Одним з незаперечних результатів кількісного пом'якшення є те, що власники активів отримують вигоди порівняно з тими, хто ними не володіє
Кількісне пом'якшення [quantitative easing], термін, який вперше почали широко вживати у Японії у 1990-х, не має одного точного визначення. Він позначає собою політику, згідно з якою центральний банк, купуючи активи у фінансового сектора, не обов'язково — як за традиційної монетарної політики — обмежується діями, спрямованими на управління власним боргом уряду.
Хоч цю політику раніше з невеликим успіхом провадив Токіо, все ж Федеральна резервна система США, Банк Англії та Європейський центральний банк одностайно вдалися до кількісного пом'якшення після фінансової кризи 2008 року. Порівняно з тим, що писали й пишуть про кількісне пом'якшення, відомо дуже мало про те, як воно має працювати або ж чи воно справді працює.
Коли я був студентом, то вчив, що за умов надлишку ліквідності у банківській системі компанії та домогосподарства мусили б мати легкий доступ до кредитів, і це спонукало б їх більше витрачати. Ніколи не було зрозуміло, чи цей механізм правильно працює під час рецесій: знервовані компанії та домогосподарства можуть і не мати бажання витрачати та інвестувати, скільки б грошей не було доступними для них. Зв'язок між ліберальною монетарною політикою та інфляцією, коли економіка перегрівалася, був набагато очевиднішим, ніж зв'язок між ліберальною монетарною політикою і зростанням, коли економіка потерпала від депресії.
Але це було тоді. Тепер у банківській системі є набагато більше ліквідності, більша частина якої уможливлює короткострокові біржові спекуляції фінансових установ. Або принаймні існують ознаки надлишку ліквідності: коли в банківській системі наприкінці 2008 року вичерпалася довіра, те саме сталося і з ліквідністю. Головним наміром та ефектом інтервенцій центральних банків, починаючи від 2008 року, було відновлення ліквідності. Як засіб стимулювання інвестицій бізнесу та витрат домогосподарств за рахунок послаблення умов кредитування, це було схоже на виливання води у діряву трубу з надією, що якась її частина дійде до споживача. Політики і банкіри сперечаються про те, наслідком чого є низький рівень кредитування бізнесу та запозичень споживачів — дефіциту пропозиції чи дефіциту попиту; у будь-якому разі це відсутність послідовного економічного стимулювання.
В сучасній фінансовій економіці основним ефектом кількісного пом'якшення є зростання цін на активи, і це чітко засвідчили стрімкі ринкові коливання останніх тижнів. Але чи є прагнення до вищих цін на активи ефективним або бажаним засобом стимулювання економічного зростання? Розподільчий ефект цієї політики вимагає окремої уваги; одним з незаперечних наслідків підвищення цін на активи є те, що власники активів отримують вигоди порівняно з тими, хто ними не володіє. Багато людей є власниками будинків, але хоч у Великій Британії, наприклад, нам треба більше житла, проте нам зовсім не потрібен новий житловий бум. Громадськість також володіє опосередковано фінансовими активами, переважно через пенсійні фонди. Але й тут спостерігається парадоксальний ефект: через спосіб оцінювання пенсійних фондів кількісне пом'якшення, загалом беручи, збільшує розмір радше їхніх пасивів, а не активів.
У кількох робочих документах центральні банки намагаються оцінити загальні макроекономічні ефекти монетарної політики, яку вони провадили після 2008 року. Але вони не мають майже ніяких прямих доказів; ці дослідження зосереджуються на передбачуваних ефектах низьких довгострокових відсоткових ставок у конкретних економічних моделях. Можна мати певність лише в тому, що країни, які стверджували, що швидке повернення до фіскальної стриманості стимулюватиме зростання, вийшли з кризи у гіршому стані ніж ті, що охочіше вдавалися до фіскального стимулювання.
Цей зв'язок між монетарною та фіскальною політикою вказує на ще один парадокс. Більшість можливостей для довгострокових інвестицій зосереджуються або в інфраструктурі, або в державному секторі, або ж вони пов'язані з ним чи мають бути ним профінансовані. Проте замість того, щоб скористатися з депресивного стану своїх економік як з можливості здійснити такі інвестиції і залучити довгострокове фінансування за відсотковими ставками, що в реальному виразі були від'ємними, — уряди, налаштовані на сувору ощадність, скорочують капітальні видатки, а їхні центральні банки аґресивно скуповують довгострокові урядові боргові зобов'язання у приватних інвесторів.
Чому так багато уваги присвячують цим типам монетарної політики без чіткого пояснення, як вони можуть спрацювати, і з мізерними доказами їхньої ефективності? Саме словосполучення «кількісне пом'якшення», здається, вигадали для того, щоб уникнути його обговорення серед неекономістів. Але справжня відповідь, як я побоююся, надто добре знайома: ці типи політики, може, і не дають великої користі реальному сектору економіки, але допомагають сектору фінансових послуг і тим, хто працює в ньому.
John Kay
Quantitative easing and the curious case of the leaky bucket
The Financial Times, 10.07.2013
Зреферував Омелян Радимський