В давнину на Українї дуже була розширена "пасхальна вірша" — видрукована остатними часами насамперед скорочено в жypнaлї "Кіевская Старина" з року 1882, а пізнїйше в повній основі в львівскім журналї "Житє і Слово". Ся "пасхальна вірша" єсть одним из замітних памятників нашої давнїйшої письменности, — язик єї народний, краски яркі, образи простенькі, але дуже типічні; запорожскій гумор блищить майже в кождій стрічцї, а при всїм гуморі високі реліґійні истини захоронені в цїлій чистотї. "Пасхальна вірша" деклямувала ся в Великодні свята [подібно, як "рождественьска вірша" на Різдво] — і записки историчні переказали нам, що "пасхальну віршу", о котрій мова, деклямували Запорожцї в рр. 1786 і 1787 гетьманови кн. Потемкинови, коли приходили поздоровити єго з світлим днем празника Пасхи.
Ми отсе подаємо нашим читателям зміст і деякі виїмки з тої "пасхальної вірші":
Христос воскрес! рад мир увесь —
Дождались Божої ласки;
Тепера всяк нaїв ся в смак
Свяченої паски.
Всї гуляють, вихваляють
Воскресшого Бога —
Уже тая, що до рая,
Протерта дорога.
Злиї духи, власно мухи,
Всї уже послизли, —
Загнав Исус в пекло покус,
Щоб христян не гризли.
А смерть люта, що нам тута
Вельми докучала,
По болотам, очеретам
Біжучи кричала.
Там суцїга тепер біга’
Як шалена з ляку,
Бо Бог хрестом чорта з хвостом
Прогнав як собаку.
Сей чорт темний, князь пекельний,
З смертю полигав ся —
Всїх зажерти, в ад заперти
Так то измовляв ся.
Вони то — чорт і смерть — знюхавши ся, хапали хоть старого, хоть малого, хоть і кроля у рай не пускали, навіть святцїв таскали у пекло; по всїх трактах по болотах сторожі нечистої спілки хапали ченцїв, навіть фільософи та протопопи набирались жаху. А по воскресеню Христа
Пропав сей страх! заріс той шлях
Купем та болотом,
Де той злий дух глитав як мух
Ненаситним ротом.
Тепер скорий шлях, просторий
До раю протертий —
Без сторожей — всї навстежей
Ворота одперті.
Уже велять яблука рвать
Из райского древа,
З якого плод не велїв Бог,
Та вкусила Євa.
Давно той уж кричав недуж,
Що спокусив Єву,
За то бoлїв, що аж полїз
По своєму чреву.
Вищить, охляв, бо Бог закляв
Лазити на древі
За єго гріх, що він на cмix
Так набрехав Єві.
Бідна Єва одну з древа
Вирвала кисличку —
Збула власти — треба прясти
На гребені мичку.
За нею-ж там бідний Адам
Щось, кажуть, принудив —
Землю орать, цїпом махать
Бог з раю пропудив.
За одну їду Єва біду
Заслужила сїю,
Нечесть Адаму — аж за браму
Вибили у шию.
Глупа жона "за один плод увесь народ в пекло затащила" — та тепер воскресшій
Бог милостив Єві простив,
Адаму пробачив —
Для визволу Сам до долу
З неба лїзти рачив.
Там чортище, старий псище
Не схоче смирить ся
З коротким хвостом єще з Христом
Думає сварить ся!
Але тут не жарти! Лиш тілько Христос ступив на поріг — Велзевул
Завив грізно, як вовк різно
Голосом собачим,
Кричить про бу, що особу
Христову побачив.
Дав Бог хлости, що всї кости
Поламав і роги
І самого духа злого
Підгарбав під ноги.
Велвевул кричить, бо нараз став одним струпом, надуло брюх, заперло дух, не дав і тхнути. А смерть, слухаючи, "що човпуть над дядьком", стала трястись та й думає, як би хитро спасти ся, дересь на стїну як шалена, пустила з рота пінy. Однак і за єї "хитрії обмани" цїле тїло єї зараз покрили "злиї раны", всю зсипала короста — "болїзнь не проста" бо "анї сїсти"... вкінци стала як-би трупом.
Як бубон труп — продовбав струп,
Сороки рвуть тїло,
З yсїx сторін много ворон
К стерву налетїло.
На той же труп, почувши струп
Мухи прилітали,
Костомахи, різні птахи
Усї розметали.
Карность злая! — бо як тая
З людьми поступала,
Так по дїлом душа з тїлом
І нинї пропала!
З "того стида" уродив ся Юда. Міх з грішми закляк єму за плечима і чого не робив, не міг збути ся єго. Хотїв закопати — земля скаменїла; кинув у воду — "розпудивъ і раки", а міх виринув з води "сух до Юди паки"; кидав на жар, та не горів: "з огню, з печи впять на плечі береть ся на Юду".
І з тим вмішком ходить пішком
У пеклї повсюду —
Бог повелїв, щоб міх не тлїв
До страшного суду.
Коли так Бог "ад розорив, чорта стребив, а смерть щезла хора" — почали всї визволяти ся з неволї пекольної. Прадїд Адам, дядько Хам і всякі узники розвязували з шиї круті узли та всьо розказували Христу і
Єва згнута була тута
Од того шайтана —
Сей покуса злїшій Пpyca
І Кримского хана.
Ярма й хомути у узників з шиї не злазили; мусїли возити дрова до печей, а на спинї у них кроваві смуги від дротяної пуги. Гірко тут бідували і Пятінка і Понедїлок. Отже
Всю налогу скоро Богу
Донесла у уши —
Не забарив, ад розорив,
Випустив всї душі.
"Святий Яфет узяв мушкет, вистрілив на гасло" — і всї почали виходити з пекла, аж оно "захрясло". За Адамом поплїв ся "раком" старий Аврам з Исаком, пійшли стара Сара, племінник Лот, а Мусїй пророк двері пробив рогами і "пекло одпер і шлях протер до раю свобідний".
Адаме, грай! Одпертий рай —
Иди поспішай ся!
Райским плодом з усїм родом
Рад будь, утїшай ся!
Веди всїх в ряд у райскій сад
Яблук набирати —
Бо од древа уже Єва
Не буде вмерати!
[Дѣло, 04.04.1896]
05.04.1896