Загреб досі мене кличе

Мілєнко Єргович

Торік в останні дні січня Загреб занурювався у густий туман. Навпроти залізничного двірця з туману виривався кінний пам'ятник королю Томіславу, виднілися слабкі обриси павільйону образотворчих мистецтв у стилі модерн, за якими лишалась паркова зона, невидима в згущеному зимному повітрі, звідки лунали відголосся трамваїв, що повертали на площу Штросмайєра.

Коли спацеруєте алеями парку Зріньєвац, під ногами хрустять маленькі камінчики гравію. За задумом австрійських архітекторів XІX століття, ці паркові алеї становили одну з головних осей Нижнього міста, нового центру Загреба, міста, котре з надією споглядало в майбутнє прийдешнього XX століття. Фасади величних будівель визирали серед оголеного гілля дерев, своєю чіткою фактурою в сецесійному стилі вони викликали в підсвідомості деякі асоціації з духовими оркестрами, що награвали тут колись вальси про прекрасний блакитний Дунай та каварні, де подавали торт "Захер" і читали газети на старомодних дерев'яних рамках.

Каварня готелю Palace (як і сам готель, зрештою) становила власне приклад такої своєрідної амбасади давно померлої Дунайської монархії: затишні інтер'єри з темного дерева з мідними, покритими патиною елементами, пожовклі номери Agramer Zeіtung сторічної давнини у вітрині за шклом, вигляд на парк крізь високі вікна.

Неспішно попиваючи гербату, Мілєнко Єргович повільно, зважуючи кожне слово, говорив про найважливіше: Загреб, Сараєво, Хорватію – її історію та хорватську ідентичність.

Письменник, поет, есеїст, публіцист, журналіст, який народився у Сараєві, але вже майже 30 років проживає в Загребі, котрого зачасту називають голосом сумління Балкан. Від початку воєн, що супроводжували розпад Югославії на початку 1990-х, Єргович сміливо і невпинно говорить про "незручні" речі, береться за "важкі" теми, яких більшість воліла б уникати або принаймні замовчувати. Розсуди М. Єрговича є у багатьох випадках універсальними і сягають далеко за межі Хорватії та Балкан, варто прислухатись до його думок, особливо якщо ми хочемо зрозуміти питання ідентичності націй та окремих людей, що їх складають, стикаючись зі складною історичною спадщиною, котру розділяють майже всі країни від Балтійського до Адріатичного та Чорного морів.

— Вже 23 роки, як ви мешкаєте у Загребі. Ви часто описуєте це місто у своїх творах. Чи Загреб досі має перед вами свої секрети, чи досі вас кличе¹?

— Безумовно, так! Як ви знаєте, я народився у Сараєві і провів там найважливіші роки свого життя, саме тому Сараєво займає особливе місце в моїй пам’яті. Але вже давно я живу у Загребі, мені було 27 років, коли я переїхав сюди. Тим не менше, я все ще почуваюся чужинцем у цьому місці, тим, хто зупинився тут лише на мить, і це відчуття це мій свідомий вибір, хоча – наголошую – я ніколи не планував десь стати іноземцем. Я громадянин хорватської держави! Тож не випадково, коли я описую себе як спостерігача, я сам себе вважаю незнайомцем. З літературної точки зору – я думаю – такий погляд сам по собі є цінністю, він дозволяє мені спостерігати за світом ззовні, завдяки чому я стаю таким собі ідеальним вуаєристом. Саме цей спосіб дозволяє мені досі споглядати на Загреб як на захоплюючу загадку. До того ж я обожнюю міста взагалі, люблю спацерувати їхніми вулицями, відчувати їх фізично. Я не люблю громадського транспорту, якщо ви хочете по-справжньому пізнати місто та відкрити його таємниці, недостатньо ïздити на метро або трамваї, ви повинні пізнавати його пішки.

— Готель Palace у Загребі, де ми зараз говоримо, був побудований у 1891 році в період розквиту тзв. Belle Epoque (тоді він був відомий як Палац Шлесінґера), Хорватія тоді була частиною імператорсько-королівської Австро-Угорської імперії, а Загреб динамічно розвивався. У міжвоєнний період, коли місто належало до королівства Югославії, місто намагалось змагатись за першість з Белградом. Тоді великий письменник та інтелектуал Мирослав Крлежа сказав про Загреб, що це місто із поглядом, прикутим до Відня, але стоячи обома ногами на Балканах. Як це виглядає сьогодні? Зовсім недавно словенський письменник Драґо Янчар казав про Загреб як про наче майже Словенію, але в той же час він помітив характерний хорватський патос, який пронизує це місто наскрізь. Чи згодні ви з цими думками? Як ви думаєте, яким є Загреб?

— Сьогодні Загреб є як ніколи раніше марґінальним містом. І хоча за часів Австро-Угорщини це було лише одне із багатьох провінційних міст цієї величезної імперії, проте воно залишалося невід’ємною частиною цієї потужної імперської цивілізації та спільного культурного простору разом із Будапештом, Краковом, Прагою, Трієстом та Львовом, не кажучи вже про столичний Відень, котрий на той момент був одним з найбільших європейських меґаполісів. З іншого боку, у Югославії, котру було створено після розпаду ЦК монархії, Загреб був другим за величиною містом. Місто трактували яко "вікно на Захід" – як через декларовану європейськість міста, так і через його культурне значення, хоча самі хорвати вважалися тоді "другою нацією" королівства і, водночас, другорядною нацією. Це був власне один з найбільших гріхів засновників Югославії, навіть, скоріше за все, первородний гріх. Так сталося тому, що тодішня, перша Югославія була заснована на ідеї сербських перемог у Першій світовій війні – тим часом хорвати опинились на боці великих переможених цієї війни, тобто Австро-Угорщини, яка унаслідок цього зникла з мапи Європи. Так було в міжвоєнному королівстві, але також й у повоєнній соціалістичній Югославії. Поки існувала югославська федерація, Загреб твердо займав позиції її своєрідного проєвропейського культурного осередка. Після розпаду Югославії це змінилося, і аура «європейськості» в Загребі також зникла. Сьогодні місто значно більш "балканське" та провінційне. Це свого роду парадокс – оскільки Хорватія належить до Європейського Союзу, але водночас Загреб значно віддаленіший від Європи, ніж, скажімо, в 1989 році.

— Хорватія є країною, що належить до Центральної Європи, це історичне прикордоння західної цивілізації ("antemurale chrіstіanіtatіs"). І водночас фраґмент чогось більшого цілого, простору, котрий творять Балкани. Котра з тих дефініцій найкраще описує думку хорватів про власну країну?

— На мою думку, Хорватія – це країна, яка одночасно належить до Балкан, Середземномор’я та Центральної Європи. Хорватія не може бути позбавлена жодного з цих елементів, оскільки кожен з них формує обличчя цієї країни. Але з точки зору націоналістично налаштованих хорватів, таке бачення Хорватії є неприйнятним. Чому? Перш за все, оскільки хорвати все ще відчувають – я часто чую таку думку – дефіцит ідентичності, вони не знають, хто вони. Звідси і запрограмована оця чітко декларована відраза до будь-якого різноманіття. Проте, на мій погляд, створити одну-єдину хорватську ідентичність неможливо. Хорватскість як явище має сенс лише тоді, коли ми усвідомлюємо, що вона складається з різних компонентів. Інакше вона не може існувати, що, зрештою, засвідчує весь трагізм нашої історії, особливо найновішої, включно з війною після розпаду Югославії.

— Саме про це розповідає ваш роман "Срда співає у сутінках на Трійцю" ("Srda pjeva u sumrak na Duhove"), де ви описуєте, зокрема, сцену переправи через Саву, під час якої до Хорватії прибувають хорватські біженці зі зруйнованої війною Боснії. Це наче таке собі сучасне відлуння "Прибуття хорватів на Батьківщину"². Чи можна зробити висновок, що процес, котрий розпочався в середині дев'яностих років 20 століття під час так званої Війни за Батьківщину та війни в Боснії – і який визначив сучасний моноетнічний характер країни, – був справді повноцінно пройдений, а його численні наслідки сьогодні усвідомлюють ваші співвітчизники?

картина Отто Івековича "Прихід хорватів".

— Це добре запитання, на яке, однак, немає простої відповіді. Що сталося в середині 90-х років? Хорватія вперше в своїй історії стала етнічно однорідною країною. У країні з багатонаціональною традицією створено моноетнічну спільноту. Це трагедія не лише для меншин, котрих переслідують, примусово асимілюють чи навіть виганяють. Це також трагедія для більшості, оскільки вона втрачає суть своєї попередньої ідентичності. І втрачаючи елемент багатоетнічності, хорвати перестають бути тими, ким або чим були раніше. Суть хорватськості – невід'ємність від усіх, хто формував її протягом століть. Це парадокс, який націоналісти ніколи не зможуть зрозуміти та вирішити. На мою думку, вони взагалі не розуміють хорватський феномен як явище, яке виходить за межі горизонту однієї релігії, однієї культури та однієї нації. Але це лише одна сторона медалі, сьогодні є і дивовижна друга.

— Що це означає?

— Зараз у Хорватії мешкає близько 95 відсотків етнічних хорватів. Сама констатація цього факту наповнює мене страхом не лише з огляду на історію моєї країни, а й тому, що сьогодні в Європі є так мало (і до такої міри!) моноетнічних держав. А тепер, будь ласка, послухайте і уявіть, як цей моноліт, як ця вся одноетнічна хорватська більшість поводиться щодня. Ви будете здивовані, але на рівні повсякденних відносин вони постійно шукають контакту зі своїми сусідами, сьогодні розділеними щільними кордонами. Тобто саме з тими, не так давно близькими в культурному відношенні народами, які, – ще раз підкреслю, – завжди доповнювали хорватську ідентичність. Дозвольте навести вам приклад – старшокласники та студенти Загреба масово їздять до Белграда, шукаючи там різноманітних розваг, наприклад, полюбляють сербську музику.

— Цецу Велічкович³?

— Ні, ні, про неї згодом! Вони в основному слухають альтернативну музику та дивляться сербські фільми – словом, вони шукають ті елементи культурної спільноти, яких раніше не могли пізнати, бо ніколи не жили в Югославії. Це явище можна було б пояснити бажанням пізнавати світ, характерним для всіх молодих людей, але в цьому випадку такі контакти мають глибший зміст. А чи знаєте ви, яку музику слухають хорватські націоналісти, тзв. нео-усташи?

— Томпсона⁴?

— Так, Томпсона, але, можливо, що ще важливіше, також сербський турбофолк, яскравою представницею цього стилю є власне згадана Цеца Величковіч. Такі музичні гурти регулярно відвідують Загреб, де збирають велику аудиторію, а їхні концерти відвідують переважно хорватські націоналісти. Парадокс? Начебто так, хоча насправді це відповідає логіці загальної культурної матриці, незалежної від національних відмінностей, на яких сьогодні так сильно наголошують. Як хорватські, так і сербські націоналісти не можуть просто отак собі встановити нову ідентичність, позбавлену цілого багажу культурного досвіду, що корениться у їхньому спільному минулому. Ось чому я розглядаю зусилля щодо встановлення етнічної єдності в окремих країнах колишньої Югославії як ідею, приречену на невдачу. Люди не перестануть поглинати елементи власної ідентичності серед близьких їм – сербської, хорватської чи інших – культур, завдяки чому вони краще розуміють себе, а отже, і свою балканськість.

— Ви згадали хорватський націоналізм, але, говорячи про цю ідеологічну та політичну орієнтацію, не можна ігнорувати долю Хорватії та "незалежної держави"⁵ Анте Павеліча у 1941–1945 роках, а також проблему співпраці цієї хорватської держави з Третім Рейхом. Чи громадська думка та хорватські історики досягли якоїсь елементарної згоди в цій галузі?

— Ні, іноді у мене навіть складається враження, що вони все більше віддаляються, що будь-який зв’язок між пам’яттю та історією розривається. Це явище пов’язане із зростанням популярності ультраправих (вступ Хорватії до ЄС нічого не змінив у цьому сенсі!). Але проблема глибша і не надається до простих інтерпретацій. Хорватські праві радикали створюють "власний світ", у котрому прагнуть реалізувати власні ідеї і мітологію. І багато хто їм безмежно вірить. Можливо, і в Польщі не є інакше, але наші націоналісти не зупиняються на тому, що є антисемітами, ультракатоликами та демонструють свою надзвичайно виражену консервативність. Поєднуючи всі ці риси, вони також посилаються на "Незалежну Державу Хорватію" – їхня ностальгія за Анте Павелічем, якого вони визнають (без жодних «але»!) як виняткову постать, просто пронизує їх. Те саме стосується і усташського руху, котрий майже набирає ознак культу. І весь час хорватські націоналісти відчувають кривду через свою поразку у Другій світовій війні, у цьому вони насправді відрізняються від подібних середовищ у Центральній Європі. Це легко побачити. Навіть католицький фундаменталізм, який вони декларують, на мою думку, не має ні глибини, ні універсального змісту, позаяк він безпосередньо ворожий до Ватикану і Папи Франциска. Нещодавно один із хорватських правих тижневиків опублікував на обкладинці фото Папи Франциска з написом "Антихрист!" Я запитую, чи це й досі католицизм? Дуже ймовірно, що ці люди не змогли б навіть згадати кілька католицьких молитов, якби їх запитали про це. Ось так виглядає цей дехристиянізований світ католицького фундаменталізму. Світ парадоксів.

— Словенія та Хорватія – дві країни, які належали до Югославії та проголосили свою незалежність разом того самого дня, 25 червня 1991 року. Словенський письменник Міха Мацціні у своєму популярному романі під назвою "Іzbrіsana" ("Викреслена") описав долю людей, яких за одну ніч у незалежній Словенії позбавили громадянства. В одному зі своїх творів ви досить гротескно описали процедуру отримання хорватського громадянства через доведення католицького хрещення. Чи мають ці дві країни, котрі колись вважалися найрозвиненішою частиною Югославії, досі щось спільне, окрім територіальних суперечок щодо Піранської затоки?

— Це справді чудове запитання, на котре, однак, немає однозначної відповіді або ця відповідь може бути суперечлива. Станом на сьогодні, мабуть, треба констатувати, що Словенія та Хорватія не мають одна з одною багато спільного. Сьогоднішня Хорватія, навіть будучи країною-членом ЄС, розташована глибоко на Балканах, тоді як Словенія, хоча і дуже віддалена від Балкан, є однією з найпериферійніших країн у всьому Європейському Союзі. Це ще один парадокс.

— Периферійніша ніж, наприклад, країни Балтії?

— Значно більше. У свій спосіб, країни Балтії лежать в серці ЄС, не в останню чергу завдяки їхній складній та драматичній історії. Незалежно від того, буде це Естонія, Латвія чи Литва, кожна з цих країн постійно призводить до безсонних ночей майже всіх єврократів у Брюсселі чи Берліні, оскільки ці країни Росія не може забути навіть через стільки років після падіння СРСР! Таким чином, країни Балтії завжди в центрі уваги. Де, своєю чергою, є Словенія? Де завгодно. Ніхто не знає, де розташована Словенія, крім, можливо, тих, хто подорожує на південь від Відня і раптом, на свій подив, опиняється десь у якійсь Словенії. Отже, Словенія розташована десь на кінці світу, але, в той же час, її нема на Балканах. Хорватія, своєю чергою, розташована глибоко на Балканах і, в той же час, з цієї ж причини, дуже далеко від Словенії.

У колишній Югославії Словенія була лідером майже у всіх областях, вона була найкращою частиною федерації, як Нью-Йорк у США. Словенія була таким собі маленьким югославським дивом. Все, що вироблялося в Словенії, було найкращим. Візьмемо таке "Gorenje" – кращої побутової техніки в цілій Югославії не було. Розмовляючи сьогодні з пенсіонерами, ви помітите, що вони використовують слово «ґореньє» як синонім пральної машини. Словом, з точки зору країн колишньої Югославії, Словенія однозначно є Європою, а з точки зору самої Європи – її віддаленою периферією. Це, безсумнівно, пов'язано із серйозною кризою ідентичності та певним комплексом неповноцінності словенців. Але словенці, на відміну від хорватів, принаймні шукають раціональних шляхів виправлення цього стану речей. Вони не ставлять собі за мету виграти Кубок світу, але намагаються налагодити партнерську співпрацю, наприклад, з найбільшою літературною подією в Європі, а саме Книжковим ярмарком у Франкфурті-на-Майні⁶. Хорвати, своєю чергою, крім футболу та гандболу, не мають серйозніших переваг, які дозволили б їм якось виділитися та показати свої національні прагнення.

— Поговорім про Боснію. Ви виїхали з Сараєва в 1993 році, під час початкової стадії облоги міста. Сьогодні кордони кантону Сараєво в межах федерації Боснії та Герцеговини з Республікою Сербською проходять вздовж колишньої лінії фронту – пагорбів Требевич та Лукавиця, поблизу аеропорту та "тунелю порятунку". Рахунки взаємних кривд досі не закрито, кожна з колишніх сторін конфлікту має власну правду, а школярі не дізнаються на уроках про війну двадцятип'ятирічної давнини. Чи все ще жертви мріють про великі перемоги⁷?

— Шістнадцять місяців я провів у обложеному Сараєві. Це правда, що цей досвід відкрив мені глибшу правду про світ, але в той же час він залишається травмою, на якій важко висловити щось позитивне. На мою думку, неможливо жити з таким досвідом, брати його за основу колективного існування, а тим більше, будувати колективну ідентичність на цій основі. Народ Боснії та Герцеговини робить помилку, намагаючись базувати свою ідентичність на досвіді війни дев'яностих. На комплексі жертви нічого не можна досягти, навпаки – це майже суїцидальне, саморуйнівне ставлення до себе самих. І це власне відбувається сьогодні в Боснії. Все це, звичайно, глибоко змінило моє рідне місто. Його історія не має щасливого кінця і, на жаль, не пропонує жодного рішення. Сьогоднішня Боснія – це пастка, в якій застрягли всі її мешканці. Більше того, про таку Боснію ніхто не дбає – ні Європа, ні міжнародна спільнота, тому що всі впевнені, що чергова війна в Боснії неможлива і тому її не буде. Однак жодна з проблем, з якими стикається ця країна, насправді не вирішена. Сьогодні Боснія і Герцеговина є державою, що розпадається, але з різних причин не може остаточно розпастися.

Розмовляв Нікодем Щиґловський

________________________________

¹ Zagreb te zove (Загреб тебе кличе) – назва та рефрен знаменитої пісні культової хорватськоï рок-групи "Prljavo Kazalište". Гурт був заснований у Загребі в 1977 році і iснує досі.

² «Прихід хорватів» – натяк на легенду про прихід хорватських племен на територію сучасної Хорватії в ранньому середньовіччі з їхніх раніше заселених земель в басейні Карпат. тзв. Білої Хорватії. Цю сцену часто зображують у мистецтві, наприклад, на відомій картині Отто Івековича "Прихід хорватів".

³ Цеца Велічкович – одна з найвідоміших представниць музичного напряму, відомого як турбофолк, популярна у всіх країнах колишньої Югославії та на Балканах, особливо в Сербії.

⁴ Томпсон (Thompson) – псевдонім популярного хорватського співака Марко Перковича. Томпсон брав активну участь у війні 1991–1995 рр., його вирізняють погляди, характерні для представників крайньої правицi, які він також висловлює в текстах своїх пісень.

⁵ NDH (Nezavisna Država Hravtska – Незалежна Держава Хорватія) – держава-сателіт Третього Рейху, створена Анте Павелічем, лідером політичного усташського руху під час Другої світової війни, після нападу Німеччини на Югославію та її падіння. Існувала у 1941–1945 роках.

⁶ У 2019 році Словенія офіційно заявила про намір стати партнером Франкфуртського книжкового ярмарку у 2022 році.

⁷ Žrtve sanjaju veliku ratnu pobjedu. Novinske kronike – назва збірки текстів, написаних М. Єрговичем у 1993-1995 рр. під час боснійської війни, опублікована в 2006 р.

Мілєнко Єргович (1966) – один з найвидатніших хорватських письменників, поет і журналіст. Народився в Сараєві. Автор багатьох романів та оповідань. Міжнародне визнання принесла публікація збірка оповідань «Сараєвське Мальборо» (1994, український переклад 2013). У 2012 році був нагороджений літературною премією Центральної Европи «Анґелус» за роман «Срда співає у сутінках, на Трійцю» (2009, український переклад 2014). Живе в Загребі.