Пригадуєте, раніше був такий термін – лірика воєнного часу. У мирний час це вуха надто не різало, проте зараз звучить доволі абсурдно. Лірика воєнного часу. Часу війни.
Війна, яку, найімовірніше, передбачували, але не наважувалися навіть собі зізнатися у цьому передбаченні, взяла й таки прийшла. Правда, наразі ще не до нашого дому. Хоча варвари вже стоять за брамою і прислухаються, як ми продовжуємо сваритися між собою з будь-якого приводу, а тимчасом всередині дому вже формуються батальйони корисних дурнів. Деякі з них сподіваються, що варвари будуть добрі до них і, можливо, навіть поділяться з ними владою. Дадуть їм погони, нагороди і владу. Деяким з найактивніших з них, можливо, дійсно дадуть, проте більшість корисних ідіотів стануть саме тим, чим вони завжди стають у всіх війнах, – гарматним м'ясом.
Під час війни, здавалося б, не дуже важко написати щось, що викликає емоції, щось маніпулятивне. Шокувати читача. Бо, як колись сказав один такий діяч литовської журналістики, на розумних тиражів не назбираєш. Потрібно маніпулювати натовпом. А натовп ніколи не буває надто розумним. Натовпом керує не розум, а емоції й інстинкти. Котрі можна легко збудити. Іноді до цього залучаються і митці. Усі вони, мабуть, щиро вірять у те, що формують той інакший, кращий натовп. Поширюють красиві й величні ідеї. Про те, що відбувається далі, міг би чудово розповісти Ґабріеле д’Аннунціо – можливо, він навіть не підозрював спочатку, що створює сценографію та костюми для фашизму Муссоліні.
Але писати вірші про війну на відстані від неї якось непристойно. Це ніби писати жахаючі всіх звіти з фронту, водночас безпечно сидячи десь у тилу.
Я взагалі не хочу писати. Хіба що, можливо, ще якийсь один-другий вірш, якщо він потрапить мені прямо в руки. Але досі якось не потрапляє. Можливо, коли-небудь після війни.
Інші намагаються писати далі, ніби нічого не відбувається. І це непогано – не маю жодного бажання їх засуджувати. Коли ти вже не знаєш, що робити, коли відчуваєш свою повну безпорадність – найкраще робити те, що ти робив досі. Навіть механічно. Це допомагає не збожеволіти.
Взагалі, від митців не треба багато вимагати. Вони ж не якісь там лідери нації – і слава Богу, що ні. Митці – такі ж люди, як і всі, але з чіткішим геном наслідування. Як хробаки: один раптом починає якось цікавіше ворушитися, а інші відразу повторюють за ним.
Іноді мені здається, що я розумію, чому Артюр Рембо кинув усе і став работорговцем. Не хочу більше говорити про літературу, мистецтво. Мистецтво: милується собою. Митець: закоханий у власний міт. Як така собі зірка TіkTok’у із ботоксними губами, яка би зробила майже все задля того, щоби тільки стати знаменитою. Щоби привернути увагу до своєї персони.
Натомість поговоримо про війну. Я підозрював, що війна буде, вже від вторгнення в Грузію 2008 року. Це була перша «зовнішня» інвазія Росії – Ічкерію ще можна було вважати внутрішнім конфліктом Російської Федерації, хоча вже було зрозуміло, що це імперська війна з непокірною країною, котра намагається визволитися. Новина про війну в Грузії досягла мене у Шотландії, де ми готували спільну програму з шотландськими й ісландськими музикуючими поетами. Вони мене тоді втішали і заспокоювали – а я їм казав, що якщо зараз світ промовчить, то Росія незабаром нападе або на Україну, або на нас, країни Балтії. Світ промовчав.
Я знав, що буде війна, з 2013 року, коли прочитав так звану «доктрину Герасимова». Але навіть не читаючи її, можна було просто дещо пильніше придивитися до того, що відбувається в Росії. Послідовно і різко збільшується бюджет на армію. Особлива увага приділяється наступальній зброї. Термінова модернізація військової техніки. Ізоляція та фізичне знищення опозиції. Поглинання ЗМІ та встановлення повного контролю. Про що свідчать такі дії? До якої події тут готується Росія – можливо, до вечірки з танцями?
Ця країна готувалася точно не до вечірки. Вона готувалася до відновлення імперії. А потім – до заволодіння світом. Давня радянська мрія про перемогу комунізму в усьому світі була переважно про те ж саме – завоювання світу. І вона нікуди не зникла.
І навіть вказуючи на ці факти в розмовах про Росію з деякими колегами, я отримував взамін лише іронічні посмішки. На мене дивилися, як дивляться громадяни країн Західної Европи на мешканців країн Балтії – тих навіжених з отим їхнім одвічним «росіяни нападуть»: 21-ше ж століття на дворі, мовляв, часи вже не ті, адже люди змінилися.
Бо значно зручніше і затишніше переконати себе, що нічого поганого з тобою не станеться. Що коли приятелювати зі сусідом-людожером, то він тебе не з'їсть. З’їсть, друже, все одно з’їсть — тільки, може, не відразу, а коли дужче зголодніє. Канібалу, власне, дуже зручно мати під рукою живі консерви – не треба турбуватися про їхнє зберігання.
Потім стався 2014 рік. Україна. Світ знову промовчав. Ну, не зовсім – трохи засмутився, пробурмотів щось там. Висловив ще глибшу стурбованість.
У 2015 році мені довелося брати участь у міжнародній дискусії, організованій німцями у Нарві, в Естонії. Там про російське вторгнення 2014 року доповідав один український політолог – єдиний з усіх говорив відверто, влучно і болюче. Після якоїсь влучної його фрази про путінську Росію я не стримав себе, почав аплодувати – і раптом зрозумів, що аплодую лише я. Організатори не аплодували. І не тільки не аплодували, а й дивились на мене з явним переляком, як на божевільного.
Якось згадав про це і подумав – тепер, мабуть, вони таки обережно поаплодували б.
Тоді настав 2022 рік. Він не міг не статися. Бо якщо щось трапляється двічі, то трапиться також і втретє.
Мені казали – заспокойся, жодної війни не буде, це тільки залякування, бряжчання зброєю. Я відповідав: зібрати двісті тисяч війська біля кордонів України – це таки надто дороге задоволення для Росії тільки заради залякування. Війна буде.
I в лютому війна сталася.
Наприкінці квітня група німецької інтелігенції написала відкритий лист до Бундестаґу, вже вдруге. В ньому пропонувалося не надавати озброєння для України, що тримає оборону, – бо, на їхнє глибоке переконання, це заохочує до війни. Бо, мовляв, що більше буде зброї, то більше буде війни. А війна – це погано, тому краще би було тим українцям бути беззбройними, не захищатися і скоріше здаватися. Так ми всі уникнемо світової війни. Не давайте Давиду каміння, і Голіаф скоро впорається з ним – так буде спокійніше для всіх нас. Зрештою, цілком ймовірно, що він задовольниться лише Східною та Центральною Європою, а Західної не торкатиметься. А якщо таки торкатиметься? Якщо Путіну все-таки вдасться підкорити всю Європу? Думаю, ці поважні інтелектуали, митці, письменники, філософи, журналісти трохи попозіхають, а потім з великою самовідданістю продовжать творити благородне мистецтво. Бо, як казав литовський поет Кубілінскас, головне в житті – це творчість, все інше – ніщо.
Чудові часи. Інтелектуали пишуть листи політикам і закликають політиків бути гнилішими за них. Так, ви правильно зрозуміли. Так, пишуть інтелектуали. Закликають політиків. А не навпаки.
Навіть сам Олаф Шольц, який, м’яко кажучи, не дуже захоплюється наданням Україні важкого озброєння, навіть той уже не витримав і відповів оцим інтелектуалам: «Знаєте, я поважаю будь-який пацифізм, я поважаю будь-яку точку зору – але з точки зору громадянина України це має виглядати винятково цинічно, коли йому пропонують оборонятися проти агресії Путіна без зброї».
Вітаю вас, шановні німецькі інтелектуали – ви змогли морально прогнити навіть глибше за політиків. Олаф Шольц учить вас моралі!
Хоча мені чомусь здається, що вони просто трясуться за свою дуже дорогоцінну шкуру. Я відчуваю тут геть не турботу про долю світу, а лише такий собі глибоко прихований імперський расизм. Либонь західна шкура цінніша за українську. А тим паче шкура культурної еліти – ця вже взагалі безцінна. Тому що культурна еліта – це ті, хто створює і формує майбутнє світу. Принаймні вони самі так думають. Хоча насправді майбутнє світу сьогодні творить і визначає зовсім не якась культурна еліта, а звичайний українець, який захищає свою країну й лупить у хвіст і гриву русофашиста.
Прийшла війна, а з нею прийшов відчай. І повна безпорадність – що нічого не можеш змінити. Ти бачиш, як сходить лавина, стоїш і нічого не можеш зробити. Може, якийсь віршик, а? Ну, такий, знаєте, що врятував би світ?
Народжується дитина – прекрасна, як усі діти.
Вона красиво посміхається. Вона читає «Муму», плаче, росте, дорослішає і виходить вбивати людей. Або слухає свою улюблену Дев’яту симфонію Бетховена і йде увімкнути газову камеру. Кажуть, що поет Костас Кубілінскас¹, котрий разом зі своїм товаришем-поетом Альґірдасом Скінкісом² розстріляв у бункері партизана, увечері того ж дня дивився оперу у Вільнюсі. Здається, це була «Травіата».
Мистецтво не змінює світ. Ви можете називати себе митцем, якщо забажаєте. Тільки якщо це буде пусте задоволення власного еґо, створення контенту для нескінченних розваг, і якщо в цьому не буде ні краплі зречення, ні краплі рішучості постраждати за свої погляди – таке ім’я марне й нічого не варте. Хороша в’язальниця змінює світ значно більше, ніж кепський митець. Можливо, навіть змінює краще від геніального митця.
Що я відчуваю зараз, коли минуло понад сто днів війни? Правду кажучи, вже майже нічого. Спочатку я відчував стільки болю, що у мені ввімкнувся автоматичний режим нечутливості. Мозок рятувався, як міг. За останні чотири роки накопичилося багато чого: майже одночасно, протягом місяця, померли тато і мама, а потім почалася пандемія Covіd-19. Я тоді ще подумав, що ця пандемія на деякий час відклала війну. Ще до того, як пандемія закінчилася, виникли проблеми зі здоров’ям – якби не одна чудова лікарка, я би, напевно, вже відкинувся на той бік. А ще через місяць почалася війна в Україні.
Таке вже це життя.
Навіть сам того не бажаючи, станеш лаконічним.
Хоча, можливо, мистецтво і справді трохи змінює світ. Ледь-ледь, у деяких виняткових випадках. Способів прищепити людині любов дуже мало – і цей процес дуже тривалий та важкий.
Натомість способів, як швидко і легко прищепити ненависть, – безліч.
Якби ж то Путін уважніше в дитинстві прочитав «Казку про золоту рибку» – ту, де Старуха мала забаганку стати володаркою морів і остаточно залишилася з розбитим коритом. А в молодості якби ж прочитав Геракліта, котрий попереджав, що неможливо зайти двічі в ту саму річку... Але він тоді тренував дзюдо, а потім навчався в школі КҐБ. А пізніше, мабуть, читав лише фахову літературу.
Художню літературу, Дугіна і Суркова він почав читати лише на старість. Дуже нездорово починати читати художню літературу в старості.
Він уявляє, що це війна цивілізацій. Проте це не війна цивілізацій. Це війна проти цивілізації. Війна минулого проти сучасності.
Чим закінчиться війна? Вони програють. Буде як у тій казці – Старуха залишиться з розбитим коритом. Кривавим, тріснутим коритом.
Що я буду робити тоді, після війни?
Якщо я залишусь живий, то знову приручатиму слова. Я знову навчатимуся говорити.
Можливо, навіть напишу якогось вірша, якщо він сам потрапить мені в руки.
*
Переклад з литовської мови – Нікодем Щиґловський (Nіkodem Szczygłowskі)
Литовською мовою текст буде опубліковано в журналі "Metai" Nr. 7/2022
____________________________
¹ Костас Кубілінскас (лит. Kostas Kubilinskas, 1923-1962) – литовський поет, писав зокрема для дітей. Був завербований МДБ СРСР у 1948 році, як агент цієї організації брав участь у ліквідації осередків антирадянського опору у Литві та його лідерів.² Альґірдас Скінкіс (лит. Algirdas Skinkys, 1925-1970) – литовський поет, завербований МДБ СРСР у 1947 році, разом із Кубілінскасом був інфільтрований до антирадянського партизанського загону, діяв як провокатор. Особисто брав участь у ліквідації очільників партизанських загонів.
Ґінтарас Ґраяускас (нар. 1966) – литовський поет, драматург, есеїст та прозаїк. Лауреат численних литовських нагород та нагород, є одним із найбільш перекладаних сучасних литовських поетів. Опублікував дев’ять збірок віршів (Збiрка вiршiв "Aпостол низьких частот" у перекладi Марiанни Кияновськоï i Вiтаса Декшнiса вийшла в Украïнi, видавництво «Крок», Львiв ,2016), два томи есеïв, роман та кілька п’єс. Мешкає в Клайпеді.
04.06.2022