Наші геніяльні божевільні і божевільні генії

1

 

Божевілля від геніяльности інколи на відстань руки або поцілунку. І коли це божевілля тихе, то ніхто його не ізолює, воно тихенько собі жевріє в талановитій людині і зраджує себе лише час від часу якимись чудними вчинками.

 

Одна знайома львівська поетеса, яка відома більше як авторка одного вірша, заспіваного Віктором Морозовим, страждала на манію переслідування. Спочатку це виливалося в часте зазирання у вікно – чи не стежать за нею. Потім уже – в цілу систему поглядів.

 

Я вперше про Ошо почув від неї. Вона якось вивалила на мене ціле відро фантазій, які ніби мали логічну основу, а разом з тим скидалися на маячню. А нещодавно я побачив її на Академічній. Вона гукнула мені: «Тобі грошей треба?»

 

Я квапився і не спинився. Звісно, що грошей усім треба. Чим я від Вірастюка відрізняюся? Але мене більше цікавило, що вона хотіла запропонувати. Знову читати Ошо?

 

Та найзагадковіша історія була пов’язана з її одруженням. Це ще коли вона не перебувала в світі своїх марень. Чоловік був чи то політехніком, чи то лісотехніком і теж писав. До редакції «Гульвіси» він приніс рукопис доволі густої прози, де сипалися прокльони на курців, на тютюн і на дим від цигарок. Попри те, там були цілком талановиті шматки, які не складали жодної цілости. Ми цього не опублікували, але уривки надрукував «Літературний Львів».

 

А від якогось часу ті, хто його знав, стали бачити його обдертого, опущеного, в розлізлих сандалях, як він бреде по Франка, заходить до їдальні і просить їсти. Високий, худий, з бородою. А інший раз бачили вже його цілком пристойно вбраного, мов би тамта проява була нашим видивом. Ми дивувалися і сперечалися: він це чи не він?

 

Так воно й зосталося загадкою.

 

Але божевільні притягують божевільних, бо близька подруга згаданої поетеси теж збожеволіла, будучи геніяльною художницею. Зараз вона уявляє себе царицею Романовою і то роздає титули, то позбавляє їх.

 

Відомий дитячий поет, який лікувався на Кульпаркові, згодом став ватником, підтримує Путіна, пише про «гражданську війну». Тепер його ніхто у нас не видає. Краще б він залишався в стані, в якому перебував до лікування.

 

 

2

 

«Недавно довідався, що з мого села вийшов цікавий поет трагічної долі Лавро Миронюк, – писав у листі до Віри Вовк Василь Стус. – Від тієї хати, де жили мої батьки і де я народився, зовсім недалеко. Оце я одержав листа від його молодшого брата. Він досі не вірить, що брата нема. Навіть подав мені адресу 1927-1929 рр. (Еesterreich, Heil und Pflegeanstalt in Ibbs (?) an der Donau. Abt. XVII). Я дивився на мапі, але цього Ibbs’а не знайшов), коли ще мав од хворого листи – з психіятричної лікарні. Вірші його мені запали в душу, навіть здалося, що виявляє якусь духовну субстанцію нашого села, хоч, напевне, я перебільшую».

 

Стус не знайшов «Ibbs’а», бо має бути Ybbs.

 

Лавро Миронюк народився 1887 р. у селі Рахнівка на Вінниччині. Після 1917-го воював в українській армії, згодом опинився на еміграції і був разом з іншими вояками інтернований під Варшавою. У 1921 р. виїхав до Праги, навчався на філософському факультеті Празького університету.

 

Письменник Фотій Мелешко згадував про нього: «Я з першого знайомства помітив слюдовий відбиток його очей, що вказувало на напруженість психічного стану Лавра… Змісти багатьох віршів показували, що в душі цього чоловіка діється невгасиме пекло. Я записав до свого щоденника: «Це дійсно страшний жах. Недаром він так довго не хотів мені їх читати, більше нікому не читає. І я не знаю, чи взагалі його твори бачитимуть світ. По-моєму, вони мають велику вартість і заслуговують, щоб були надруковані».

 

               Стоять чорні винодари,

               Чорне ллють вино.

               Підставляй же, серце, чари

               Налите – давно.

 

               І впивайся, хоч ти п'яне

               Вже давно, як ніч, –

               Поки в очі не загляне

               З прірви чорний сич.

              

               Стоять чорні виночерпи,

               Вино чорне ллють,

               А у серці чорні верби

               Вінок смерти в'ють...

 

А ось ще:

 

               Горобчику срібний на гілці червінь!..

               Горобчику срібний, на сірім гілляччу!..

               Спочинь, моє серце, невтомний Ковачу,

               Спочинь, моє горе, спочинь!..

              

               Чи ще ж ти замало паслось, промовляло,

               Цепи і кайдани на себе кувало?

               Горобчику! Серце! Червінь!

               Спочинь! І молот на камінь покинь...

 

«Перед різдвяними феріями того ж 1922 р. Миронюк почав проявляти дивацтва. Вже раніше я помітив, що він страждає на манію недовір'я до людей. Здається, я був останнім із тих, кому він перестав вірити і почав утікати, як і від інших».

 

Коли він не з'явився на виклади, Мелешко став його шукати.

 

«Пішов на головну поліцію. Там зразу ж мені сказали, що студента Лавра Миронюка було забрано з поїзду, як психічнохвору людину, і відправлено до «Катержінки» (божевільня в Празі). Того ж таки дня я мав побачення з Миронюком. Спочатку його не пізнав. Середнього росту, а тепер зробився прямо маленький. На лисій широкій, філософській голові, яку він завжди щільно стриг, поп'ялося волосся, також і на бороді. Страшенно худий. Очі ще більше помутніли».

 

З розмови виходило, що Лавро нічого не усвідомлював – де він перебуває, ким він є.

 

«Я нічого не знаю, що зі мною робиться... – казав він. – Іноді хтось до мене приходить, щось мені каже... Хтось мною балакає... Через мене балакає, моїм нутром. Хтось десь за стіною мене кличе: «Лавре, Лавре, ходи сюди!..» А чого – хто, пощо – не знаю!»

 

З часом поет підлікувався і його випустили на поруку Мелешка. Але підлікувався він лише частково, і манія переслідування нікуди не поділася. А ще його навідували геніяльні видіння:

 

«– От, може, настане такий час, а, може, вже й настав, що ні одна людина не заховається зі своїми думками. Наставить апарат якийсь та й буде виписувати на стрічці все те, що оце ми з вами думаємо, лежачи на траві, або й прямо апаратом повертатиме наші думки в звуки і підслухуватиме. А що вже до людських балачок, то з ними ніде, ніхто не заховається – на центральній станції вони будуть підслухувані, а потрібне з того реєстровано... І дуже можливо, що Масарикова центральна станція вже й зараз оце нас підслухує... Ех, коли б не Масарик, електрика та радіо, то я не мучився б отак на світі! Он, чуєте, ніби зозуля кукукає, а, може, то зовсім не зозуля, а якась потвора спустилась із безмежного простору і ото глузує з нас кукуканням...»

 

«Помимо всіх психічних бід, що напосідались на Миронюка, страждав він ще й на дивну напасницьку манію – манію цинізмів. У звичайних людських розмовах йому чулися найпохабніші цинізми. Про те він і мені не раз казав, але у нього такий стан наступав особливо тоді, коли уже від мене тікав. Отож Миронюк і рішив виїхати до такої держави, де б він жодного слова не розумів, таким чином, на його думку, він позбавиться від манії цинізмів.

 

Він кинувся бігати до консулятів. У першу чергу намірявся виїхати до Італії, бо, мовляв, італійської мови зовсім не розуміє. Та не така то легка річ було тоді дістати візи на наші емігрантські «вовчі білети». Кинувся до болгарського, потім югославського консулятів, хоч мови тих слов'ян і міг трохи розуміти, але консули його не хотіли розуміти. Довго обминав консуляти з урядовою німецькою мовою, бо ту мову сам трохи знав. Врешті йому якось пощастило дістати австрійську візу, можливо, тільки тому, що трохи знав німецьку».

 

Врешті поет опинився у віденській божевільні.

 

«Миронюків небіж, учитель, намагався забрати свого дядька додому, на Поділля. У тій справі завів зі мною переписку. Дозволу не дістав. Очевидно, большевикам готові божевільні не потребувалися, бо вони вміють «фабрикувати» з нормальних людей божевільних...

 

Я ще в 1939 році мав відомості, що Миронюк проживав на тому ж «курорті». Дуже можливо, що пізніше гітлерівський режим і Миронюка зліквідував у порядку відомого «оздоровлення німецької раси».

 

Мелешко писав, що поет мав при собі біля тисячі віршів та поем. Яка їхня доля – невідомо. Якби хтось звернувся до тієї лікарні – може, в їхньому архіві збереглася історія хвороби разом з віршами?

 

 

***

 

               Корчують сонце навесні

               Невпинно ярі сонцеруби,

               А серце корчиться в огні

               Останньої розлуки, згуби.

              

               Корчують сонце веснояри

               І палять сояшні корчі.

               А серце в корчах згуби варить,

               Семи розлук ключем рвучи.

              

               Сім барвозвуків – сім розлук

               Небесно-сояшного жалю...

               Страждань моїх безмірних лук

               Заплівсь небесною спіраллю...

 

 

3

 

Миронюк був безнадійно божевільним і ніколи не вийшов повністю з того стану. На відміну від Володимира Сосюри та Тодося Осьмачки.

 

Осьмачка страждав на манію переслідування і писав листи, вимагаючи випустити його за кордон. Одного разу навіть намагався втекти на кораблі з Ленінграда до Фінляндії. Його затримали і відправили до психлікарні. Звідти він вийшов з довідкою, яка врятувала йому життя. Але він на цьому не заспокоївся і намагався перейти Збруч.

 

«Несподівано з обох кінців на мене кинулися солдати. Від несподіванки, та й з переляку, я втратив рівновагу і упав у воду. Книжка й папери теж у воді. Солдати кинулися визбирувати з води, сподіваючись, що там крамола. Я теж кинувся до паперів. Спасибі солдатам. Усе врятували. Вони довго дивувались паперам і книзі. Кінчилася ця пригода так само, як на пароплаві в Ленінграді. Поговорили – роздивилися мій паспорт і відправили до психіятричної лікарні».

 

Письменникові Володимирові Воруському (1902 – 1938) так не повезло. Через публікацію в «Літературно-Науковому Вістнику» його більше не друкували. Він теж намагався втекти в Галичину, але його упіймали, вислали в Росію, а згодом розстріляли.

 

Але Осьмачка вижив, хоч і тинявся по різних містах і селах, цілком слушно сподіваючись арешту. Інколи він свідомо вдавав божевільного:

 

«Коли слідчий викликав мене на допит, я вирішив прикинутися божевільним. Коли мене ввели в кабінет слідчого, я побачив портрети Маркса і Леніна, запитав: «А чого це ви тут розвішали жидів?» А потім запитав: «А ви іржете до своєї жінки?» І далі я плів усяку нісенітницю».

 

Слідчий не став на цю тему дискутувати, і Осьмачка знову опинився в лікарні. А большевики, на відміну від нацистів, божевільних не розстрілювали.

 

У 1942-му Осьмачка вже у Львові, але й далі в кожному вбачав совєтського агента, боявся, що його отруять. Тому приходив у гості з власними продуктами. А при цьому писав розкішну прозу.

 

 

 

4

 

Мар’яна Хмарка народилася на початку 1900-тих. Жила у Харкові, мала музичну освіту. Поезії друкувала з 1928-го, перекладала з італійської, окремо вийшли її переклади Ади Негрі. У фонді О. Білецького в Інституті літератури зберігаються переклади творів Д’Аннунціо, Л. Аріосто («Орландо несамовитий»), А. де Ламартіна, Дж. Леопарді, Т. Тассо («Визволений Єрусалим»).

 

Про неї Юрій Смолич згадав таке: «Як на мене, була талановита поетеса. Особливо ж відзначалася як поетична перекладачка з італійської – італійську мову знала бездоганно й, сказати б, творчо. На еротичному ґрунті збожеволіла й потрапила до Сабурової дачі, тобто психіятричної лікарні в Харкові, що на її базі діяла Психоневрологічна академія, керував нею академік Юдін. І він казав мені, що і в лікарні Хмарка пише талановиті вірші. Але всяку одежу з себе зриває і бігає по садку при лікарні голою, шукаючи статевого партнера. Коли стався в Німеччині фашистський путч, розмалювала собі все тіло (хімічним олівцем) фашистською свастикою.

 

А втім, поводилась не агресивно, і з часом її з лікарні випустили. Вона поїхала до Москви, пішла в японське посольство і заявила, що вона відома поетеса, але не має де жити і її не хочуть прописувати. Дивна річ, але за день чи два її прописали і дали їй квартиру. Де вона потім поділася, не знаю».

 

Однак на початку війни була звинувачена в шпіонажі і репресована.

 

 

               Березень

              

               Я переміг жорстоку владу стужі,

               Струмком біжу: веселий ллється дзвін,

               Гаптує сонце золотом калюжі

               І вітер вітром креше навздогін.

              

               Я чую: десь росте новітня змога,

               Вже прозелень упала на лани.

               Над нами плещуть крила перемоги

               Вселюдської весни.

              

               Вересень

              

               Келих солодкий я сповнив до краю? –

               Осінь задушна блукає по гаю.

               Осінь золотить зелений намет,

               В прозелень вкраплений мед.

              

               Скоро вже можна спочити й заснуть.

               Майже закінчена путь.

               В небі заграли пташинії зграї.

               Осінь – у гаї.

              

 

5

 

Поет Михайло Лавренко-Хутірний (1901 – 1986) встиг побувати у бою під Крутами, потім воював в армії УНР. З 1924 р. почав публікувати вірші в багатьох часописах.

 

Чи йому вдалося уникнути репресій, невідомо. Відомо лише, що останні вірші в Совєтах він опублікував у 1928 р. А далі перерва, і наступні публікації вже за німецької окупації.

 

               У думці – знову тліє – бій у Крутах...

               О, неповторний часе золотий!

               Ми всі були зелені ще, як рута,

               Але в душі палав огонь святий.

 

По війні він то в США, то Англії, то у Франції видає кілька книжок. Книжки ці поліграфічно невибагливі, видані за кошт автора та нечисленних офіродавців. Пише він про Голодомор, про довоєнне життя, але майже нічого про себе. Можна лише здогадуватися, що він побував також в УПА.

 

Видива і манії стали його переслідувати в 1950-х роках. Він описав їх у книзі «Дивні діла Твої, Господи. Збірка оповідань з таємнознавства» (Новий Йорк, 1975). Ось епіграф:

 

               Тим і страшний невидимий нам ГЛЯД,

               Що його неможливо спіймать.

               Чуєм ми та не можем здіймать

               Очі тих, ХТО за нами слідять.

              

               Є лихий і хороший нам ГЛЯД,

               Але краще б ніхто не слідив.

               По планеті ми можем безпечно гулять,

               Не завваживши в власнім єстві силу див...

              

Але Лавренко завважив цю силу див. У нього з'явився таємний опікун Навчач з не менш таємничого «Білого брацтва». Цей Навчач йому постійно підказував, що має чинити, і рятував від «виняткових нападів темних сил, що тривають вже понад 20 років».

 

Оскільки поет помічав, що за ним стежать невидимі істоти, то силою своєї думки вступав з ними в розмову і відганяв їх. Лежачи в Америці в лікарні після операції, він раптом став розуміти англійську мову, хоча не володів нею. Та раптом він усвідомив, що чує від сусідів по палаті не англійську, а українську. «Навіть негри вже забалакали по-нашому!» – дивувався він і подумки відповідав їм.

 

Він вважав, що «є в людини якась здібність стати ясночутливою, що ця здібність – не вигадка хворої голови, а стовідсоткова правда. Слухачів же, таких ,що мене «чують», тобто приймають мої думки на віддалі від 10 метрів і до 10 000 км, я маю понад 75 осіб. І це виключно тих лише, які мене «чують» без вимови слів. Щоб, хоч коротко підтвердити це, можу подати один приклад із поштарем.

 

Року 1966-го я видавав журнал «ЧИТАЙМО ВСІ». Одного разу, коли службовець пошти шукав мій пакет нагорі шафи, я, бачучи його внизу, подумки передаю йому: «Абахо!» (еспанське слово, англійської я тоді ще не знав). Але молодий мурин не міг приймати моїх сигналів і далі шукав нагорі шафи.

 

Але біля віконця стояв білий службовець пошти (якого я ще передніше знав, що він приймає мої думки). Він, чуючи моє «Абахо», яке я повторив не менше 5-6 разів, повертає голову до молодого мурина й голосно каже: «Давн!» І лише після цього, поглянувши в віконце, посміхнувся до мене.

 

До цеї миті на мене він не глядів, але прийнявши в еспанській мові моє слово «Абахо» як своє англійськеє «Давн», лише передав своєму співпрацівникові».

 

 

 

6

 

То був 1992 рік, коли вона прийшла до мене вся в білому. Гарна, мов лялька. Великі чорні очі дивилися на мене з подивом, мовби вивчаючи. Сіла на канапу.

 

 – Ваша дружина розповідала про мене?

 

 – Так.

 

 – Вона в Америці?.. І не повернеться?.. Я теж художниця. Ви ж чули?

 

Вона дбайливо поправляє на собі сукню, розправляє кожну складочку. Здуває невидиму пір'їнку. Пригладжує волосся і всміхається до мене. У неї великі перса, гарний стан, вона облизує вишневі вуста, а очі щось промовляють до мене, і я не певен, що відчитую їхній погляд правильно.

 

– Я малюю ліс, – каже вона. – Людей не малюю. Бо люди – це і є ліс. Хіба не так?

 

Я погоджуюсь. Який сенс висловлювати іншу думку, якої, зрештою, я й не маю. Адже я знаю, що вона божевільна. Тиха, спокійна божевільна, яка малює ліс.

 

І коли я підсідаю до неї, то теж стаю божевільним. І теж тихим, спокійним божевільним, який любить ліс.

 

 

 

 

07.04.2021