18 жовтня влада Калінінградської області російської федерації урочисто відкрила пам'ятник Міхаілу Ніколаєвичу Муравйову. Ім'я цього діяча другої половини 19 століття, безумовно, нічого не говорить абсолютній більшості сучасних росіян. Муравйов жодним чином не пов'язаний також з історією Кеніґсберґа та Східної Прусії.
Незважаючи на це, губернатор регіону Антон Аліханов, один з ініціаторів ідеї встановлення цього пам'ятника в столиці російського ексклаву, в одній зі своїх публічних заяв підкреслив, що постать Муравйова є однією з "ключових", коли йдеться про "забезпечення інтересів Росії в регіоні" в контексті історії.
Муравйов дійсно був "ключовою" фігурою у другій половині 19 століття як з точки зору "забезпечення інтересів Росії", так і з точки зору реалізації російської національної ідеї, що успішно формувалася в той час, власне завдяки зусиллям таких людей, як Міхаіл Ніколаєвич.
Що стосується "інтересів Росії" – як сучасних, так і тодішніх – у нашому регіоні Европи, то тут справа виглядає, принаймні з точки зору Польщі чи Литви (тобто безпосередньо території дії Муравйова з точки зору їх "забезпечення"), доволі очевидною. Але в чому ж полягає проблема з російською "національною ідеєю" в цьому контексті? Можливо, варто почати з того, що вона ... насправді не є суто національною?
Багато народів – у тому числі слов'янських – у 19 столітті виробили власні національні ідеї, метою яких було об'єднати націю в єдиний політичний організм, здатний побудувати національну державу і потім розвивати її відповідним чином. Так само багато імперій того часу мали різні – іноді зовсім різні – концепції для виправдання своїх експансійних амбіцій, засновані на різноманітних ідеях, які були інклюзивними або ексклюзивними по відношенню до народів, що входили до складу цих імперій.
Прикметникова національність
Що виділяє Росію на цьому тлі? Насамперед те, що від самого початку державності в тому вигляді, в якому ми її знаємо сьогодні, тобто від часів Петра І, ідея російської держави була нерозривно пов'язана з ідеєю де-факто російської нації, створеної згідно з вертикальним принципом (тобто згори донизу, а не навпаки) і паралельно з нею. У цьому випадку ідея держави від самого початку перекреслювала ідею нації, підпорядковуючи її своїм потребам, і саме тому "російська національна ідея" (як, до речі, і російська література, що розвивалася на її основі) ніколи не дала точної й остаточної відповіді навіть на просте фундаментальне питання – що таке російська нація? Мабуть, невипадково росіяни – єдиний слов'янський народ, котрий визначає себе не іменником, як усі інші нації (хто ти? поляк, чех, хорват, словенець, болгарин, українець, білорус), а прикметником (який/чий ти? русский), що є доволі унікальним лінгвістичним феноменом, оскільки свідчить про побудову національної ідентичності не через усвідомлення себе частиною нації, а через ідею приналежності до держави.
Про те, як формувалася сучасна російська ідентичність у контексті ідеї Російської імперії – від відсталого московського царства до створення сучасної імперії, посилаючись на (неіснуючий або досить далекий і сумнівний) зв'язок з могутніми середньовічними державами Візантії та Київської Русі, написано і сказано вже багато.
Дещо менше дискусій на тему питання формування літературної мови цієї держави (на основі староцерковнослов'янської мови, в яку творцями інкорпорувалися різні численні запозичення та неологізми). У будь-якому разі, тут достатньо сказати, що в ім'я ідеї величі імперії та заради неї створена таким чином ідентичність (у тому числі й мовна) являла собою досить своєрідну суміш, ймовірно, спочатку не дуже прозору навіть для самих тодішніх мешканців цієї держави.
Як тільки новостворена імперія стала на ноги, вона одразу ж почала розширюватися за рахунок інших народів. Природне явище для імперій, здавалося б, чи не так?
Однак у випадку з Росією в цьому плані теж були свої особливості.
Поляки як "етнографічна російська група" з околиць Кракова
Щоб описати це явище більш детально, скористаємося ілюстративним прикладом.
Перша ілюстрація (літографія) походить з атласу "Етнографічний опис народів" (в оригіналі в російській мові використовувалося словосполучення "народностей России"), виданого в 1862 році, на якій зображені "поляки з околиць Кракова". Таким чином, у цьому атласі поляки з околиць Кракова представлені як приклад одного з "етнографічних народів Росії".
Цікаво, чи не так?
Перше питання, яке закономірно виникає: чому поляки є етнографічним прикладом "російських народів"?
Друге питання – чому саме поляки "з околиць Кракова", а не, скажімо, з околиць Варшави, Любліна чи навіть тодішнього Вільна?
Росія остаточно захопила більшість земель колишньої Речі Посполитої ще в 1795 році, але власне Краків ніколи не належав Росії, оскільки після розподілів мав статус вільного міста, а пізніше (після 1848 року) був приєднаний до Австрії (де з земель, відібраних Габсбурґами у Речі Посполитої після першого і другого поділів, вже раніше була утворена провінція Галичини і Лодомерії).
Таким чином, у цій невинній картинці одразу проглядаються дві амбіції російської "національної ідеї": якимось дивом інкорпорувати польську націю, і не лише в межах захоплених територій, а й апріорі, тобто фактично скрізь, де жили поляки, до російської імперської нації. Наскільки це було реалістичним завданням? З огляду на тодішню традицію польської державності, яка була значно більше сформована у свідомості еліт, ніж у випадку самої Росії того часу, та рівень політичної освіти еліт Речі Посполитої, навряд чи це була реалістична чи виправдана амбіція. Цікавим і доволі промовистим історичним фактом є те, що після першого поділу Речі Посполитої, коли до складу Російської імперії увійшли землі, що переважно належали Великому князівству Литовському, і лише частина земель польської корони, кількість письменних людей в імперії несподівано зросла на цілих 60%. Єдина проблема полягала в тому, що всі ці люди читали і писали не російською, а переважно польською мовою, і тому ... їх було більше, ніж тих, хто вмів читати і писати власне російською.
Але, як відомо, мета виправдовує засоби.
Особливо, коли мова йде про такі засоби, які були використані під час повстання 1863/64 років (у польській історіографії званого Січневим) на польських та литовських землях – тобто всього через рік після публікації вищезгаданого "етнографічного" атласу. Повстання, яке в Литві було придушене з особливою жорстокістю згаданим вище Міхаілом Ніколаєвичем Муравйовим на прізвисько "Вішатель".
"Відновити" російську ідентичність за будь-яку ціну
Тож давайте трохи ближче познайомимося з цією справді непересічною історичною постаттю.
Міхаіл Ніколаєвич Муравйов був призначений на посаду генерал-губернатора Північно-Західного краю (рос. Северо-западный край, назва, дана царською адміністрацією литовським землям, включеним до складу імперії після розподілів Речі Посполитої) 1 травня 1863 року, і його першочерговим завданням було придушити повстання "за будь-яку ціну". Що він успішно і зробив, доклавши багато особистих зусиль для виконання цього завдання.
Дії генерал-губернатора були дійсно рішучими і часто описуються у свідченнях, що збереглися, як радикальні. Серед іншого, він наказав спалювати цілі села, запідозрені у нібито "підтримці повстання", змусив місцеве дворянство присягнути на вірність царю Александру II, запровадив спеціальний податок у розмірі 10% від вартості майна місцевої шляхти і безжально його стягував. Він залякував церковну ієрархію і вимагав від неї публічного засудження "бунту". У той же час російська армія чисельністю понад 100 000 осіб переслідувала і громила загони повстанців по всій країні.
Згідно з власним звітом Муравйова, окрім безпосередніх жертв бойових дій, близько 9,5 тис. цивільних осіб на литовських землях зазнали жорстоких репресій з боку апарату російської адміністрації.
За особистим наказом Муравйова в литовських губерніях було повішено 127 осіб і ще 50 у сусідній Августовській губернії (переважно полонених повстанців, хоча й не тільки), 972 особи було засуджено до каторги і 345 осіб примусово мобілізовано до російської армії, 864 засуджено до відбування покарання у спеціальних арештантських ротах, 1427 відправлено до Сибіру і 1529 примусово переселено вглиб Росії, а ще 4096 осіб відправлено на так зване "заслання" у віддалені райони Росії під постійним наглядом. Депортації та переселення також супроводжувалися повною конфіскацією майна засуджених.
Муравйов наполягав на тому, що колишнє Велике князівство Литовське за своєю суттю було нічим іншим, як "російською державою". Він стверджував, що лише "фатальна" унія між Великим князівством Литовським і Королівством Польським призвела до відокремлення цих земель від “споконвічного російського джерела” – ігноруючи, звісно, той факт, що в той історичний період Росії в тому вигляді і значенні, якого їй надавали в сучасну Муравйову епоху, не існувало, як не існувало і самої назви "Росія".
Згідно з імперським баченням, його дії після придушення повстання були нічим іншим, як спробою просто "відновити" порушений порядок, "повернувши" ці землі до їхньої справжньої "російської ідентичності і православ'я", як він сам висловлювався.
Для цього підходили будь-які засоби. Муравйов заборонив місцевій шляхті – і католикам (тобто абсолютній більшості місцевого населення) загалом – купувати землі в литовських губерніях. Він масово запрошував до Литви російських колоністів, а конфісковані маєтки місцевої шляхти роздавав лише росіянам (царські чиновники отримували їх на особливо вигідних умовах).
Освіта була повністю русифікована, а всі недержавні школи були закриті. Двадцять сім з 46 католицьких монастирів були ліквідовані, а деякі ченці були заслані вглиб Росії, перед тим їх насильно змусили перейти на православ'я.
Репресії проти католицизму загалом були особливо поширеними і масштабними.
Богослужіння не дозволяли проводити, костели закривали, перетворювали на православні церкви і знищували навіть придорожні каплички; саме в цей час завдяки репресіям царської влади виник знаменитий Пагорб хрестів на півночі Литви поблизу міста Шяуляй, де хрести систематично знищувалась росіянами, проте місцеві мешканці регулярно їх відтворювали
Величний костел Святого Казимира – перлину архітектури бароко у Вільнюсі – перетворили на православний собор і перебудували, змінивши його архітектурний стиль, щоб він більше нагадував архітектуру московських православних храмів, так само вчинили і з багатьма іншими католицькими святинями в Литві.
У 1864 році було заборонено друкувати будь-яку типографську продукцію литовською мовою латинським алфавітом і наказано використовувати для цього лише кирилицю – таким чином було започатковано масовий рух контрабанди друкованої продукції з-за прусського кордону (т.зв. Малої Литви), що з часом де-факто призвело до протилежного ефекту, тобто до більшого інтересу до друкованого слова литовською мовою.
Показово, що на запитання, чи вважає він, що поляки (або литовці) можуть бути корисними для Росії, Муравйов відповів: "Так, повішені”.
За свої заслуги на посаді генерал-губернатора Муравйов отримав багато похвал з Санкт-Петербурга і графський титул, а в 1898 році у Вільнюсі на одній з центральних площ міста йому було відкрито пам'ятник.
У прокламації місцевої соціалістичної партії, надрукованій у таємній друкарні, йшлося зокрема:
"У неділю у Вільнюсі відбудеться надзвичайний марш. Натовпи наших кровопивць – попів і московських холуїв – святкуватимуть найважливіше для них свято – відкриття пам'ятника Муравйову-Вішателю. Це їхнє свято, бо вони справедливо, на їхню думку, вшановують ката Литви. Він зґвалтував, вбив і пограбував цілу країну і поневолив Литву, а вони користуються його діяннями і пожинають щедрий урожай його кривавого посіву. Багато з них вдома [в Росії] пасли свиней, а тут, завдяки Муравйову, вони є господарями життів і майна поневоленого населення".
Пам'ятник Муравйову був вивезений з Вільнюса росіянами під час Першої світової війни, коли вони евакуювались перед наступом німців, що наближалися до міста.
Тепер цей пам'ятник дивним чином відродився на іншій поневоленій землі, долю якої повністю змінили вірні нащадки Муравйова після 1945 року, – в сучасній російській Калінінградській області, в місті Калінінград (колишній Кеніґсберґ).
"Коли 1898 року у Вільнюсі відкривали пам'ятник Міхаілу Ніколаєвичу, хтось зауважив, що художник зобразив його сповненим великого спокою. Він дивився в майбутнє, в очі нащадкам і ніби підбивав підсумки своєї державної діяльності. П'ятнадцятирічним юнаком він розпочав службу в батареї Раєвського і закінчив її тут, у сусідньому північно-західному краї, де присвятив свою енергію і працю зміцненню основ російськості і збереженню єдності Росії в цілому", – зазначив присутній на відкритті пам'ятника сенатор російської федерації Александр Шендерюк-Жидков.
Рішення про увічнення пам'яті графа Муравйова було прийнято в травні на засіданні обласної ради з питань культури (sic!). Для Калінінграда виготовили зменшену копію пам'ятника, який стояв у Вільнюсі до 1915 року.
"Безумовно, його найвагоміший внесок в нашу батьківщину – це придушення польського повстання 1863 року. Ми зобов'язані Міхаілу Ніколаєвичу безмірною вдячністю за те, що розпад держави, який почався з польського повстання 1863 року і який був підготовлений і, на жаль, підігрітий як зовнішніми, так і внутрішніми ворожими нам силами, був не тільки придушений, але що Міхаіл Ніколаєвич ще й фундаментально консолідував все суспільство того регіону західної Росії, де він став губернатором", – пояснив ідею пам'ятника Александр Шендерюк-Жидков.
"Повернення на правічну батьківщину"
Однак повернімося до національної ідеї Росії. Погляньмо на другу картинку.
Це атлас, виданий трохи пізніше, 1875 року, в Санкт-Петербурзі, який представляє "етнографічну карту слов'янських народів (народностей – зверніть увагу, слово народ використовується в цьому атласі, як і в атласі, виданому в 1863 році, тільки для позначення російської нації (великороси) – всі інші слов'янські народи називаються саме народностями). Прикметно також, що українці та білоруси навіть не виокремлюються як окремі етнографічні групи. Звичайно, згідно з російською "національною ідеєю", яка в той час власне розроблялася, російська нація, як відомо, триєдина і складається буцімто з трьох частин – великоросів (росіян), малоросів (українців) і білорусів. То чому ж, за цією "логікою", "малороси" і білоруси навіть не вказані як члени етнографічних груп цієї "триєдиної нації"? Виходить, що вони одночасно формують російську націю (тобто є "росіянами"), і в той же час їх також "не існує"?
Дивлячись на цю карту за логікою російської "національної ідеї", можна також зробити висновок, що Австро-Угорщина (Східна Галичина та Закарпатська частина Угорщини) була заселена великою "російською" меншиною.
Таким чином, слов'янське населення, яке проживало на землях, що ніколи не входили до складу жодного державного організму Росії в жодній формі (згідно з її "національною ідеєю") протягом усієї її історії, люди, які не розмовляли російською мовою (нагадаю, що це мова, яка була створена в сучасному вигляді на початку 18 століття) і які не мали спільного історичного досвіду з росіянами, чомусь називаються "росіянами".
Чому? Тому що саме такою була російська "національна ідея".
Коли росіяни захопили фортецю Перемишль у Галичині в березні 1914 року, російський цар Ніколай II прибув до міста, де оглянув фортецю (облога і взяття якої, за різними оцінками, призвели до загибелі від 100 000 до понад 140 000 російських солдатів) і місто й оголосив, що ця "споконвічно російська земля і російське місто нарешті повертаються в лоно батьківщини". Цар зачитав цей маніфест у місті, де майже ніхто з його мешканців не розмовляв російською, і вже точно не вважав цю мову рідною.
Вигадати реальність і повірити в неї самому – ось чим насправді була і, на жаль, досі залишається російська "національна ідея".
І власне в цьому полягає проблема з російською "національною ідеєю", яка, по суті, триває і донині.
Незважаючи на розпад царської Росії, російська "національна ідея" вижила і мутувала в радянську ідею, яка, своєю чергою, мутувала в те, що ми всі зараз бачимо у вигляді хворобливих видінь Путіна за величезної підтримки їх у суспільстві т.зв. федерації та за її межами – серед усіх, хто себе відносить до "русских" або "радянських" людей, зачасту не роблячи жодної різниці між цими двома дефініціями.
Багато в чому це пов'язано з тим, що сучасні росіяни насправді не знають, хто вони є, і бачать себе не як сучасну націю, а лише через призму своєї дуже архаїчної в соціальному і політичному плані держави. Для того, щоб хоч якось полегшити це болісне відчуття ідентифікаційної порожнечі, їм просто необхідно розширити межі своєї до кінця не визначеної ідентичності на інших, інакше вони просто втратять сенс свого існування.
Такою є російська "національна ідея".
Чи можна її зрозуміти? Можливо, з точки зору жителів Нової Зеландії чи хоча б Португалії – так, до певної міри. Хоча у випадку з Португалією я не був би таким впевненим, оскільки в сучасному російському етнографічному атласі завжди можна знайтись якась "російська етнографічна групу з району Порто".
Нікодем Щиґловський
(Nikodem Szczygłowski)
04.11.2023