Кінець шедевра

Артуро Перес-Реверте

Старість – це коли все цікаве, що тобі пам’ятається, сталося щонайменше двадцять років тому, або навіть сорок. Але принаймні воно тобі пам’ятається. Я думав про це вчора, коли знову дивився фільм «La dolce vita» Федеріко Фелліні, який справив приголомшливе враження на людей мого покоління. Та коли згадуєш його поза колами кіноманів чи помірковано освічених людей, це викликає подив чи ступор. «Дольче що?» – запитують тебе. Відтак ти кажеш, що мова йде про шедевр, і з облич, котрі перед тобою, розумієш, що під словом «шедевр» тепер розуміють щось інше – минуще і з терміном придатності. Передусім це відбувається з кіно і літературою. Нині шедевром називають щось, що з’являється, вражає, бурхливо обговорюється в соціальних мережах – і невдовзі, за кілька місяців чи навіть тижнів, відходить у забуття. Швидко розчиняється і щось говорить небагатьом. І не є взірцем для нікого.

Звісно, є романи і фільми, які з’являються в належний момент, але старіють зле, тож логічно, що вони лягають у дрейф. Проте з іншими, цінність яких лишається незмінною, відбувається те саме, бо їм не дають залишатися живими. Нинішні шедеври кіно і телебачення потрібні нам, щоб використати і викинути, у них немає часу, щоб осісти і викристалізуватися в наших головах. Усе біжить так само швидко, як той звихнутий світ, в якому ми живемо. Якщо глядач або читач не в курсі новин, якщо він далекий від всіх тих потоків, що ринуть з величезною швидкістю, шедеври збиваються зі шляху, зникають з його поля зору. І якщо тоді, коли їхній час мине, хтось з ними ознайомиться і буде від них у захваті, то може так статися, що вже не матиме з ким їх розділити.

Тож, вертаючись до «La dolce vita», – те, що в кіно і на телебаченні ми називаємо класикою, віддаляється від нашого життя. Ми живемо, занурені в квапливу і патологічну ультрасучасність, підпорядковану мінімуму зусиль; це скорочує нашу пам’ять і не дає нам інтерпретувати майбутнє. Зменшує здатність розпізнавати і насолоджуватися багатьма шедеврами, які ще з’являться, або й унеможливлює їх. Якщо розмірена і тривка культура служить для того, аби інтерпретувати і творити більше культури, то є очевидним, що непам’ять чи невігластво обмежують цю здатність. Збіднюють її і навіть знищують.

Ми бачимо, як шедеври минулого забуваються або лишаються незнаними, а нинішні стрімко проминають, ми не вивчаємо їх достатньо для того, аби вони нас живили. Через нинішній легкий доступ до них ми чимдуж перескакуємо від одних до інших – без інтервалів, аби проаналізувати і обдумати їх; це лишається для фахівців і любителів, які не мають жодного стосунку до широкої публіки. Зважте, скільки протрималися як шедеври, наприклад, «Хрещений батько», «Володар перснів», «Іншопланетянин» чи «Щелепи», і порівняйте з тим, яке враження добра аудіовізуальна історія залишає по собі зараз. І я не кажу про те, хто пам’ятає чи згадує «Твін Пікс» , «Сопрано», «Загублених», «Володаря морів» чи «Божевільних», а про майже нинішні твори. Трохи заґавившись, глядач ризикує відкрити для себе «Гру престолів», «Дощовий день у Нью-Йорку», «Справжнього детектива», «Правосуддя» чи «Шерлока», захопитися ними, озирнутися довкіл – і не знайти нікого, з ким можна про них поговорити.

Це сторіччя, яке дає мало шансів аудіовізуальній пам’яті. Плин часу і моди, град нових продуктів тягнуть за собою суцільні приречення на забуття. І побороти це нелегко. Посадити підлітка перед екраном, аби він ознайомився з класичним шедевром, здається титанічним завданням; та іноді результат є дивовижним, і такі кінострічки, як «Той, хто біжить по лезу», «Блакитна безодня» чи «Дуелянти», телесеріали, як «Дроти», «Дедвуд» чи «Брати по зброї», будь-який більш-менш освічений хлопець через 10 хвилин перегляду приймає із захватом. Утім, ми не часто даємо молоді таку можливість. Передусім тому, що батьки і вихователі також належать до тих поколінь, через які усе проходить, не маючи часу, щоб закріпитись, дорогою до застарілого минулого. Багато музеїв також вже мають більше постерів, відео і різних цяцьок, ніж експонатів – аби полегшити поверхові і швидкі пробіжки; навіть Netflix і YouTube зараз дозволяють глядачеві прискорити перегляд, щоб ми споживали швидше і переходили до наступного. Це вже не кінофільми і не телебачення, а світ, в якому ми хочемо бути – живучи, споживаючи із божевільною швидкістю. Ми зробилися такими поверховими і пажерливими, що шедеври заледве породжують послідовників, бо ми не даємо їм часу їх мати. Ми їх забуваємо, допіру вони починають жити.