Олеся Авраменко. Білокур / Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Київ: Видавництво Горобець, 2021. 168 с. : іл.
Кожна нова ювілейна дата художниці Катерини Білокур ставить питання, з чим ми прийшли до наступного ювілею і що змогли знайти, пізнати, написати, створити. «Її біографії досі не написано» — зауважила десятиліття тому Оксана Забужко [1], і це досі звучить водночас як докір і як обов’язок. У грудні 2020 року виповнилося 120 років художниці Катерини Білокур і разом із виставкою «Життя в обіймах квітів», що триває від 6 листопада у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві, з’явилося нове видання, присвячене художниці — дослідження мистецтвознавиці Олесі Авраменко «Білокур». І це одне з наближень до творення біографії художниці — у легкому викладі популярної книги, особистому пережитті долі художниці, увазі до важливих віх її становлення й фахових акцентах на деталях картин, колористиці, композиції, еволюції творчої майстерності. Авторка книги, як і більшість дослідників життя Катерини Білокур, будує свою оповідь на епістолії художниці, автобіографії і спогадах про неї, які упорядкував Микола Кагарлицький [2], її картинах та малюнках, а також архівних матеріалах з музейних фондів.
Катерина Білокур — сучасниця ХХ століття, її життєва й творча біографія має виразні дотикові лінії зі драматичними подіями історії України, серед яких становлення Радянської влади, Голодомор, Друга світова війна й окупація, голод 1947 року, долучення до радянського мистецького життя й всесоюзні відзнаки, світовий захват від її робіт і злиденне існування до кінця життя. Художниця померла в розквіті таланту улітку 1961 року, так і не відчувши подиху відносно вільних 1960-х і не розвинувши свою майстерність повною мірою.
Оповідь Олесі Авраменко про мисткиню побудована у хронології важливих віх у її житті й уплетена в глобальні катаклізми першої половини й середини століття. Хоча у своїх листах Білокур майже не акцентує на тих подіях, що змінюють хід історії людства, вона більше зосереджена на особистісних переживаннях, творчих пошуках, власних відкриттях у техніці й сюжетах, біографістка простежує творчий розвиток особистості на тлі загальної історії країни та її рідного села Богданівки. Водночас Катря Білокур стоїть ніби осібно від усього цього суспільного руху і трагедій на тлі радянського часу й війни, доля дала змогу уникнути розкуркулення, безпросвітної праці в колгоспі, примусових робіт німецької окупації, у неї навіть паспорта не було. Художниця, подібно до своїх квітів, перебуває у своєму мікрокосмосі, у ньому немає місця для драматичної реальності — в час страшних потрясінь кольори на її полотнах ставали глибшими, штрихи майстернішими, перспектива виразнішою, а полотна цільнішими.
«Позачасовість — ознака більшості полотен Білокур. Буденне життя їх не торкалося, бо було воно травмуючим і абсолютно недоречним. Тому її картини перетворювалися на чудодійні образи на кшталт ікон, яким і не моляться, але, коли уважно розглядають, душевне зцілення отримують напевне» (с. 67).
Авторка дослідження бачить майже молитовне поклоніння природі в роботах Білокур, порівнює її творчість з іконописом, зрештою, ми мало знаємо, з її ранньої творчості й самоосвіти, який вплив на неї мало знайомство з мистецтвом іконопису, віра й релігія, допоки в Богданівці радянська влада не закрила церкву. Мистецтво малювання стало для неї новою релігією, природа — її квінтесенцією, Білокур як іконописиця, «тільки за лики ікон в її роботах правлять природні сили, втілені у квітах» (с. 150).
Забужко в есеї про Білокур зауважує, що естетика художниці, з її «ідеалом “святого” малярства» «це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне» [1]. А мистецтвознавиця Діана Клочко, зіставляючи з Богородичними алегоріями Яна Брейґеля (робіт якого Білокур, ймовірно, й не бачила), бачить у них споріднені мотиви — квіткові вінки й гірлянди, уплетені в них плоди й колоски [3].
«Всі її композиції <...> про власний світ і перемогу у поступі самовдосконалення та щастя вміти висловити свій дух, дотичний до духу Творця <...>. Їй була властива невимушена, підсвідома самозахисна медитативність — свого роду молитовність» (с. 7).
Серед найсильніших дитячих вражень Катрі — Шевченкові твори, зокрема повість «Художник». Відтоді «Хочу бути художником!» стає упевненим й пожиттєвим прагненням Катрі Білокур — тоді було геть не до фемінітивів, бо треба було відвойовувати право на початкову освіту й саму можливість малювати, бо справа дівчинки — «прядка й веретено».
«...І сидить хороше чорнобриве дівчатко, майже ще дитина, і малими руками на веретено виводить тонку довгу нитку пряжі, а перед нею на клочках лежить невеличка книга — буквар. І якщо те дівчатко сиділо довго, нахилившись над букварем, то мати сердито гукали: “А чого ти так довго нахилилась над тію книгою та пильно так придивляєшся — батька свого побачила там, чи що?”» (з листів Катерини Білокур, с. 12).
Художниця без освіти, навіть без права на неї, адже без шкільної освіти вступ до будь-якого професійного закладу був неможливим — дві її наївні спроби «обдурити світ» і потрапити на навчання до технікумів, художньо-керамічного в Миргороді 1924 року й театрального у Києві 1929 року, зазнали нищівної поразки, Катерина Білокур розвивала свій талант самотужки, наполегливою працею поміж головними обов’язками щоденної робити в господарстві. Спраглість до читання з дитячих років, постановки аматорських театрів, для яких малювала декорації й також грала ролі, спостережливість за природою і людьми, залюбування квітами й вивчення технік давніх майстрів, до яких маже не мала доступу, — усе це сформувало самобутню художницю, про яку варто дізнаватися самим й розповідати світові, національний талант, який може бути українським брендом, варто лише докласти зусиль для якісного й конкурентного культурного продукту. І час цьому сприяє, на 30-му році незалежності країни, з новими культурними інституціями, які мають на меті розповісти світові про українську культуру й надають грантову підтримку таким проєктам.
До слова, перший наклад видання «Білокур» 2020 року вийшов за підтримки Українського культурного фонду, цьогорічне друге видання підтримали митці-меценати. Книга вийшла в серії науково-популярних книг про українське мистецтво «Accent» — це авторський проєкт Олесі Авраменко, започаткований 2018 року, де світ побачили вже «Зарецький» й «Криволап». «Білокур» вийшла накладом Національного музею українського народного декоративного мистецтва, а отже її потенційні читачі — передусім відвідувачі музейної експозиції в Києві, де є чимало робіт художниці і ще до кінця березня триватиме виставка Катерини Білокур. Видання не потрапить у широкий продаж книжкових мереж та інтернет-книгарень, відтак не стане надбанням численних приватних книгозбірень, втім, уже самою своєю появою з нагоди 120-річного ювілею привертає увагу до постаті Катерини Білокур, її життєвої долі й геніальних полотен. Все ж книга варта поповнити асортимент мистецьких видань і змістом, і якісними репродукціями, а як бонус — трьома варіантами обкладинок в улюблених білокурівських барвах.
«Так, назва монографії мала звучати одним словом, як бренд, бо іншої такої художниці у світі немає» (с. 150).
Під кінець повертаюся до думки авторки про бренд «Білокур. Bilokur» — думаю, чимало з нас воліли б бачити видання про художницю з паралельним текстом англійською або ж і паралельне видання англійською, зрештою, й іншими світовими мовами, адже саме так і твориться бренд. У цьому виданні ми маємо лише натяк на інформацію про Катерину Білокур англійською — нехай вас не вводить в оману назва англійською на обкладинці й інформація у надвипускних даних. Чужоземною мовою у книзі лише елементи апарата: анотація, зміст, хронологія її життя й творчості, стислий реферат книги й коротка інформація про авторку і головне — підписи до робіт Білокур. Тож читач, який не читає українською, відкриватиме собі творчість мисткині через її роботи. Хочу сподіватися, що це перший крок до перекладу книги іншими мовами, ж якщо вже автори видання мають такі амбіції.
«Бачимо, що Катерина Білокур рідко задовольнялася зображенням квітів одного виду. Це було як звучання якоїсь певної нетривкої мелодії, а художниця виступала пристрасним диригентом, котрий власноруч спочатку створив кожен інструмент (голос), а тоді видобував акорд, задаючи йому наймогутнішого або найніжнішого чи виразнішого звучання. При тому, тривалості звучання практично нескінченного. Підійдіть до будь-якої картини художниці 1940–1950-х років — і вона звучить! І не перестане звучати, навіть коли ви вже насититеся (якщо таке можливе) нею та підете далі» (с. 65).
[1] Забужко О. Катерина, або Філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії // Катерина Білокур : філософія мовчазного бунту : наукові статті, есеї, культурологічні праці до 100-річчя і 110-річчя Катерини Білокур / за ред. О. Найдена. Київ : Стилос, 2011. 256 с.
[2] Білокур К. Я буду художником! : докум. оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького. Київ : Спалах ЛТД, 1995. 368 с.: іл.; Кагарлицький М. Катерина Білокур очима сучасників : спогади, есеї, розвідки з архіву художників. Київ : Томіріс, 2000. 432 с. : іл.; Кагарлицький М. Листами, мов зорею, засвітилася : док. оповідь у листах художниці, розвідках автора. Київ : Варта, 2007. 462 с. : іл.
[3] Див.: Катерина Білокур // Діана Клочко. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні. Київ : ArtHuss, 2019. С. 123–125.
16.02.2021