Творець урочистостей

Сьогодні виповнюється 9 днів з дня відходу у вічність Сергія Проскурні. Найближчі його друзі – театрали, митці, письменники, міністри – вже пом’янули його добрим і щирим своїм словом. Настала моя черга, щоб сказати слово від імені тієї щораз меншої когорти дисидентів, які на початку 1990-х років зачудовано дивилися на оте ворохобне, викличне, але страшенно цікаве покоління, яке раптом пробилося з-під радянського асфальту.

Вони могли б заспівати про себе: «Зродились ми з великої свободи», але калькування не входило до їхнього кредо. Їхнім форте був епатаж і трощення всього застиглого й показного, ідеологічного й відсталого. Так діє бульдозер, коли розчищає майданчик під нове будівництво. Але, розчистивши його, бульдозеристи відразу ж перетворювались на будівничих нової реальності. І сьогодні аж дивно усвідомлювати, як багато нового і свіжого було збудовано за режисерськими кресленнями Сергія Проскурні.

Діставалося їм на горіхи чимало, бо вміли й хотіли шокувати, а часом і наступали іншим на улюблені мозолі. Скандали йшли за скандалами, виклик за викликом: Олександр Кривенко, Бу-Ба-Бу, Володимир Кауфман, Юрій Кох, Юрій Покальчук, Сергій Проскурня і чимало інших. Український авангард бурхливо пробивав собі шлях. Утім, Сергій добре усвідомлював, щó він робить: «Мої скандали створюють нову реальність».

І ця нова реальність іскрометно проявилась у 1-му Всеукраїнському фестивалі «Червона рута» (Чернівці, вересень 1989), головним режисером якого був Сергій. У космології події такого масштабу називають «великим вибухом», бо саме з того фестивалю народилася і стрімко розвинулась сучасна українська пісенна Метагалактика. До того ж, як ствердить згодом сам Сергій, фестиваль «дав відчуття свободи, яку ми демонстрували в кожен можливий спосіб».

З отого сп’яніння свободою, з «відчуття, що можна писати й витворяти все, що заманеться» (художник Юрко Кох), пішов каскад подальших творчих ініціатив. Згадаю тут лише один: Сергій – автор концепції та головний режисер обох Фестивалів нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих» (Львів, 1990, 1992). Режисерська уява Сергія та його друзів просто буяла, а молодечий запал надавав усьому характеру бунтарства й епатажності. Творчий імпульс «Вивиху» був настільки великий, що під його дією спонтанно здетонував такий же розкутий та епатажний Фестиваль «З’їзд з глузду» у Дрогобичі (лютий 1991).

Дисидентство мріяло про таку свободу й вірило, що такі часи настануть. Але чи були ми готові до того, що прояви цієї свободи набудуть саме такого вигляду? Вочевидь, ні. Адже були не тільки неймовірні творчі знахідки, а й прикрі помилки. Була тривога, що така нестримна свобода може зруйнувати й те, що має залишитися вічним. Але сьогодні можна сказати, що ці тривоги були здебільшого даремні. Просто кожне нове покоління – особливо таке яскраве, як Сергієве, – займає не те місце, яке йому відводять, а те, яке воно відвойовує для себе само.

Відкриття "Вивиху". Знимка Любка Петренка

Цими прощальними днями Сергія називають учасником трьох українських революцій, але цього мало. Він, як і його колеги з того проліскового покоління, – свідок усіх етапів народження незалежної України. Він приймав її пологи. Він, як добра фея, стояв біля її колиски. І водночас Сергій – співтворець її нового обличчя, бо йому вдавалося бути учасником і режисером чи не найголовніших подій її становлення.

Так, для когось отой новітній молодіжний стиль був викличним проявом бездуховності. Але насправді він нею не був. Просто закипів чайник – і зі свистом пішла пара. Насправді це таки був потяг до чистого й нелукавого, доброго й справжнього. Саме тому Сергій Проскурня, конфесійну приналежність якого до похорону мало хто знав, так легко й природно долучався до режисерування публічних акцій різних Церков. Ідеологія конфесійної конкурентності була йому чужа. Він міг із Олесем Бердником провести фестиваль «Собор Української Духовної Республіки» (Коломия, липень 1990), а тоді з головою поринути в режисерування греко-католицької акції «Українська молодь – Христові» (Львів, весна 1993), під час якої він поєднав, здавалося б, непоєднуване: церковне дійство й український рок.

«Собор Української Духовної Республіки (Коломия, липень 1990)

У цьому спрацювала дивовижна здатність Сергія знайомити різних людей, зводити їх докупи. І майбутні єпископи Борис Ґудзяк чи Йосип Мілян сприймалися в тому строкатому гурті цілком природно й гармонійно. Саме історик Борис Ґудзяк і захоплена новим молодіжним нуртом Наталя Климовська запросили Сергія до режисерування Берестейських читань (Львів, 1994), організованих тоді ще мало знаним Інститутом історії Церкви, з якого згодом виросли Львівська богословська академія, а потім і Український католицький університет. Сергій тоді вперше познайомив львів’ян зі сцени Опери з тоді ще мало знаним владикою Любомиром Гузаром, як і з новим гуртом – «Піккардійською терцією».

Щити з Революції Гідності. Проскурня використовував їх потім у своїх виставах

Сергій повірив у цей новий і незвичний освітній заклад іще тоді, коли той був, фактично, лише мрією. То чи міг він оминути його, коли УКУ став дійсністю? 2002 року Сергій – головний режисер церемонії інавґурації УКУ біля львівської Опери. Не було тоді соцмереж, щоб повідомити львів’ян про цю подію, – і він придумав білі балахони «трубадурів», що ходили львівськими вулицями й розносили радісну вістку; подав ідею святкового трамвая з натхненними студентами-глашатаями, а ввечері – організував похід зі смолоскипами. Він залучав відомих артистів, переконував їх, надихав усіх, як тільки він міг це робити.

Без відеоролика про акцію УКУ «Різдво разом» (січень 2005), створеного за активного сприяння Сергія, ця акція не стала б загальноукраїнською подією. І знову він згуртував у цьому ролику знакових постатей: Марію Бурмаку, Святослава Вакарчука, Фому. Усе це без гонорарів і комерції – просто тому, що Сергій вірив у нас і запалював цією вірою інших. Радо погодився він режисерувати й інші заходи УКУ, зокрема концертну програму в Опері 2017 року з нагоди відкриття Центру Митрополита Андрея Шептицького і збірки коштів на користь Університету. Сергій був з нами і в нових наших планах, які тепер раптово обірвала смерть.

Я не берусь оцінювати суто театральний доробок Сергія Проскурні, але кожен може переконатися, що лише від одного переліку його театральних постановок розбухає українська Вікіпедія. Натомість я ще раз наголошу на підтримці Сергієм Проскурнею публічних акцій українських Церков, оскільки про них цими днями мало згадували.

Освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ в Києві. 18 серпня 2013 року

Сергій тричі режисерував «Подячні Просфори з Патріархом», що їх започаткував Патріарх Любомир Гузар (2008, 2009, 2011). У мене досі перед очима прекрасно відрежисерована Сергієм святкова академія в концертному залі «Україна» (Київ, 2013), приурочена до святкування УГКЦ 1025-річчя Хрещення України-Руси та відкриття Патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Тоді сонети написала Мар’яна Савка, а консультантом був історик Ігор Скочиляс. А 15 грудня 2018 року саме Сергій був режисером святкового і напрочуд натхненного дійства на площі перед Софією Київською, під час якого люди зі сльозами на очах вітали Блаженнішого Епіфанія, Главу новоствореної Православної Церкви України, яка через кілька днів отримала томос про автокефалію.

Завершити цей далеко не повний перелік Сергієвих здобутків я хотів би згадкою про його проєкт «Наш Шевченко», до участі в якому він запросив, здавалося, всю Україну, зокрема й мене. Ця, здавалося б, проста ідея – українці читають «свого» Шевченка – обернулася згодом воістину містичним пережиттям, коли тлом для проєкту стали намети Майдану.

Зйомки проєкту "Наш Шевченко"

Сергій відразу вловив оту духовну спорідненість Поета з Революцією Гідності: «Коли почався Майдан, я зрозумів, що відтепер усі сюжети мусять з’являтися звідти. Тому що Шевченко, його творчість, його образ, його символ, він сам став символом Майдану. Скрізь на Майдані, куди не кинеш оком, скрізь ти бачиш Шевченка». Мало того, Сергій залишив нам, українцям, неймовірний подарунок – мабуть, останній прижиттєвий запис Сергія Нігояна, коли цей перший Герой Небесної Сотні продекламував уривок із Тарасового «Кавказу». Відтепер, якби я був шкільним учителем, я починав би вивчення Поетової спадщини саме з цього натхненного уривка.

Сергій Нігоян декламує уривок з "Кавказу"

Нарешті спитаймо себе: чому, попри таку неймовірну кількість втілених проєктів, постать Сергія Проскурні лише тепер, по його смерті, вражає своєю масштабністю? Чи не кожен, хто його знав, згадує спільні творчі зустрічі і мистецькі дійства, а розум дивується: хіба ж могла одна людина довершити стільки добрих справ? Таємниця цього парадоксу проста: він творив, а потім скромно відступав убік. Його приваблювала не слава – йому важливо було творити. Причому спершу Сергій обговорював ідеї, продумував склад команди, а про гроші згадував в останню чергу. А часто взагалі фінансував якісь задуми зі своїх коштів.

Ось за цю опанованість мистецтвом, за цю неймовірну місійність щодо свого народу, за це натхненне сіяння добра я, колишній дисидент і політв’язень, хочу Сергієві щиро подякувати. Хай оці наші свідчення про нього, які так рясно проклюнулись цими днями в інтернеті, наздоженуть його душу в її останній мандрівці до Світла. А нам, що залишилися жити, варто ще раз згадати, чому одна людина могла так довго і так яскраво горіти. Цю таїну розкрив майданний герой Сергія – Тарас Шевченко: «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне».