От бувають такі книжки, що не так тебе вражає їхнє наповнення, як спосіб їхнього прочитання іншими читачами. З Ґауденовою «Львів: кінець ілюзій» в мене якраз щось подібне, бо попри шокуючі факти зі сторінок цієї книги, попри декілька публікацій про неї тут, на Збручі, мені лиш тепер зауважилось в ній дещо інше. Якась внутрішня інтуїція постійно змушувала мене відкладати знову і знову на потім саме цю книгу, і ось раптом, після стількох рефлексій і дописів про досвід прочитання цієї книги, що мені зустрічались в стрічці новин впродовж останніх декількох місяців, я зауважила, що, наче внаслідок необережного рикошету, автор оголив тут дещо, чого, скоріш за все, навіть не планував і що навіть не стосується літератури.
Серед наявних куцих рефлексій, відгуків та оглядів на «Львів: кінець ілюзій» я зауважила якесь ніби зумисне й принципове іґнорування постаті Львова, попри те, що автор одразу із назви книги, зі вступу і передмови робить чіткий акцент власне на нашому місті та його визначальному значенні для «листопадових погромів». Та ще й інтонації, з якими Ґауден пише про Львів, криком кричать на необхідність сприймати місто у цій історії як окрему та цілісну постать, певну інстанцію, непересічний, невипадковий простір з власними законами та особливим характером, бо про це місто не можна думати, ніби воно є лише якимось ще одним приємним оку ландшафтом, що не має жодного стосунку чи впливу на перебіг такого роду подій. А центральним тут все-таки є насамперед Львів, його трагедія та її наслідки, його стосунки з своїми колишніми власниками, доля його жителів, розуміння метафізики його простору, наскрізь продірявленого пострілами та вбивствами між власними мешканцями. Тобто ця книга мала би, як на мене, мотивувати і до перепрочитання історії та топографії нашого міста, спробувати розглянути під іншим кутом його стосунки із власним минулим та власними жителями. Оскільки «листопадовий погром» — це також і незникома травма для міста, чиї мешканці все ніяк не можуть насолодитись боями один із одним, продовжуючи ділити, відривати та роздирати, ніби якусь здобич, завжди до цього немислимі одні без одних вулиці, сквери, проспекти, маленькі провулки. Бо ж йдеться не тільки про жорстокі напади на представників котроїсь іншої нації, йдеться про простори міста, котрі мали б об'єднувати жителів міста, сусідів, родичів, співробітників, одногрупників, покупців та продавців у крамницях – всіх, що колись начебто мирно співіснували, старанно плекаючи ненависть до зустрічних знайомих і таких звичних вулиць їхніх пересувань. В результаті місто втратило не одного зі своїх мешканців, щоб двадцять років потому повернутись до тих самих практик і таки позбутись назавжди єврейської частини своєї ідентичності і до кінця днів страждати від фантомних болів внаслідок ампутації кінцівки тіла.
Описані Ґауденом події насамперед потрібно розглядати саме як неможливу для міста трагедію, як травму від сусідської ненависті, яку плекали одні стосовно інших впродовж років і зрештою не змогли собі з нею порадити. Ще якось більш-менш надається до розуміння міжнаціональна ворожнеча та принципова неприязнь, але таку ненависть поміж тими, що живуть поруч, пліч-о-пліч, не хочеться навіть пробувати собі пояснити. Так само, як і облогу Сараєва в 90-х.
Вихід цієї книги українською мовою вкотре показав, що українці – зрештою, на пару з поляками – все ще воліють сприймати Львів крізь призму якихось вкрай збочених мрій чи уявлень, старанно відділяючи кожну трагедію цього міста від вуличок, на яких так добре сьорбається кава чи алкоголь, заганяючи незручні сторінки історії в ранг абстрагованих міжнаціональних конфліктів, стабільно нейтральних важливих тем, уникаючи небезпеки побачити улюблене туристами місто скаліченим, пошрамованим, вздовж і впоперек перебитим, залитим власною кров’ю і її пролиттям самотужки. Звичайно, нам комфортніше і простіше говорити тепер про ще одну єврейську трагедію на якихось умовних чорних сторінках історії поляків, ніби хтось на ті декілька днів задній фон міста замінив на тимчасові бутафорні декорації, щоб не заляпати кров’ю величі костелів, каплиць та кам’яниць. І ніби це все лише дрібнесенька катастрофа, ніби минуле й майбутнє саме цього міста не переповнене ще десятками схожих, і більш кривавих, і менш агресивних подій, після кожної із яких отримуючи в подарунок нові рубці, шрами на стінах, всмоктуючи через бруківку, що її колись розкрадуть для оздоби заміських обійсть, кров власних жителів.
Мені видається, що така урбаністика Львова, точніш, спроба побачити власне місто саме в такий спосіб скаліченим, є необхідною для усвідомлення, що наші осучаснені громадські простори та казкове середмістя мають свої звалища скелетів просто поміж відреставрованих і заодно ще ледь живих фасадів світової спадщини.
Але кого я обманюю, пересічні українці, як завше відштовхуючись від комфортного та звичного для всіх сприйняття Львова, не мають потреби звертати увагу на можливість іншого значення минулого власного міста, приймаючи історію «листопадового погрому» в якнайпростіший спосіб. І от коли нам дають матеріал для переосмислення трагедії рідного міста, направду не перестає дивувати, наскільки ж вперто та принципово українці продовжують бачити лише погані сторони цих провінційних львів'ян, або якийсь окремий Львів, як туристичний напрямок, з одними лиш кнайпами і європейського типу спорудами, чиї легенди й історії — це не більше, ніж ще один роман про міські легенди від Винничука або «місто, якого немає» з творів Юрка Андруховича. Про якесь цілісне бачення цього міста не може бути і мови, навіть якщо візьмеш в руки і прочитаєш ці 500 сторінок про його суперечливе й криваве минуле.
Тому наступного разу, коли читатимете якусь важливу книжку про Львів, спробуйте нарешті розгледіти його силует в контексті всього, що про нього не чуєте чи не хочете чути. Бо це місто — це не тільки бруківка, вулички, храми, кав'ярні й прикрі львів'яни, це також і трагедії як тло самого міста, частина його ДНК, а не якийсь пересічний нон-фікшн про розборки поганих поляків та страждання бідних євреїв в якомусь місті з минулого. Стосунки жителів цього міста — це завше також і стосунки поміж латентних катів, їхніх жертв, друзів, ворогів, коханих та рідних. Їхній національний контекст насамперед пов’язаний з межами рідного міста, накопичених в ньому образ, скарг, іґнорування проблем і, зрештою, сподівань, що всьо якось таки ся вирішить. Не покидати цей простір, усвідомлюючи кількість його політичних й соціальних пасток, конфліктів, що от-от можуть вибухнути, — це приймати справжню сутність цього, відтак заплатити власну ціну, навчитися знову миритись, знову закривати очі на дражливі питання політики, знову погоджуватись на цей вавилонський проєкт, і так аж доки колись це місто не сягне свого цілковитого апогею чи остаточного самознищення. Бо з іншого боку, Львів — це постійна спроба побудувати й втримати у собі новий проєкт Вавилонської вежі: попри всі поразки попередніх спроб, воно ніби продовжує вірити у ймовірність успіху власного задуму і надіється, що тепер Бог нарешті стане добрішим чи насправді якось вдасться з ним ся домовити.
Також нам ще треба колись дорости і до того, щоб подивитись на Львів в образі міста, котре є тираном стосовно своїх-таки жителів, невтомно організовуючи для них вуличні бої, погроми, ґетто, концтабори, Бригідки та окупаційні режими на будь-який смак. Поки жителі цього міста впевнено знову підуть на забій, задивляючись на улюблені барельєфи, зачаровуючись улюбленими деталями знайомих з дитинства балконів і втомлених титанів, котрі продовжують їх тримати всупереч усьому.
Тому з книжкою Ґаудена виходить так, що спосіб її прочитання певною мірою викриває сучасні проблеми Львова та його жителів не згірше трагедії «листопадових погромів». Бо Львів — це завше тільки початок ілюзій, фатумів і самозречень, іноді здається, що тут справді діється якась чортівня і справжню панораму цього міста, обпаленого, обстріляного та замордованого, можна розгледіти тільки раз в ніколи – і то якщо пощастить. І все-таки прикро, що з року в рік ми продовжуємо бути сліпими, блукаючи вулицями власного міста, а всі наші дискусії не йдуть далі невдоволення новими статуетками Матінки Божої. Лишається сподіватись, що місто нам не готує ту саму долю, що й нашим всім попередникам.
16.03.2021