Ці слова — до людей, свідомих перспектив нашого політично-національного відродження. Тому — без "многоглаголанія", сама NB.
Наші майбутні геоґрафичні гряниці з причин природніх та з огляду на психольоґію сусідів не можуть бути певними. Особливо на Північ та Північний Захід. Ото ж найвищий час тепер, поки наші політики й стратеги виробляють кордони физичні, нашій інтеліґенції працювати над виробленням кордонів духовних, що повинні підперти кордони геоґрафичні.
Бачу можливість утворення двох таких кордонів: письмом і вірою. Чи не час би нам поміркувати й вирішити: як нам далі писати — чи кирилицею, що завше буде мостом між нами й Москвою й муром між нами й Європою, чи латинкою, яка стане мостом до культурної (словянської й не словянської) Європи й муром відносно варварської Московії?... Кожному ж з нас очевидно, що, коли ми перекинемо цей місток до Європи, то по ньому прийдуть до нас духові надбання культурних народів й по ньому ж піде назад — часто зовсім безпосередньо — те, що утворить наш дух. *)
Не розгортаю деталів, бо кожен, хто схоче спинити на цьому свою думку, побачить безліч великих і малих вигод для нас і нашого будучого політичного й культурного істнування. Не говорю й про те, як це можна зробити, бо про це мусять говорити знавці, спеціялисти. Гадаю тільки, що сьогодня зробити життьовою цю думку не буде важко, бо ж нашим неграмотним людям все одно треба вчитись писати й читати, то ліпше ж відразу вчитись кращого, як гіршого. Але ж, щоб те краще було, справді, кращим, треба зробити його так, щоб воно не було подібне й на польське. На те суть мотиви й політичні й практичні. Політичні зрозумілі хоча би з погляду Галичини, практичні — хоча б з того, що нема потреби писати один згук чотирьма літерами, коли можна мати для нього один знак, зробивши письмо фонетичним.
Кордон другий — віра.
Козаки-запорожці боронили "землю козацьку та віру православну", теперішні козаки та повстанці боронять "землю українську та волю". Наші знавці в справах віри говорять, що українська віра православна — грецька так само мало подібна до віри православної — московської, як і наше "малорускоє нарѣчіе" до "великаго русскаго языка".
То ж чи не час помислити про те, щоб вже остаточно встановити внутрішню окремішність нашої віри й конечне відорватись формами зовнішніми від віри московської? Може б час подумати, як повернути Москві її церковно-словянську мову, її обряд, цареславіє, попівські бороди та патлі, духовне кастівництво, жречеську жандармерію, "дворніков от алтаря", а створити нам своїх "левитів від скинії", що будуть віруючих зводити з Богом "звичаєм старосвітським" й щиро служити народові своєю більшою інтеліґентністю? І тут знов таки — дальше від Польщі: без надмірної ритуальної церемонії, гладких виголених облич, пухких рук з "апостольськими" дорогоцінними камнями.
Цим звалимо другий страшний для нас міст до Московії.
Спосіб практичного переведення? — Тільки не примусовий, тільки не імперативом закона, баз кар і штрафів. Шляхом привилеїв для тих, хто добровільно схоче йти новими стежками.
Але ж знову: деталі — в руки панів спеціялистів, яким і подаю на діскусію ці теми.
*) Наша редакція скликала вже комісію для вироблення нової абетки. В найближчих числах "Волі" ми почнемо друкувати частину матеріялу латинкою. Ред.
[Воля, 05.02.1921]
05.02.1921