“Ми є тому що нас не може бути” – цей рядок з вірша Ліни Костенко прикрашав чорний напівзруйнований (нині зруйнований остаточно) будинок на площі Міцкевича у Львові під час фестивалю “Вивих”. Поетеса писала насамперед про себе, про своє покоління – але й про наше також.
Кінець 80-х і початок 90-х років минулого сторіччя – це була пора пробудження, прокидання. “Прокидання” було словом новим, ми взяли його в назву поетичної акції на сцені Львівської опери – “Прокидання поезії”. Акція ця відбувалась 28 травня 1990 року і починалась (увага!) о 8-й годині ранку.
Фестиваль “Вивих” під орудою незабутніх Сергія Проскурні і Марека Іващишина вибухав у Львові двічі – 1990-го і 1992-го. Мені дісталася уся сценарна частина, і я дозволяв собі любе – конкурс краси назвав віршем Неборака “Королева дебілів”, придумав фестивальну валюту “гульдон” і “паскудо”, понаписував гасел до плакатів на кшталт “Схаменіться, будьте люде, бо Вивих вам буде!”, чи “Ой чого це червона калина вивихнýлася – Це щоб наша славна Україна усміхнулася”. Серед інших моїх божевільних ідей була і ця: поетичні читання раннього ранку. Бо поезія завжди асоціюється з порою вечірньою, розслабленою атмосферою, із публікою натхненною, налаштованою на мистецтво слова, а не заспаною й нерозчесаною. А тут усе навпаки. Цікаво, чи прийде хоч хтось? (Втім, ми були готові й читати самі для себе).
Забігаючи наперед, скажу, що коли завіса піднялася – ми побачили повний партер. Ще й на балконах де-не-де також сиділа публіка. З Майорівки і Погулянки дехто доїздив на таксі – це нам потім розповіли вдячні глядачі.
Напередодні – чи то пак напередночі – ми, поети, котрі брали участь у ранковій акції, зібралися в номері готелю “Львів”, того, що за спиною Оперного театру. Був день народження Володимира Цибулька, було чимало напоїв і дуже небагато закуски. Назар Гончар, також вже незабутній, привітав іменника мішечком часнику, пояснивши: це – вивихнута цибуля. Поспати тієї ночі нам майже не вдалося – годині о п’ятій ми вийшли з готелю і постукали на службовий вхід театру. Нас впустили, і ми пробрались на сцену, де вже були заздалегідь розставлені різного роду ложа – розкладачка, надувний матрац, ліжко звичайне, ліжко двоповерхове, якісь тапчани. Здивована прибиральниця (нічна прибиральниця?) саме закінчила протирати сцену мокрою шматою і довго озиралася на нас, відходячи з відром і шваброю за кулісу.
Пригадую, що Юрко Позаяк одразу влігся на матраці, ще й обіграв відому приказку – “Хто п’є пиво – той сПить криво”! Я засміявся з його жарту і застрибнув на другий ярус солдатської койки, піді мною, здається, влаштувався Андрухович. Порозлягалися хто де і Цибулько, і Бакс-Недоступ, і Либонь, і Неборак. Віктор Неборак і Назар Гончар, хоча й львів’яни, були усю ту ніч з нами. Вкрившись у ліжку легенькою ковдрою, я стягнув з себе і труси – бути першим голим чоловіком на сцені Львівського оперного тоді здавалося мені прикольним.
Десь в інтернетрях є відео дуже невисокої якості, зняте із зали. Повзе угору важка металева протипожежна завіса, яка відділяє сцену від зали. Піднімається вона повільно, з деренчливим звуком, як будильник. Поети на сцені прокидаються. Я зістрибую зі своєї висоти, одразу ногами в джинси, тільки шмат плоті на коротку мить зблискує. Позаяк сідає на своєму матраці, застібає сорочку. Прокидаються інші хлопці. І ми починаємо читати...
Десь за годину після початку читань, ближче до 9-ї, в яму, що під сценою, почав підтягуватися оркестр. Музиканти діставали інструменти з футлярів, кидаючи на нас здивовані погляди. Дійство на сцені тривало вже давно. Вірші потроху читалися-вичитувалися, а коли всі музики вже були в зборі і диригент зайняв своє місце, тоді Недоступ узяв до рук гітару. Він заспівав “Поради” на слова Позаяка, отам, де “якщо ти летиш в літаку і падає твій літак...” А у фінальній строфі, доспівавши до слів “...життя непогана хріновина, тобі ще заграють Бетховена...”, він замовк. Диригент змахнув паличкою – і симфонія №5 наповнила собою весь простір театру!
Приємно згадувати про таке. Час, коли найнеймовірніший задум міг стати реальністю, наше покоління використовувало більш-менш ефективно. Радянський Союз потроху прямував на дно, і два наші “Вивихи” якраз ознаменували крах імперії: 1990-й був останнім повним роком існування СРСР, а 1992-й – першим повним роком незалежності України. “Вивихи”, перший і другий, виступили неначе облямівком цієї зміни епох, принаймні для Львова і для Західної України в цілому.
Ми справді були тоді, коли бути було не можна. Щойно у тому “не можна” з’явилися тріщинки сумніву (дозволено все, що не заборонено) – як ми рвонули у ці тріщини, поглиблюючи їх і розширюючи. П’янке повітря свободи переповнювало нас. І при тому ми не мали ні грама, ні крихти образи чи заздрощів до попередніх поколінь, які працювали до нас, для нас, на нас.
Тому сьогодні принаймні забавно спостерігати, як один молодий письменник кидає виклик попередникам, вкинувши класичний роман відомої письменниці до кошика на сміття і замістивши фото у мережі. Попередньо він цей роман купив, прочитав, і йому не сподобалось. Про іншого молодого автора розповіла знайома харківська критикеса – молодий чоловік у своєму романі описав поділену, чи то пак розколоту на частини Україну, і в анотації сміливо оголосив це “новим словом в українській літературі”, під таким кутом, мовляв, досі не дивився ніхто! (Тобто, пардон, мого роману “Рівне/Ровно” не існує. Треба терміново подбати про перевидання!) Третій – вже не молодий і не зовсім письменник – взагалі обурюється тим, що письменники мого покоління (там навіть імена наводяться, два чоловічі і жіноче) узурпували, приватизували “канон українськості”!
Можливо, у їхній свідомості нас і нема. Принаймні вони нас або не читали, або читали неглибоко. Але козиряти досягненнями – отими всіма перекладами, перевиданнями, постановками, екранізаціями – принаймні низько і дешево. Бо не тим треба мірятися.
Свій поетичний вечір у Львівській опері о 8-й годині ранку ми мали. І цього вам не повторити!..
* * *
Було молоде, пихате,
Сміялося різко і гучно:
“БУдем БАгато БУхати!
БУдем БАнячити БУчно!”
Та час і можливості звузили простір для поклоніння,
І ми — найуспішніші лузери нашого покоління.
На нас ця печать непозбутня до сурми Страшного Суду —
Ми БУдемо БАрдами БУдня! Ми БУдемо БАчити БУдду!
Три білі небесні лендкрузери
Заповнить плоть наша тлінна,
Бо ми — найпрекрасніші...
19.03.2021