім. В.Стефаника

і спеціально його завідувачеві п. Юрію РОМАНИШИНУ