Нема кави, йолопе

Артуро Перес-Реверте

Подивимось, чи здатен я пояснити це тобі, йолопе. Читай уважно, що я тобі кажу: а раптом воно стане тобі в пригоді, а заодно прислужиться й мені. Одним з побічних ефектів безмежної тупості людей є те, що вона зменшує милосердя будь-якого тверезо мислячого спостерігача. Цією тупістю грішать усі; всі ми є винуватцями і жертвами. Але в її крайніх проявах є додаткова шкода: коли в життєвій лотереї випадає нове прогнозоване лихо, те, яке періодично підкидають нам безжальні закони природи, – Фольк, фацет, який з'являється в одному з моїх романів, називав це геометрією хаосу, – деякі тверезо мислячі спостерігачі дивляться на це не так із жахом, як з науковою цікавістю. Навіть з гірким “А чого ви чекали, ідіоти?” Тож слухай уважно. Бо слова про ідіотів стосується тебе.

Милосердя, кажу тобі. Пошукай це слово в словнику, врятуєш мене від зайвої писанини. Мене непокоїть, що зараз ми робимо його таким трудним. Звісно, і ти, і я; але – вибач, що тут я плюралізуватиму менше, – передусім ти. В інші часи ти мав виправдання, пом'якшуючі обставини; та вже віддавна майже всі ми носимо в кишені пристрій, в якому досить натиснути кнопку, щоб отримати доступ до трьох тисяч років культури, науки і пам'яті. Тож виправдовуватись незнанням – пса варте. І це небезпечно, бо з небагатьох слів, які допомагають нам вистояти, коли все йде прахом: гідність, вірність, любов, порядність тощо, милосердя є основним. Коли воно втрачається, відновити його важко. А без нього людина ще більше перетворюється на небезпечного звіра, яким завжди була, хоча глупство нашого сторіччя маскує це фразами Пауло Коельо. Без милосердя нам гаплик. Ми стаємо буркотунами, мізантропами, егоїстами, злостивцями, снайперами. Без милосердя я врешті-решт стану паплюжити твою матір, а це недобре. Не позбавляй мене здатності до милосердя – заради нашого ж блага. Чи хоча б мого.

Оце моє милосердя ти знову поставив під загрозу кілька днів тому, коли я побачив тебе по телевізору. Ти був такий, як завжди. Говорив про землетрус, який потряс Ґранаду, бо того дня ти був відтіля, хоч я впізнавав тебе і в інших місцях. І те, що ти сказав, знову мене дістало. Твій коментар був чудовий, я записав його, щоб не забути: “Є сейсмографи, аби попереджати про такі речі, але нас ніхто не сповістив. Це ганьба”. Саме таке ти видав. І не кажи мені, що, згадана на зимну голову, ця фраза не є офігенною. Вона пречудово узагальнює купу речей, про які я не розводитимусь, бо це би прозвучало як образа, але одне я тобі таки скажу: ти погано привчений, громадянине. Чи, будьмо милосердними, тебе погано привчили. Те саме було, коли шторм Філомена засипав Іспанію снігом: на автошляхах було повно паралізованих автомобілів, хоча попереджали, що він наближається; ти з'явився у теленовинах за 500 метрів від супермаркету Carrefour – того дня ти був жінкою, але я тебе впізнав, – обурений, бо з тобою в машині були діти, ви сиділи там 12 годин “і ніхто не прийшов подивитись, що з нами, нам навіть не принесли кави”.

Я міг би й далі наводити тобі приклади. Їх є ціла купа, але з цими ти зрозумієш – якщо не будеш повним ідіотом, – чому я називаю тебе ідіотом. По-перше, через твою нездатність усвідомити, що світ є ворожою місциною, де трапляються погані речі, де нормальне життя і безпека є відносними поняттями і де ти можеш жахатися, але не дивуватися. А по-друге, через те, що ти віриш, що держава, якою б вона не була і хто б нею не керував, є спроможною і зобов'язаною принести тобі цю каву чи сповістити тебе телефоном, що через пів години стіни твого дому тріснуть. Ти вимагаєш, дурний голопуцьку, аби світ був неурядовою організацією, готовою негайно піклуватися про тебе; у протилежному випадку ти автоматично шукаєш винного, владу, поліцію, пожежника: когось, на кого можна було б звалити результат твоєї непередбачливості або покласти функції, які не мають нічого спільного з людською волею. Ти настільки інфантильний, що не розумієш, що не все є передбачуваним, що ніхто не є захищеним від періодичного хаосу, від удару Природи, яка позбавлена сентиментів. Падає літак, ловиш гада, розбивається машина, і перше, що ти робиш, – шукаєш, кого зробити крайнім. Тобі потрібні винні, і, можливо, ті, кого ти звинувачуєш, ними є; але не через ті причини, які ти наводиш. Вони занадто довго примушували тебе жити у казці, яка закінчується, коли перегортаєш сторінку чи набираєш в Ґуглі слова “Боко Харам”, “Афганістан” чи “жінки із Сіудад-Суарес”. Тебе змусили повірити, що світ нарешті є безпечним місцем і що мама-держава займається всім. Тебе ошукали, як китайця, якщо припустити, що нинішніх китайців хтось може ошукати.