На першому курсі університету – а це був біологічний факультет – я дуже потерпав від того, що через якусь бюрократичну помилку був зачислений на спеціальність ботаніка, а не зоологія. Хоч ці спеціалізації входили до однієї академічної групи і на першому році навчання якоїсь виразної диференціації не було, я ще цілий рік вважав себе зоологом за покликанням і сподівався, що от-от якось виправлю помилку деканату.
Зоологія приваблювала мене через захоплення етологією, що насправді виказує прихований інтерес до літератури. Що може бути більш літературним від вивчення поведінки тварин, точний її опис і врешті перенесення виявлених закономірностей і особливостей на людські популяції. Тепер уже можу спокійно сказати, що найбільшою спокусою (і найбільшою науковою трудністю) у тому віці була порівняльна характеристика видів і націй. Якщо говорити про хлопця, який виріс у джунглях Радянського Союзу, потерпаючи від штучної деградації української культури, зумовленої ще й очевидним скороченням життєздатних експансивних особин. Генетика перемішувалася у голові з ментальністю, історія – з еволюцією адаптаційних механізмів.
Був навіть такий момент, коли – намагаючись віднайти особливий шлях величі українського етносу – я вважав, що нашою історичною місією може бути генетичне збагачення і, відповідно, ментальні мутації інших народів. Думав собі: це ж також екологічно безцінно – бути генетичним донором. Посилюючи і розкладаючи інші підвиди. Скажімо, тоді я вважав, що у вітальності росіян є і наша вина-заслуга. Бо ж хіба мільйони росіян і поляків з українським геномом не зробили своє плем'я таким, яке воно є? І чи не нашого запиленого квіту по цілому світі?
В кожному разі, на першому курсі я взяв участь у студентській науковій конференції таки із зоології. Видно, щось дуже муляло. Моєю розвідкою були мало не декларативні тези про вагомість зоосексології. Все дуже логічно. Кожен вид тварин є безсумнівною цінністю у сотвореній живій системі. Через викликані людиною зміни значна частина видів опинилася на межі виживання. Відповідальність за збереження цього генотексту полягає у створенні так званих плодових колоній. Тобто захищених від явних подразників місць, де види, застресовані у понищеному природному середовищі, могли би розмножуватися, не перериваючи свого генного епосу. Як максимум плодові колонії передбачають регулярне поповнення популяцій у рештках сродного середовища. Як мінімум – живу консервацію виду з перспективою адаптації до нових умов. Лиш би зберегти ці всі записи, ці прописи, ці букви Бога.
Саме в цьому місці гладкого ланцюга виникав вузол, який вимагав втручання зоосексології. У створених на той час плодових колоніях тварини не прагнули розмножуватися. Виявилося, що базовий інстинкт не завжди спрацьовує бездумно. Виявилося, що безумовна вітальність потребує сенсу. І ця сенсуальна інституція сформована з такої величезної кількості чинників, показників, умов, зв'язків, співвідношень, вимірів і виразів, що без системного дослідження тих звірів попросту не зацікавиш найцікавішим. Тоді мені здавалося найкращим терпеливо спонукати їх до цього.
Наприклад. Особин певного виду пташок у Австралії залишилося дуже мало. Хоча вони живуть на величезній території. Тому густина є недостатньою, щоби ці пташки у дитинстві достатньо контактували із собі подібними. І молоді хлопчики не мають нагоди навчитися від трохи старших пацанів своєї любовної пісні. Тато з мамою такого не скажуть. Має бути погана компанія тих, які це вже робили, бо їм там хтось все розказав. Тож, забувши рідну мову, летять ті немови далеко від дому, шукаючи жіночки свого виду. Впізнають її і спиняються поруч. І не мають що сказати. А вона – хоч і бачить гідного хлопця – чекає спеціальної пісні, без якої не вмикається інстинктивна реакція. Хоч би цеї: дай ми, мила, дай ми, що-с ми обіцяла… А він не знає. Навіть як чув і запам'ятав пару куплетів з любування зовсім інших птахів, навіть як годен то замугикати, то вона ніц, бо не наша пісня, не наша мова, якийсь, відав, перевертень, ніщо не розблоковується… І мусять тепер орнітологи визбирувати тих травмованих самчиків у якусь колонію і вчити – поки не пізно, – як їм треба сказати. Добре, що збереглися записи…
Потім я пішов до війська. Мав чудесну нагоду пірнути в етологію. Навчився вирізняти те, що не залежить від виду, а притаманне певному рівню організації функціональних тканин і діючих речовин, що належить вже до молекулярної біології. Після цієї перерви я залюбки став ботаніком. Вона значно ближча до теології. Через брак літературної етології уявлення Бога про життя в рослинах проявляються ще очевидніше.
25.03.2021