Федорак, Назар. Вінець і вирій українського бароко. Сім наближень до Григорія Сковороди. Харків: Акта, 2020.
Архицікаві події останнього півстоліття пронизують декілька часових меридіанів на мапі нашого мислення. Прискореним серцебиттям зустрічаємо (і побіжно проминаємо страх фазових переходів, насильно притлумлюючи і відсуваючи на марґінес пам’яті, вочевидь забуваючи про жахи апокрифів із підземель катакомб), – проминаємо фазові переходи із “середньовіччя” до “ранньомодерного часу”, нишком мріючи про ідеал футуристичного суспільства. І так швидко mutantur tempora, що й не поспіваємо мутантувати враз із ними. А озирнувшись довкола у ґвалтовному карантинному ступорі й враженому застановленні, прозріваємо, що час все ще стоїть на місці, проте невимовно гостро відчуваємо часами його несхитну симультанність, болючий пресинґ його – часу – застиглої безодні.
Ровесники цього півстоліття, безперечно, органічніше відчувають його реалії і здатні питомо зануритися у “реальність”, яка старших може шокувати несподіваною необхідністю виходу із зони комфорту. І, пригадуючи майбутнє, яке насправді вже колись було, починаємо глибше розуміти власне наш час. Час, упродовж якого на порох розсипалася купа мітів на глиняних ногах, лінійно – декілька “одноденок” суспільних структур внаслідок декількох ре-еволюцій півтори-двох десятків останніх років…, виразно вкотре демонструючи periculum in mora, – що не можна зупинятися у польоті.
Ровесником цього півстоліття (символічно завершеного бароково округлим (фатальним?) роком 2020) є й Назар Федорак, а його книжка «Вінець і вирій українського бароко» резонує пригаслим відлунням ритму декількох століть колись питомої української культури. Спробуйте-но подати нове звучання напам’ять відомої класичної сонати, щоби вразила реципієнта!.. Назар Федорак наважився.
Зрештою, для нього це не було, передбачаю, ані над-мірністю, ані над-зусиллям. Має вироблений особистий тембр, власний голос у поетичному, художньому й дослідницькому мовленні. Уміє відрефлектовувати чужі, проте, напевно ж “сродні” мікросвіти, зокрема через тлумачення, тобто переклад іншомовних текстів. Прагне вводити у літературне виконання найнесподіваніші імпровізації, залучаючи споріднене звучання діалектів.
Федорак має досвід мандрівки часами і культурами: почавши від проникнення у зміст літописних творів “монументального” стилю, природньо наблизився і увійшов у вибагливі сади бароко. Сім цих наближень (хоча, власне кажучи, сьоме назагал і не наближення, а радше випередження часопростору, така собі футурологічна медитація про минуле) активізують при прочитанні стільки конотацій, що здивовано констатуєш: ти ба, та ні, та таки так!.. Заряджає на творчу імпровізацію!
Цікава й структура дослідження: сімка розпадається на дві часті – квадрат і тріаду (сиріч на початку чотири наближення, а потім – три), – такий собі semi-сонет, пів-сонет, який залишає завислий простір і місце для мислення і розсмаковування післясмаку, доки в залі ще в'язко гусне останній акорд – післяслово Леоніда Ушкалова.
А починається ця цікава книга коротенькою introductio ad lecturam із назвою „Від автора”. “Головна теза цієї книжки наближень доволі проста. Вона полягає в тому, що Григорія Сковороду не можна «пізнати» чи «охопити» повністю, «вичерпати» до краю. До нього можна, власне, лише наближатися, мріючи спіймати відблиск своєї епохи в його мудрих очах і у творах-діямантах, помережаних безліччю граней. Саме вони – ці грані – й відблискують: по-своєму та по-різному для кожного дослідника і для кожного часу, ба навіть моменту!” (C. 7).
Далі читаємо констатацію методологічних принципів, через призму котрих автор “препаруватиме” Сковородинівські тексти. Сюжет цього символічного семі-сонету (сонету-семи) сформований як підрозділ із назвою «Людина епохи бароко», де подається антропологічно-поетикальний аналіз спадщини Григорія Савича, і – «У літературнім макрокосмі», відповідно – історико-літературний.
Автор наголошує на історичній і культурологічній (часами бачимо звернення і до богословських сенсів) спадкоємності його монографії у контексті літературознавчих студій в Україні: ‘’Назва книжки: «Вінець і вирій українського бароко» – апелює до неодноразово цитованої в різних контекстах метафоричної формули Дмитра Чижевського про те, що українське бароко не дожевріло, а догоріло разом із Г. Сковородою рівним і ясним полум’ям та враз згасло. Тобто йдеться про те, що наш славетний поет і любомудр став водночас і завершувачем яскравої літературної традиції українського бароко, і провісником подальшого руху розвитку українського письменства” (С. 7). Друга, після Дмитра Чижевського, тривка підвалина, на якій базується автор – це наукова спадщина професора Леоніда Ушкалова, насамперед, «Повна академічна збірка творів» Г. Сковороди (Харків – Едмонтон – Торонто: Майдан; Видавництво Канадського Інституту Українських Студій, 2011), та – знову символічна пітаґорейська “сімка”! – «Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду» (Харків: Акта, 2001).
Джерельно-фактологічна база містить не лише названі двоє імен і посилання на їхній доробок. Допитливий читач зустріне на сторінках монографії Назара Федорака цілий “пантеон”, “вінець імен” і бібліографію медієвістичних досліджень та причинків. А завершується “Від автора” щирим психолого-комунікаційним закликом до симпосіону «о истинном щастіи в жизни» – “І запрошую до сих наближень-«разглаголів» усіх добрих людей!” (C. 8).
Легко помітити, що у тексті/текстах аналізованої монографії Назара Федорака багато “лапок”. Це, звісно, зовсім не означає, що автор вживає слова у невластивому значенні, чи, тим більше, що дослідник “залапковує” евфемістичне обминання реальних значень слів. Він роздумує-розмислює і пише про бароко – архицікаву добу розвитку української культури, де головну роль виконували історико-культурні “бемолі” та “дієзи”, рясно вкраплені технікою мистецько-інтелектуального пуантилізму, що були цілком питомими й природніми для тих далеких від нас у часі, проте дуже близьких нам, буквально – споріднені з декотрими з нас, нинішніх (про що ми назагал і на забіганий наш щодень не мислимо, і навіть не здогадуємося). Мисленнєво і чуттєво метафоричні, символічні й онтологічні уявлення Григорія Сковороди і його сучасників про “три світи” – “макро-”, “мікро-” і “світ символічних уявлень”. Власне “лапкування” у цьому випадку цілком доцільне, навіть необхідне, якщо ми, природньо, не маємо 365 визначень “для кольору снігу”, як це було і у давніх греків із назвами для любовей… Ця барокова тріада світобудови виразно видочна й у самій структурі монографії.
Очевидно, розуміючи необхідність глибшого знайомства з особливостями мислення і світовідчуття наших “дореволюційних” (се-б-то: дуже тривало-еволюційних (сливе заморожених) і стоїчно-врівноважених часами смертельно-несприятливою для мисленого польоту ґравітацією певних політичних залежностей і епох) предків-предтеч, Назар Федорак вводить перше наближення у контексті ґлобальної теми “Людина епохи бароко”: “Автопортрет” Григорія Сковороди, яке дослідник значущо визначає як серцевинне.
“Бароко пройшло щаблями свого зародження, розквіту й остаточної самореалізації як жива і цілісна система зі специфічним, своїм, світобаченням і з окремими законами літературного життя […]Водночас епоха бароко висунула і принципово нову концепцію людини – свого сучасника, – концепцію, що ґрунтувалася на переплетенні античних зразків із християнським світоглядом, европейських ренесансних відлунь із засвоєнням національної історії” (С. 11). Надзвичайно важливий висновок полягає у тому, що “було «окреслено тему громадського обов’язку, спільного блага, будівництва школи й науки, особистих заслуг, тип національного героя, образ самого автора»¹. Коротко: головною проблемою барокової літератури стало осмислення людської особи як самодостатнього світу серед інших світів (С. 11-12).
Літературознавець Назар Федорак, автор монографії «Вінець і вирій українського бароко».
Назар Федорак висловлює сумнів щодо спроб побудувати корпус українського бароко суто або насамперед довкола стрижня “«Мелетій Смотрицький – Григорій Сковорода», наголошуючи, що можливі й інші варіанти: «Величковський – Сковорода» чи навіть «Вишенський – Сковорода»” (С. 12). На його переконання, Григорій Сковорода “увінчує своєю життєвою і творчою «сродністю» ту літературну путь, що «йде від ремесла до поетичної інтуїції, що, спинаючись на підмурки знань, відкриває момент осяяння й одкровення. У кожній точці цього розвитку наявні знання про світ, який подарували людству античність і християнство, але ці точки різняться між собою ступенем засвоєння»² (С. 13).
Але, чи тут не означено також сумніву стосовно власне медієвістичного вектору (чи “річища”) розвитку історії української літератури, який нині є домінуючим? Чи ми враховуємо й інші галузі літературного процесу України, які таки були і їх важко не помітити, адже тривали вони дослівно пів тисячоліття, постаючи в історії нашої літератури спочатку в парсуні ренесансової поезії і прози (принаймні з другої половини століття 15-го), а відтак (від початку століття 17-го уже виразно домінантно) і у шатах барокових?
Зрештою, автор монографії дуже вдало переводить акцент із формально-стильового на концептуально-смисловий аспект у наближенні другому: “Ба навіть не зводячи до одного – «середньовічного» – знаменника цілу давню українську літературу (з монументальним і орнаментальним стилями, з розробкою ренесансних і барокових мотивів), можна виразно побачити, що у творчості Г. Сковороди на передній план виходить ідея особистости – як продовження та метафора маґістральної для бароко ідеї спільного блага³” (С. 46).
Також, забігаючи наперед, скажу одразу про те, чого мені у цій версії уже “визріваючого” жанру наближень бракне. Як це властиво для ренесансової і барокової творчості, маса тогочасних творів були інспіровані, а навіть безпосередньо написані, як переспіви-перосмилення греко- або латиномовних текстів античної літератури і Святого письма включно з патристичною та апокрифічною спадщиною. Автор, щоправда, у своєму introductionem ad lectorem виразно означує межі і рамки свого завдання, отож дотримання визначеного простору зацікавлень засвідчує рафіновану дисциплінованість мислення і викладу. Мої забаганки і очікування, таким чином, переносяться до наступної серії наближень. Ad expectandum…
Якщо ж звузити оптику читацького сприйняття Федоракового аналізу конкретних жанрів й ідейно-тематичних блоків спадщини Григорія Сковороди, то насамперед імпонує декілька ідей. Це – намагання окреслити “тематично-сюжетну карту-схему” текстів з одного боку у часовій категорії циклічності, а – з другого – у просторових вимірах вертикальних і горизонтальних маґістралей уявної світобудови, уявлюваної і відтвореної у слові Григорієм Сковородою. З одного боку – “циклічність” хронотопу, властива для бароко, з іншого –“відмінності між образом автора у байках і притчах та образом автора в діялогах. Якщо додати до цього загальновідомий поділ Сковородинівського світу на високе і низьке, небесне і земне, потрібне і непотрібне, значуще і марне, а також три кити філософської системи нашого письменника: проблему «истиннаго человіка», «сроднаго труда» та першочергове «познай себе», – то бачимо вибудуваною надзвичайну складну систему барокового помешкання Г. Сковороди-автора” (C. 15).
Автор монографії прецизійно аналізує цитати й уривки різних творів Григорія Сковороди, вибудовуючи на ґрунті цього аналізу слушні висновки. Скажімо, такий пасаж-узагальнення, висловлений уже в першому наближенні, що слугує своєрідною інтродукцією для всіх подальших структурних частин монографії:
“Г. Сковорода прийшов у літературне життя як конечна вимога синтезу та зросту людини епохи бароко. Він довершив справу виховання цієї людини, ствердив її ранньомодерну діялектичність, вивершив виплеканий попередньою традицією третій вимір її сутности, перетворивши площинність на об’ємність, а головне – виразно окреслив координати її символічного світобачення, узаконивши його специфічну барокову детермінованість” (С. 14).
І ще: “А загалом, головним в «автопортреті» Г. Сковороди поруч із наведеною тезою⁴ є те, що й остання людина українського бароко – людина Г. Сковороди, – невпинно та нескінченно пізнаючи вже раз створене (назване, іменоване), безперестанку витворює нові об’єкти пізнання і суб’єкти самопізнання, які мають здатність (і схильність) до взаємоперевтілень, колового розвитку в «нищих» і «горних» сферах, здатність до відходу та повернення, до перетворення та відновлення, до парадоксального збереження авторського начала через його подолання у бароковому тексті” (С. 33).
Заімпонувала стильова суголосність всього аналізованого дослідження саме зі стилістикою аналізованого стилю й конкретних граней, втілених Сковородою в окремих творах. Федорак настільки вник і вжився у досліджуваний матеріал, що проаналізовані засоби і способи нарації автора епохи бароко стали підсвідомо питомими для нього самого у цьому тексті. Отож, altera natura “таки впіймала” Назара Федорака, – чи то він свідомо віддався у “полон” мистецьких феноменів епохи бароко?
У наближенні другому – “Наближення друге – при світлі вогню: метафора Г. Сковороди”, як зазначає Федорак, “Унікальність Г. Сковороди для дослідника його життя і творчости полягає ще й у тому, що ця постать змушує щоразу повертатися до вже, здавалося би, з’ясованого; і щоразу переконуєшся, що прозорість і (нібито!) легкість для аналізу його побудов (вербальних та моральних) приховує все ще недосяжну глибину. Тож зміна в назві цього «наближення» слова «автопортрет» на слово «метафора» – це не лише пошук нового сковородинського ракурсу, але і повернення – спроба переосмислення та доповнення попереднього” (С. 36). “Зверненням до особистісного начала та небаченим до того психологічним поглибленням змісту він, уже починаючи з перших творів «Саду божественных пісней» загасив барокове вогнище української літератури, попередньо припаливши від нього свічку нової літературної проблематики (а відтак і стилістики та метафорики). Тому й не дивно, що заглиблені у високу давньоукраїнську поетику І. Котляревський і Т. Шевченко розклали ватру нової літератури за посередництвом саме Г. Сковороди, «в якому вже відбивається обличчя «найцікавішого слов’янського передромантика» (Д. Чижевський)»⁵ ” (C. 46). Вдруге поняття метафори виринає як остаточне узагальнення змісту цього розділу монографії “І останньою метафорою цієї «світляно-прометеївської» лінії розвитку української літератури нехай буде суто візуальна – вічно недокінчений, як списування Сковороди, Шевченків «Автопортрет зі свічкою» 1860 року...” (C. 47). Дочитавши це наближення, одержуєш виразне бажання заглянути до тексту наближення останнього, або ж “остаточного”. Наближення сьоме – популярно-перспективне: Г. Сковорода і шлях української літератури від бароко до романтизму”.
Мені особисто дуже заімпонувало “Наближення третє – «орнітологічне»: алегорія Г. Сковороди”. Назар Федорак скрупульозно розглядає назви птахів, які зустрічаються у творах Сковороди та розвиває алегоричні обгортки, щоби поласувати вилущеним семантичним зерням. Насправді маємо цілий словничок орнітологічної лексики (не знаю, чи є ще щось подібного в українській гуманітаристиці…) Мені ця тема близька, бо, перекладаючи у кінці 80-тих років один польський твір, обійшов пів Львова й обдзвонив усіх колег у Києві, й не тільки: треба було правильно поназивати, який звук видає кожен із згаданих у творі птахів. І хоч я не тільки дитина асфальту, а й щороку відпочивав у Сковородинівському інтер’єрі у діда на селі, тамтешні мої ровесники теж не знали назви тих звуків. Тут, щоправда, маємо інший підтекст, цитую: “Як бачимо, ідеї й справді літають у повітрі, неначе ті птахи, і літературно-літературознавчий світ залишається тим чарівним середовищем, яке створює їм умови для матеріялізації. У світі сковородинських текстів символ «птаха-істини» задля якнайцікавішої та якнайбільш корисної його (її?) ловитви розщеплено на десятки уособлень: свійських і диких, мирних і хижих, розумних і не дуже. Кожне з цих уособлень – одна з граней вічно рухливої істини, один із відблисків крила в невпинному перелітанні птаха. А ця студія – один із можливих каталогів таких перелітань, одне з можливих наближень до самого невловного Г. Сковороди” (C. 67).
Мета “Наближення четвертого – логоцентричного: «символологія» Г. Сковороди” – “Обережна зміна ракурсу дослідження при розгляді одних і тих самих текстів (кожного зокрема, а також текстів як системи) здатна відкрити щоразу нові глибини та несподівані миттєві відблиски-осяяння, приховані у 30-віршовій структурі «Саду божественных пісней». Якщо звернутися до умовної мови в межах сковородинського філософського світогляду, то з’ясовування «автопортретних» рис у творах Г. Сковороди – зокрема, аналіз антропології ліричного героя збірки «Сад божественних пісней» – це рух у бік «мікрокосму», одного з двох «часткових і малих світів», про які згадує «Діалог. Имя Ему: Потоп Зміин»: «...Мікро-Козм, сирічь Мырик, Мирок, или Человік» [943]” (С. 69). Це архицікавий текст, де маємо аналіз базових категорій філософії, як, наприклад, “воля” та “свобода” з підкресленням символів Святого Письма.
(Мені тут впало в око твердження про “30-віршову структуру «Саду божественных пісней»”. Зачитавшись, напочатку сприйняв фразу буквально (треба, видать, наростити діоптрії окулярів) у формі “3D-віршова структура”. І спав на думку мій власний висновок про “гіпертекстову організацію барокових літературних творів і форм їх публікації”… Читаючи далі, я зрозумів, що мій здогад і асоціація були справжніми: далі йшлося саме про “це”.)
На цьому текст “катрену” Людина епохи бароко завершується. Назар Федорак переходить від “мікрокосму” – аналізу імпліцитних категорій поетики і філософії Григорія Сковороди – до іншого виміру споглядання його спадщини, – до тріади текстів згаданої semi-сонетної цілості монографії, яка так і називається: “У літературному макрокосмі”.
Отож, Наближення п’яте – «індивідуалістично-европейське»: монтенівська есеїстика і сковородинські трактати як два методи самопізнання, яке вдало вписує творчу спадщину нашого філософа у загальноевропейський контекст.
Як вже стало зрозумілим із наведеного підзаголовка, тут ітиметься про порівняльний аналіз творчості Мішеля Ейкема Де Монтеня (за визначенням Нормана Дейвіса – «одного з піонерів індивідуалізму») та спадщини Григорія Сковороди. Позитивною, як на мене, рисою цього виразно компаративістичного причинку є акцентування на подібності історичної епохи/епох у різних реґіонах Європи – Франції та Україні – за принципом із заходу континенту – на схід; за лінійною хронологією: від давнішого до пізнішого. Релігійні суперечки і навіть війни, формування персональних особистісних ідентичностей, основні параметри філософського неспокою і, як наслідок, пошуків чільними інтелектуалами відповідей на проблемні питання, – все це дуже характерне і для Франції, і для України… з різницею у два століття.
Назар Федорак у короткому нарисі-есеї зіставляє ці історичні, хронологічно незіставні, різночасові, проте імпліцитно подібні історико-культурні та аналогічні культурно-територіальні (чи радше навпаки?) ситуації, порівнюючи історико-літературні умови виникнення праць Монтеня та Сковороди, подає kurz-аналіз світогляду французького філософа, розмислюючи про варіанти співвідношень філософських і літературних катеґорій понять “стиль” і/та “світогляд”.
Що мені найбільше з цього есею закарбувалося у пам’яті, то це апологія мови творів Сковороди на фоні сумнівів Монтеня щодо звички вжитку латинської мови.
“Дослідники Монтеневих есеїв часто наголошують на тому, що народження цього жанру, як і самого Монтеня-письменника… пов’язане з періодом історичних катаклізмів у Франції другої половини – кінця XVI століття з його релігійними громадянськими війнами та загальною соціяльно-політичною кризою, символічним піком якої назавжди залишаться події Бартоломіївської ночі 1572 року⁶. У той час навіть «існування Франції як самостійної держави опинилося під загрозою»⁷ ” (C. 85-86).
“Г. Сковороді також випало бути сучасником однієї епохальної для України історичної події – зруйнування Запорозької Січі 1775 року, і саме ця пора – 70-80-ті рр. XVIII ст. – стає часом його найактивнішої прозової творчости. І, схоже як у М. Монтеня, ми не знайдемо в нього згадок про це падіння останньої цитаделі української державности” (C. 86).
Після цих двох розлогих цитат наведу ще й третю, не менш, а таки більш розлогу, позаяк їхній “істий-общий” зміст хронологічно охоплює “символічне-топосне” поняття “300” – “трьох сотень” (яке у європейській культурі має чи не найбільше конотацій), архиважливе для кожної і навіть для “будь-якої” культури: „Гострим було французько-латинське мовне протистояння в межах ренесансної літератури у Франції й за часів М. Монтеня. Сам письменник зізнавався: «Латина для мене як рідна; я розумію її краще, ніж францужчину», проте «ось уже сорок років зовсім не користуюся нею як мовою розмовною і зовсім не пишу нею». І все-таки «при сильних і раптових душевних порухах, які мені довелося пережити того разу, коли я побачив, що мій батько, перед тим нівроку здоровий, хилиться на мене зомлілий, перші сплилі з пам’яті і вимовлені мною слова були латинські: природа ґвалтом пробивається назовні і бере своє, наперекір довгій звичці»⁸. Остаточний перехід від франкомовної «звички» до «природи» теж відбувся у французькій літературі вже після М. Монтеня” (Виділення моє – М.Т.) (С. 87.). “Окремий цікавий штрих у цьому контексті – суто мовний. Питання, якою мовою писав Г. Сковорода та як він сам визначав мову своїх творів, залишається відкритим і досі; принаймні остаточна самоідентифікація за мовною ознакою відбулася в українській літературі після Г. Сковороди” (Там само; виділення моє – М.Т.).
Мені ж пригадалося, що “типовий” для новопосталих європейських націй процес переходу від латиномовного домінування до культивування власних “linguarum vernacularum” – молодих мов (із супутньою розбудовою національної наукової термінології у різних галузях і царинах, загалом формування свого питомого мисленнєвого світу, – як основи власне національної культури – побутової, “шкільної” і “високої” (і тут трійка, вірніше – тріада!) в Україні звершився переведенням Києво-Могилянської академії… на “русскоє красноречіє” силами Катерини ІІ і Самуїла Миславського. Не той став відтоді Мир-городъ, та навіть і та Хорол-річка – не та… Отож, реформи Ывана Мазепи, правописны реформи Ывана Виговського ы под. “пішли за водою”… Gone with the wind.
Написане у книзі трохи інакше, аніж мої рефлексії. Там добре структуровано і продемонстровано складні грані світоглядних установок, притаманних обом авторам-філософам. Власне тут ідеться і про розмежування катеґорій “стиль” та “світогляд”.
Цей есей в аналізованій монографії один із найприкметніших; зрештою, монографію слід-таки розглядати як одноцілу сукупність текстів, яка веде читача до відповідного розуміння змісту, а навіть спонукає до доповнення/переосмислення власних “допрочитальних” переконань та установок.
Гарна висновкова фраза: “Саме цей період народив в Україні людину, хоч і «стомлену, внутрішньо виснажену нестійкістю, непевністю, хитанням духовного світу Ренесансу»⁹, – проте водночас наполегливу, свідому свого особливого покликання (і в царині культури та науки, й у сфері політики та державотворення), а головне – людину чисельну та мислячу” (С. 93), – хоча й захована в нутрі абзацу, – ще раз підкреслює аналогію із французькою культурою доби Монтеня.
Про “Наближення шосте – ландшафтно-метафізичне: «Гори» у барокових «садах» С. Почаського та Г. Сковороди” у мене виникло цілком фантастичне враження (що це мій власний давній текст, про який я просто забув, а отепер читаю наново ще раз; не беріть його за свідчення плаґіату, – це насправді метафора спільного вектору мислення!), – може тому, що тут автор монографії назагал веде мову про зону мого особистого “наукового саду” – про доволі нетривалий хронологічний відтинок формування риторики і стилістики української літератури, а насамперед “мисленого світу” – ментальність і історія ідей! – українського літературного бароко. Направду, читаючи цей розділ, я особисто почав уже “шкірою відчувати” усі рівні барокової образності, символіки, метафорики, яку автор у цьому наближенні цілком вичерпно і навіть філіґранно оприявнив. “Сродна душа!”
Отож, висновки дуже промовисті. Все описане свідчить про дуже інтенсивну форму особливого особистого відчуття Назаром Федораком палітри барокового мислення і вислову, розуміння базових категорій тогочасної символіки і метафорики, стильових нюансів. Контемпляція.
Зважаючи на тривалу працю видавництва «Акта», репертуар його публікацій та стан друку і поліграфічного оформлення (наголошую: починаючи елементарно від якості паперу і – аж до оформлення; про тематику – апосіопеза) – “маю задоволення” констатувати факт, що “продукт” видавництва “не спортився” і може успішно бути експортованим і до Галичини. Зрештою, започаткування саме “Львівської серії” (вслід після самозрозумілої “Харківської”) рецензованою монографією вказує на певний казус у розумінні українцями (свідомими) своїх столиць. І як “істий” галичанин – тішуся.
До питання естетичної зрілості. У час вседозволеності його величності брудного блудного ФЕЙКУ, чи бодай абсурдного жарту – як втілення довершеності ПРИКОЛУ у мистецькому просторі – гріє серце сливе ранньому християнину на неозорих террібільних теренах імперії запах нововидрукуваної книжки. Україномовної! Цього вже більше трьох століть забагато не буває. Саме української, а не «радянської»… А як відкриєш і зобачиш добру поліграфію і художнє оформлення, то вже й серце мліє. Естетика побуту така необхідна у нашу відворотну епоху. Виховуймося!
Eppur SI muove.
____________
¹ Криса Б. Світоглядні основи українського поетичного барокко // Українське барокко. – Цит. видання. – С. 48.
² Там само. – С. 52-53.
³ Там само. – С. 77.
⁴ Теза: “Тут накреслюється перехід до зовсім іншої, більш пізньої думки про те, що кожен за своєю природою унікальний…” (цит. за: Криса Б. Характер самоусвідомлення української поезії у XVII–XVIII століттях. С. 52).
⁵ Там само. – С. 45.
⁶ У цьому контексті продуктивним видається й ідейно-художнє зіставлення прозової творчости Мішеля Монтеня та його українського сучасника Герасима Смотрицького. Їхня синхронна діяльність припала на часи серйозних релігійних суперечок і конфліктів і в Україні, й у Франції. Попри істотні розбіжності в тематиці, в жанровій і стильовій палітрі творів Г. Смотрицького та М. Монтеня, тут теж можна вести мову про близькість гуманістичних настанов обох авторів і про схожість їхніх світоглядних – власне, гуманістичних – пріоритетів. Див. щодо цього: Федорак Н. Конфесійне протистояння кінця XVI cт. у творах Герасима Смотрицького та Мішеля Монтеня: гуманістичний аспект // Біля джерел українського бароко: Збірник наукових праць. [У надзаг.: Львівська медієвістика. – Вип. 3]. – Львів: Свічадо, 2010. – С. 91-108.
Натомість на синхронному зрізі розвитку української та французької літератури (а також філософських і морально-етичних ідей) напрошується зіставлення концепції «сродної праці» Григорія Сковороди й елементів педагогічної доктрини Жана-Жака Русо. Дослідження цих перегуків у нашому літературознавстві, сподіваюся, ще попереду.
⁷ История всемирной литературы: В 9 т. – Т. 3. – Москва: Наука, 1985. – С. 270.
⁸ Монтень М. Проби: У 3 кн. – Кн. 3 / Пер. з фр. А. Перепаді. – Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2007. – С. 29.
⁹ Чижевський Д. XVII ст. в духовній історії України. – Цит. видання. – С. 119.
22.03.2021