«Наші страти в бою під Крутами: 30 убитих і тяжко ранених, невинесених. Легко ранених коло 50-60. Страти противної сторони кілька раз більші, як завше у наступаючого. З жалем і пригнобленням вертались ми з першого поважнішого бою – переможені. Будь нас 1500-2000 обстріляних та ще й з батареєю артилерії, наслідки бою були б одворотні, не ми одходили б переможені.» Це пише сотник Никифор Авраменко у «Споминах запорожця».
Сам Авраменко якраз обстріляний – і добряче: ветеран Світової війни, кавалер відзнаки Святого Георгія, поручник царської армії, з листопада 1917 р. – відданий рідній Республіці військовик УНР. Сотникові Авраменку на день бою вже майже 25, командувати ж йому доводиться переважно тими, кому 16 і трохи більше, а декому навіть менше. Якби того трагічного 29 січня таких Авраменків під Крутами воювали не одиниці, а бодай сотні чи, краще, тисячі, то наслідки і справді «були б одворотні».
Занурюєшся в їхні спогади – не лише Авраменкові, а кількох десятків інших учасників та очевидців бою – й мимоволі починаєщ зіставляти, порівнювати. Бо спогади є спогадами – завжди суб’єктивні, завжди персоналізовані, завжди зі зміщеним центром уваги й вимушено обмеженою перспективою. До того ж одні пишуться «по гарячих слідах», другі до якоїсь там десятої чи п’ятнадцятої річниці, а треті – на самому схилку довгого еміґрантського життя, коли з дня описуваних подій промине з пів сторіччя або й більше.
Нічого дивного, що, читаючи їх, натрапляєш на всілякі розбіжності. Навіть погоду того дня описано по-різному. А що вже казати про ті чи інші кількісні показники!
Ще один старшина армії УНР, Аверкій (Оверко) Гончаренко, на відміну від Авраменка, пише: «Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин».
Одностайності немає і в оцінюванні справжньої кількості тих, кого росіяни взяли в полон на станції й, піддавши тривалому катуванню, розстріляли чи закололи багнетами вже наступного дня.
Михайло Михайлик: «Сюди прибігли з Ніжина, занятого червоноармійцями, два гімназисти і передали, що на Крутах у вчорашнім бою залишилося до 300 забитих більшовиків. Вони ж принесли страшну вістку про розстріл 46 студентів і милосердної сестри, захоплених до полону у Крутах».
Борис Монкевич: «Над полоненими більшовики довго знущалися і на другий день 27 студентів розстріляли, а їхні трупи заборонили селянам ховати. Сім чоловік поранених відправили в Харків на лікування. … Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені».
Ігор Лоський: «35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів… почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно».
Іван Шарий: «Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою. Вони були без патронів і їх забрали у полон… а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали».
Що ж, катувати і вбивати полонених, особливо якщо ті українці, – одна з найстійкіших ознак російської науки побеждать. Це почалося навіть не за Петра під Полтавою, коли полонених козаків жорстоко страчували відразу ж на полі битви. Шведам дарували життя.
Однак повернімося до спогадів із Крут.
Наступальні сили ворога Никифор Авраменко оцінює як у «двадцять разів лічніші» (від 8 до 10 тис. чоловік з двома артилерійськими батареями).
Олександер Удовиченко натомість пише, що «майже п’ять годин жменя дітей стримувала наступ тисячного загону ворога». Як розуміти це «тисячний» – такий, що складався з однієї тисячі, а чи з кількох?
У будь-якому разі, подавляющая, багаторазова чисельна перевага росіян стала трагічною причиною номер один. Другою – вже згадувана в Авраменка необстріляність, ба навіть і ненавченість більшості юнаків, студентів і гімназистів.
До цього слід додати елементарну незабезпеченість – як обмундируванням, взуттям чи провіантом, так і зброєю й набоями. Про це ледь не одностайно пишуть усі автори спогадів. Наприклад, Ігор Лоський: «Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи (київської військової, звідки юнаків і відрядили на фронт – Ю. А.), знайшли там повні склади новеньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю».
Остання обставина підказує, що до фатального ряду причин слід зарахувати ще й жахливий розгардіяш у штабах військового керівництва, де, судячи з оцінок багатьох авторів, панували і нефаховість, і безпорадність, і розгублене заціпеніння, і зрада.
Нарешті – про це, гадаю, не варто забувати також, – є і п’ята, багато в чому визначальна, причина: місцеве цивільне населення з його відвертою ворожістю (мешканці міст і містечок, робітники) чи, у кращому разі, мутнавим «нейтралітетом» (селяни). Герої Крут ішли на смерть, захищаючи майбутнє тих, хто їх люто ненавидів, зневажав чи принаймні не розумів і жодної підтримки не надавав, радше навпаки. Ніби чуже військо на чужих землях. Ніби солдати без батьківщини.
Все це разом не може не нагадувати найтяжчі моменти зовсім іншої (хоча, за великим історичним рахунком, усе ще тієї ж) війни – років 2014-15-го. А той факт, що цього разу, попри Іловайськ, ДАП, Дебальцеве та безліч менших катастроф, Росію зупинено, дозволяє заризикувати твердженням про символічну, на ціле століття відкладену перемогу тих, які «ще навіть не вміли стріляти».
Вічна їм Пам’ять у високих юнацьких небесах.
29.01.2021